Для «Літературної України» відповіді на запитання Світлани Короненко

Як можна схарактеризувати (дивлячись із середини) Ваш шлях у літературу?

-Анічогісінько екстравагантного. Закономірне переростання журналістської творчості в літературну. Найпростіше підтвердити це мені прикладом своїх колег – з Надією Гуменюк, Клавою Корецькою, Віктором Вербичем, Андрієм Криштальським, Василем Бубенщиковим працював разом на початку дев’яностих років в луцькій газеті «Народна трибуна» редактором. Своїм значимим у краї словом вони пришвидшували державну незалежність і підтримували її становлення; і ось виходить у них книга за книгою, здобувають вони літературні імена, стають членами Національної спілки письменників України. Щоправда, журналістський досвід Бубенщикову знадобився дещо в інший спосіб – повністю незряча людина готує дисертацію і стає кандидатом наук.

Низку років років очолюю іншу газету – «Сім’я і дім». І тішуся, що гарні книги у різні роки  вийшли з-під пера  моїх колег, Наталії Шепель, Віталія Климчука, Юрія Конкевича, Оксани Головій…

 Чи пощастило Вам на тих, хто опікувався б Вами в часи Вашого літературного неофітства?

Істинно щастило. Наприкінці п’ятидесятих років у кімнаті випускника Львівського університету Віктора Лазарука знаходить «всевидяще око» книгу Богдана Лепкого. То ж змушений був попрощатися чемно Віктор Антонович з уже зовсім близькою аспірантурою і відбувати своєрідне заслання за лісами і перелісками, за мочарами та болотами у селищі з красномовним йменням Заболоття – найдальше, далі нікуди посилати, бо далі вже Білорусь. Зате нам, дітлахам поліським, і мені в тім числі, судилося спізнати смак справжньої літератури.

А ще доземний уклін Анатолію Яковичу Шевченкові, який благословив мою першу книжку оповідань «Тіні і полиски» в тодішньому видавництві «Радянський письменник». І не тільки благословив, ще надзвичайно багато важило спілкування про літературу і життя. Його творчість, участь в Народному Рухові, редагування «Народної газети», вибухова сила якої в той критичний час не забудеться, напевне полишать свій слід в новітній історії.

Здається, то про Сергія Павленка з Чернігова Михайло Слабошпицький якось сказав, що цей письменник є «цілісіньким інститутом мазепознаввства». Власне, є всі підстави самого Михайла Федотовича назвати інститутом літератури — з його унікальним вмінням вишукувати по закутках і закапелках фактично за територією найбільшої європейської нашої держави вартісні книги та нові імена, з його фантастичною ерудицією та неймовірною за обширом літературною і громадською діяльністю.

І так само я вдячний за розуміння та підтримку незламному духом Євгенові Сверстюку, неповторному Василеві Слапчуку, вченому з європейським іменем \і не тільки\ Дмитрові Степовику.

А ще гріхом непростимим було б обминути Національну радіокомпанію, канал духовного відродження «Культура» — серед того моря невидимих хвиль, де плещеться немало сміття свого і чужоземного, вони височіють чи не єдиними островами українства…

 — У ранніх Ваших творах непомітно авторського зацікавлення історією України. Коли це до Вас прийшло?

-Справді, перші дві книги – новелістика. А захоплення історичною тематикою навіть не можу пояснити, воно прийшло якось саме, не постукавши в двері і не поспитавши дозволу. Хіба спробую з’ясувати бодай частково на прикладі книги, над якою зараз працюю.

    Загляньмо у будь-який довідник про антиросійське повстання у краї 1831 року чи поставмо ці слова ключовими в інтернет-пошукові. І неодмінно отримаємо відповідь – «польське повстання». Але ось розкриваю книгу Ядвіги Худзіковської «Дивне життя Садика Паші» і читаю на 78-ій сторінці:

„W obozie Różyckiego żolnierze poslugiwali się językiem ukraińskiem – maloruskiem, jak się wówcyas mówilo. W lichbie 450 ludzi, którzy dotarli do Zamościa, zaledwie dziesiesątą cześż stanowila sclachta. Zolnierze rekrutowali się spośród mieszczan, chlopów, synów kzięzy unickich i greckich. Pulk śpiewal najchętnje pieśnie „kozacze”…

Не про те йдеться, аби перейняти «авторство» повстання від наших друзів-поляків. Але якщо мовою війська була українська, ті вояки найвтішніше співали пісні «козачі», а дев’ять із десяти повстанців були тутешнього українського люду з міщан, селян, синів уніатських та православних священиків, то істинно діяв девіз «за вашу і нашу свободу», і спільна боротьба проти російського дикого імперіалізму не припинялася ніколи після Сагайдачного чи Виговського. Як на мене, то вельми актуальне, особливо спостерігаючи як вояжери в дипломатичних мундирах чи священицьких рясах, новітні бродячі «отцы русской демократии» вішають нам безсовісно і безпардонно тухлу локшину про «історичну спільність».

“Мого київського прапора, тобто незалежної України, я ніколи не зрадив!»- то не сьогодні сказано, то наприкінці дев’ятнадцятого століття з цілковитою підставою говорив про себе польський вчений і публіцист Франциск Духінський.

Або й таке. Коли варварська азійська орда на чолі з приблудою всеєвропейської повії Катерини ІІ генералом Текелі зруйнувала Запорізьку Січ, як не знайшлося уже на своїй землі місця, мусило шукати наше козацтво прихисту на чужій, насамперед, турецькій землі. Ще, правда, Григорій Орлик пробував заснувати Запорізьку Січ на Рейні, аби вернутись бодай колись у рідні краї, священик Агапій Гончаренко будував Велику Козацьку імперію на Алясці. А от кошовому отаманові Михайлу Чайковському справді вдалося зорганізувати  військо, в якому визначальну питому вагу мали українці, спільно з турецькою, французькою і англійською арміями завдати нищівної поразки російській імперії в Кримській війні, на Дунайському напрямі. Польський письменник, польський і український державний діяч Міхал Чайковський пишався, що його рід по матері йде від одного з ватажків козацтва Запорозької Січі Брюховецького. Іван Лисяк-Рудницький вважав, що це родовід Івана Брюховецького, який не найліпшу репутацію має в історії, насправді ж бабусиного діда Чайковського звали не Іваном, його звали, як свідчить польська література, Grzegorz, себто Григорієм чи Грицьком. На чолі з Міхалом Чайковським  армія звільняє Бухарест, Чайковський стає губернатором міста, знаходить приязнь і порозуміння з його мешканцями.

А ще кошовий отаман Чайковський засновує місто Січ під болгарським Бургасом, і першим очільником чи, як тепер кажуть, мером міста стає граф Кіркор – дослідники підозрюють, а деякі твердять, що це один із предків відомого співака, а нині народного артиста України Філіпа Кіркорова…

А хіба то поодинокий приклад для яскравих романів і повістей?!

  — Чи задоволені Ви резонансом своєї повісті “Тиха правда Модеста Левицького”?

 Я вдячний колегам з письменницького та журналістського цеху за розлогу інформацію про книгу на теле – і радіохвилях, у друкованих засобах масової інформації. Складаю щиру шану ректорові Волинського національного університету Ігорю Коцану, проректорові цього університету Ірині Костанкевич за організацію у вузі лабораторії по вивченню творчості Модеста Левицького. Ставиться за мету здійснити мрію Модеста Пилиповича – видати семитомник його творів, бо за життя йому не судилося, вийшов лиш перший том.

Сердечна вдячність Любомирові Степурі, внукові товариша і сподвижника Левицького Григорія Степури. Григорій Калістратович – яскрава постать української історії, двічі був комісаром УНР Поділля, комісаром українським Слобожанщини, надзвичайно багато зробив для української справи на західноукраїнських землях

Кабінет Міністрів України  присвоїв ім’я Модеста Левицького луцькій гімназії номер чотири, як спадкоємниці української гімназії в Луцьку двадцятих-тридцятих років.

Собі – що судитиме доля. Зате українській історичній літературі, письменникам, які облюбували цю тематику, від душі бажаю ще наполегливішого пошуку, зичу настирно дряпатися, щоб аж пучки боліли, – є майже усі можливості для цього \і надзвичайна, конча потреба!\. А ще у тих творах зичу добірного Слова, як яблуко у незабутньому саду дитинства – рожевощокого і тугого, що пахне запаморочливо і без вина п’янить, з краплинами холодної роси на боках, які сяйнуть несподівано усією веселкою під сонячним променем…

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."