“ДЕ СОНЦЕ ЗАХОДИТЬ”…

рецензія на історичний роман “Завойовник Європи”

Івана Корсака знають як майстра історичного роману. З-поміж книг, що вийшли з-під його пера, нині актуальний “Завойовник Європи”. Назва, звісно, – доволі претензійна. “Але з таким же успіхом перше слово були підстави замінити на “розбудовник”, – зізнається автор у своїй післямові. – Бо таки багато-пребагато нашого люду, і то добірного здебільшого, йшло у чужі поля, розбудовувало чужі міста, здобувало славу чужим краям по всій Європі і не лише – щоби згодом поля ті й міста почувались їм рідними, а слава ставала всеєвропейською… Князь Ростислав Михайлович був у числі їх”.

Роман “Завойовник Європи” міг би, на наш погляд, мати назву і “Де сонце заходить”, що звучало би багатозначно. По-перше, це доля головного героя. По-друге, роль моральних орієнтирів. Але тоді більше уваги довелося би приділити психологічним аспектам, детермінації характерів, показати зростання душі на тлі історичних подій. Саме показати, а не розказати. Бо розказуванням Іван Корсак подекуди таки грішить.

Невідомі віхи нашої історії, філософське її осмислення – саме це властиве манері письма І. Корсака. Ростислав Михайлович – головний герой роману. Він – син знаменитого чернігівського князя Михайла Всеволодовича, який прийняв мученицьку смерть в Орді 1246 року і якого Православна церква канонізувала як мученика за віру. Ростислав ще змалку прилучився до справ державного управління. У 1230–1231 роках, коли став самостійно князювати в Новгороді (народився 1219-го), вже вперше пізнав тягар княжої служби. Згодом був князем галицьким, луцьким, в останні роки свого життя – володарем Славонії, потім – Мачви поблизу болгарських кордонів.

Письменникові вдалося, як вважає доктор історичних наук, професор Володимир Ричка, “На широкому історичному тлі подій і явищ, що визначали плин різних сторін складного й суперечливого життя низки країн Центрально-Східної Європи більш ніж половину ХІІІ століття… створити захоплюючу художню оповідь про труди і дні цього непогамовного “завойовника Європи”… Іван Корсак майстерно ущільнив суть складнощів відповідних історичних моментів”.

Варто зазначити, що роман “Завойовник Європи” – цікавий не тільки з історичної точки зору, а й з погляду психології. Іван Корсак – майстер психологічних деталей. “Ростислав Михайлович знав, що донька угорського короля заміж за нього виходила без особливого вистрибу… Ще, піднімаючись храмовими східцями перед вінчанням, він легенько стис Аннину руку і докинув у напівголос:
– Можу вам висловити лишень співчуття… А ви мені?
У відповідь тільки зблиснув короткий і вельми колючий погляд, погляд малого звіра, загнаного в кут, у безвихідь, звірятки, що боронитися буде відчайдушно з останніх сил”.

А історія з бароном Іштваном?! Як з’ясовується, таємничі листи Анні, що починалися словами “Моя кохана, мій цвіте весняний, бузковий мій цвіте…”, писав і передавав через монахів, пересилав її не принц на білому коні, “що мав припливти Дунаєм під незаймано білими вітрилами”, а законний чоловік – грубуватий, який лаявся, ніби “підмітайло останній”.

Еволюція головного героя – від засліпленого бажанням завоювати півсвіту до осяяного Божим прозрінням – викликає деякою мірою катарсис. “Досі він думав, що рухає світ, всенький, живий, хіба винятково продовження роду, вічний закон для комахи і квітки, людини і птаха… Треба спожити щось комарові чи звірові, щоби сила була у тілі, тоді спаруватися – все просто і зрозуміло. Воно б і людині мало належати так, єдиною міркою послугуватись повинне усе, що рухається та дише; та от лишенько, людині цього замало, окрім голоду і любові в цієї істоти ще одна річ спричиняє рух. Не знає ніхто, з якої безодні, з яких чорних пекельних глибин вона піднялася, вона, що називається Заздрістю. Он Коломан, він же не був голодним на харч, ні на жіноче єство, та вчаділий від заздрості на маєтність і владу, на брата руку підняв… Яке ж то кріпке язичеське божество: поклонятися Зевсам і Перунам, Посейдонам і Велесам, несть числа тим фальшивим і вигаданим божествам, які скидали Дніпро і Дунай, вони відходили і відпливли, вони видибати з води забуття вже не в силі. А Заздрість у воді не потонула, видибує кожного разу і хоче правити світом. Напевне, не раз ще вона мінятиме устрої різні державні… А ти, Ростиславе, хіба ліпший, хіба уникнув поклоніння цьому божеству презлому, чи не ти був готовий підняти меча на рідного дядька, на Данила Галицького?..”

Від права сильного (мечем здобути світ) до права на звичайне людське щастя – такий шлях проходить князь руський Ростислав Михайлович: “Зараз, видавалося Ростиславові, він теж здобув для себе той запізнілий плід: яке паскудство думати собі мечем завоювати бодай часточку, бодай крихту найменшого світу, відібрати в створіння іншого, на тебе схожого не тільки життя, а навіть найменшу дрібку його, якусь одну лише мить; то не твоє, чоловіче. Є у Всесвіті єдиний Господар, то лише його приватна власність, бо Він – Творець сущого, будь-кому іншому – зась; навіть сама людина не має права розпорядитися власним життям… Чи не краще тоді, як півсвіту тобі заманеться, мов серед зими криги, чи не краще з тим півсвітом, а хоч із цілісіньким, породичатися кровно, набути копицю сватів, невісток і зятів, що внучат народять і правнуків стільки, як у копиці травинок…”

Іван Корсак, безперечно, – і майстер художньої деталі. Але в ній майже завжди є психологізм. Наприклад: “Ця проста і безхитрісна думка потрясла його так, як він у дитинстві тряс якось грушу в князівськім саду пізньої осені – вже й листя тоді опало, досвітком приморозки землею сріблилися, а на вершечку останній плід поміж голого гілля ще відчайдушно тримався; вельми засмакував він малому, бо був останнім”.

Важливим у романі є ставлення до жінки. Бачення її як шмату “добре запеченої смаженини, що парує і лоскоче ніздрі”, як ляльки перероджується. І головний герой не уявляє себе без Анни: “життя без неї стало, мов страви без солі: кинеш оком – начебто стіл багатий, найвишуканіші страви на ньому стоять, от тільки дещиці в тих стравах забракло, без якої все не смакує, все ніяке, жодної з тої розкоші в душу не втнеш”. І тут знову психологічні деталі, які Іванові Корсаку вдаються. А ще йому добре вдалася проблема “пустіть нас в Європу”.

Роман “Завойовник Європи” у світлі останніх подій в Україні – можна сказати, проекція на сучасність, на сьогодення. Його варто читати й перечитувати. Хоча б для того, щоби збагнути, хто ми і на якій землі живемо. “Чималенько нашого люду проклало стежки у “край, де сонце заходить”, йшли праведні й грішні, одним бачилася попереду себе висока й дзвінка мета, – зазначив у післямові Іван Корсак, – іншим – лиш вижити… І якщо колись вродиться винахідник, що виміряє достеменно відсоток кожного в розбудові Європи, то належно сприйме пристойну частку в тій справі українського інтелекту, гірких мозолів і крові.

Ми в себе вдома, не маєм потреби зазирати ні в чиї вікна”.

Юлія Бондючна