Дорогами українського болю

Над цією книгою Олег К.Романчук працював понад два десятиліття. «У пошуках універсуму» – книга істинно більш ніж солідна, і справа не лише в обсягові, який наближається до дев’ятисот сторінок. Тут впереваж публіцистичні та наукові статті, роздуми, прогнози і спостереження: камо грядеші, земле моя, камо грядеші, добрі мої співгромадяни…

   Природно, що в такій масштабній праці знаходимо тематичне багатоголосся. Але автор не губиться в ньому, послідовно, крок за кроком з математичною точністю розвиває думку \ чи не позначилося тут для кандидата філологічних наук перше «кохання» – фізика?\  Ось, для прикладу, починається тема зросійщення. Сперш подається епізод з ХІХ століття: флігель-ад’ютант імператора барон Корф готує для Олександра ІІ програму протидії тим впертим малоросам. Барон переконаний, що конче потрібно вдатися до « наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами». Якби  те вчинити, то відпаде потреба, мовляв, навіть до адміністративних заборон вдаватися. Справа перспективна і через багато літ, бо це «лишило б малороссийскую литературу сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». Потішений Олександр ІІ  з резолюцією не забарився: «Дельно. Мысль весьма хорошая.  Сообразить, как ее исполнить».

   Видається, «соображают» і досі…

   Наступний епізод. 1929 рік. Г.Федотов просторікує: «Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России, но и вместить украинскую культуру в культуру русскую. Мы присуствуем при бурном и чрезвычайно опасном для нас процессе зарождения нового украинского национального сознания, в сущности новой нации. Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно, но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утверждало себя как русскую форму самосознания».

   Дяка оцьому панові, що з приводу української національної свідомості  таки допетрав: вбити її неможливо. А от що вона лише зароджується, хай навіть «бурхливо і надзвичайно небезпечно», то мимоволі у відповідь спадає на думку вікопомне – брешеш, людоморе…

  З приводу ж сучасності, то всі пригадують сказане з наївною простотою базарної перекупки, з безпардонним нахабством  та  агресивним цинізмом: Росія закінчується там, де закінчується   російська мова.

   До слова, питання української національної свідомості незримою ниткою проходить через усю книгу Олега K. Романчука. І невипадково. Ми відсвяткували двадцятиліття Незалежності, а президент Д.Медвєдєв видає указ про відзначення 1150-ліття зародження російської державності в 2012 році. Як же тут утриматися \та ще й з таким особливим менталітетом!\ від зверхніх неодноразових повчань з тисячолітньої висоти цілком юніорської держави? Недавно Литва гарно відзначила своє 1000-ліття, а нам все ще… двадцять.

   Левко Лук’яненко в одному з інтерв’ю оповідав, чому так трапилося. Коли готувався Акт проголошення нашої непідлеглості, то спочатку був у документах вислів «відновлення Незалежності». Але депутати з Народної ради остерігалися, що можуть спонтанно виникнути дискусії: відновлення – відколи, з яких років? І тоді охочі з групи «239» спробують скористатися ситуацією і заволокитити справу.

   Логіку Левка Лук’яненка і його побратимів з тодішнього депутатського корпусу можна зрозуміти. Але ж, панове, відтоді спливло понад два десятиліття і не раз траплялася можливість виправити ситуацію. От і виходить, що не було в нас держави \ чи зрікаємося хто-зна на чию користь\ , держави княгині Ольги і Володимира Святителя, Ярослава Мудрого і Богдана Хмельницького, близької у часі УНР. А відомому академіку Б.Рибакову, якби тільки можна було, взагалі слід оголосити догану за цілком єретичне твердження про «державу волынян» VII століття…

   Пам’ятається, наприкінці своєї каденції Президент В.А.Ющенко відвідав Луцьк. Як збігли протокольні програмові дійства, вже в неофіційній обстановці, я звернувся до високого гостя:

   – Мудрі парламенти в прибалтійських державах, проголошуючи непідлеглість, вжили термін «відновлення незалежності». У нас же слово «відновлення» упущене, а це достоту важливо, тож виправити слід, допоки ще є можливість…

   – Я дав вже доручення, – відповів Віктор Андрійович.

   – Не можна це відкладати, ще не один спекулянт знайдеться…

   – Я дав доручення, – твердо стояв на своєму В.А.Ющенко, вимовляючи останнє слово як заклинання, що матиме магічну дію.

    «А щоб ти здоровий був», – подумалося з серцем, тільки вислів промайнув куди солоніший.

   В книгу Олега К.Романчука ввійшли роботи різних років, але незмінно вони залишаються актуальними. Аби переконати аж надто недовірливого читача, можна було б зіграти з ним в своєрідну гру: а нехай відгадає, коли писана та чи інша праця. Ось у розділі «Стратегічний партнер». Північно-східний» наводяться слова члена президентської ради Росії: «Якщо Україна виступає проти російських ініціатив, спрямованих на інтеграцію, то нічого іншого не залишається, як її розвалювати». Коли це писано? Вчора? Торік? Це писане в 1997 році – і чи багато змінилося у ставленні до українців і держави нашої відтоді?

   Звісно, книга О.К.Романчука – не Коран, тож бажання подискутувати виникає не на одній сторінці. Можливо, занадто багато песимістичних думок виникає опісля слів Андрія Середи про нашого сусіду: «Україна щодо Росії – це доктор Франкенштайн, який створив потвору. На нас лежить відповідальність за появу цього монстра».

   “У пошуках універсуму» достойно оцінили знані люди в нашій державі. Академік НАНУ Іван Дзюба: «Це сторінки й сторінки української думки, до яких варто звертатися.». Академік НАНУ Микола Жулинський: «Дуже порадів, що в моїй бібліотеці буде ця книга. Все у ній, на жаль, звучить актуально, як у дев’яності, все болить, бо Україна хвора. Хвора, бо дуже слабкий імунітет національної свідомості, національної ідентичності…Вже двадцять років нашої незалежності, а таке враження, що ми сповзаємо в прірву бездержавності. Передмова до книги гостро болісна, наповнена переживаннями за наше майбутнє, аргументовано підсилена авторитетними судженнями».

   Та не лише з гуманітарної сфери знані люди таку гарну оцінку дали, ось що думає про книгу генерал-лейтенант Олександр Скіпальський: «Тут сконцентровані матеріали щирі, відкриті, які пропущені через душу і серце. Ні одна державна структура, ні СБУ, ні Рада національної безпеки не мають таких матеріалів». Своє бачення у «технарів», які висловлюються так, як професор, доктор фізико-математичних наук Ніна Вірченко: «Воістину книга – це дух епохи, поданий так образно, велично, унікально».

 

   Нікому не вдасться також  аргументовано заперечити письменникові і літературному критикові Миколі Славинському: «Книга унікальна. Тисяча сторінок таланту, українського болю».