Чого неможливо навчитися

Не від одного затятого шанувальника друкованого слова чув: книга   Петра Кралюка «Діоптра» читається легко, з неабияким інтересом, причому однаково і так званим «пересічним читачем», і людьми, які знають історію своєї землі та її видатних особистостей. Навмисне не буду торкатися композиції, стилю і т.д. Хочу лишень звернути увагу на своєрідну «концентрацію історії»,  «густизну імен» на зовсім необширній землі дерманській, невеличкому шматочку таки вельми просторої за європейськими мірками нашої держави. Тому доречною тут є і згадка про готів, які  «колись давним-давно покинули насиджені, але суворі й бідні землі біля моря Балтійського і пішли шукати щастя-долі на південь. Йшли густими лісами, оминали підступні болота, дорогу їм перетинали ріки, озера. Та вони все йшли. І ось перед їхніми очима з’явилися погідна волинська земля.

Досьогодні археологи знаходять на Волині залишки готських поселень. Одне з таких я бачив на крутому березі річки Стир. Удалині виднілося село Боремель — село давнє й велике. А навколо — чорний-пречорний чорнозем, темно-синя річкова вода й острівці зеленого лісу. Все це, як і в Дермані, невимовно гарне і невимовно містичне.

“Дермань. Знаєте ви, що таке Дермань?” Звучить голос Уласа Самчука».

Природною тут є згадка про  Івана Федорова \ частина істориків твердить, що насправді він Іван Федорович, що походить з древнього шляхетського роду герба Шранява, уродженець Петковичів, що на півночі Берестейщини. Зберігся навіть родинний герб\. Він  був  управителем Дерманського монастиря перед тим, як почати друкувати Острозьку Біблію. Або візьмемо початок ХУІІ століття. Тоді в Дермані зібралися інтелектуали всієї України —  Ісакій Борискович, Іов Княгиницький, Кипріян… Знову потрібно вдатися до цитати: «Перший з них пізніше стояв біля витоків Луцького Хрестовоздвиженського братства — оплоту православ’я на Волині, другий заснував Скит Манявський — ще один оплот православ’я, але вже на Галичині. Тоді ж у Дермані з’явився Григорій Отрєпьєв, котрий невдовзі став царем московським під іменем Дмитрія Івановича… Борис Тен, Улас Самчук… Що це — містика? Випадковість? До речі, ви знаєте, що автор звісного радянського бестселеру “Як гартувалася сталь” Микола Островський народився неподалік Дерманя? …У майже один і той самий час із Уласом Самчуком. Звісно, це ідейно різні письменники, антагоністи. Проте і один, і другий потужно енергетичні. Звідки це в них? Чи не від землі цієї?»

Водночас, варто зазначити, що не вдасться  дорікнути автору за своєрідну ідеалізацію краю. З історичним фактажем Петро Кралюк завше поводився вельми коректно, чи то йдеться про світлі сторінки чи сумні, чи про болі, проблеми і негаразди…В одній з попередніх книг П.Кралюка про щойно згадане Луцьке Хрестовоздвиженське братство  є характерний  епізод, оповідь про будівництво храму. Аби отримати дозвіл на нього, братчики змушені були возити хабарі і в Константинополь, до патріарха,  і в Варшаву, наближеним  польського короля. Перше враження: і навіщо авторові при святій справі згадувати про людські мули, про ницість та продажність… І тільки згодом прийшло розуміння, що це не може применшити подвижництва братчиків, що вони свідомо брали гріх на себе заради великої справи.

Щось є в «Діоптрі» таке, чого не можна навчитися, з чим треба вродитись…Непідробна шана свого краю, інтерес до його минувшини, як на мене, незримо читаються поміж рядків. На невеличкий окраєць Волині  автор дивиться наче крізь збільшуване скло — мимоволі подумалося, що майже кожен наш куточок вартує такої долі. І знайшлося б про що написати, відшукати цікаве й захоплююче, аби ми знали, по якій ходимо і на якій живемо землі. А то читаєш декого із сучасних, навіть відомих авторів, і думаєш: з таким же успіхом дія могла відбуватися хоч в Австралії, хоч на Марсі..

Як і кожне помітне явище в літературі, «Діоптра» Петра Кралюка потребує окремого і ґрунтовного дослідження – динаміки сюжету, скажімо, чи добротно виписані персонажі, розроблена тема і т.д. Гадаю, все це ще попереду. Зараз же мова ведеться про інше. Якщо й дорікнути авторові,то не за «залишки соцреалізму», а за «залишки українства».

 

Але воно, таки віриться, більше ніколи вже у «залишках» не перебуватиме..