Душею ту землю почути…

Джерело: Літературна Україна № 45(5574) від 20 листопада 2014 року

Видавництво «Ярославів Вал» благословляло в світ роман Іван Корсака «Діти Яфета» про В’ячеслава Липинського — державного діяча, теоретика територіального патріотизму, мислителя, вельми актуального сьогодні. А нині цей роман виходить у Варшаві із післямовою Михайла Слабошпицького — переклад польською мовою здійснив відомий поет і перекладач Тадей Карабович. Своїми роздумами про книжку, які можуть зацікавити як польського, так і українського читача, ділиться знаний вчений, доктор наук, професор Євгеніуш Вільковський, який давно та діяльно співпрацює з українськими колегами.

 

Важко пройти байдуже повз мірку­вання й думки Івана Корсака, що звучать у романі «Діти Яфета». Ці роздуми вже з перших сторінок вимушують до дов­шого дискурсу. Йдеться про минуле, зо­крема, українські мрії про сильну, ефективну державу, яка гарантуватиме безпеку для усіх громадян. Без перебіль­шення можна стверджувати, що це вхо­дить до переліку основних складників історичної пам’яті.

Основою цих міркувань автора ро­ману став життєвий шлях та ідейна спад­щина В’ячеслава Липинського на тлі новітньої історії України. Цей персонаж є класичним прикладом GentePolonus, nationeRuthenus. Польський шляхтич із Затурців, що на Волині, учень краківських консерваторів початку XX століття, по­слідовний латинник, у якийсь момент свого життя відчув себе українцем. Від­тоді усю свою громадську діяльність він присвятив ідеї української незалеж­ності. Липинський вважається заснов­ником української консервативної ідеї. Його бачення соціального (суспільного) життя навіть сьогодні є цілком актуаль­ним. Крім того, це бачення стало дуже хорошим простором для діалогу між нашими культурами, які так переплетені історією, що навіть якби й була спроба розділити їх, то такий проект — прире­чений на провал.

Міркування Івана Корсака буде важко зрозуміти, не знаючи принаймні на початковому рівні історію України, зокрема з середини XIX століття. Дискурс автора має глибинний характер, що вписується в історіософський звичай, вказує на головні життєві питання, що стосуються української нації, її шляху до суверенної, стабільної держави. Якраз цій ідеї усією силою свого єства служив В’ячеслав Липинський.

Сама назва роману змушує нас до роз­думів. Вона, як відлуння Старого Запо­віту, нагадує імена синів Ноя. А ще її слід розглядати як потребу повернення до коріння української культури, яка вини­кає зі стовбура християнства.

Яфет — уособлення почуття спіль­ності, дотримання принципів, вірності. Над Хамом нависла пляма непокори і за­здрощів, прихованого підступу, «який немов закинута на плече тяжка сумка, під вагою котрої людина осідає і очі по­чинають наливатися кров’ю…» Ці риси Хама призвели до того, що «україн­ському хамові думки про країну є чу­жими, незрозумілими».

Український державотворчий чин (Липинський переважно розглядає його стосовно періоду гетьманату) став для помислів Яфета визначальним, але він був порушений «повстанням отаманів», яке забрало в України права та велич, за­гнало її в неволю. Впродовж розповіді, яку веде Іван Корсак, постійно лунає за­клик, спрямований у бік ідей Яфета, до створення гідних умов життя для всіх громадян України. Біографію В’ячеслава Липинського автор природно впи­сує в історію української нації. Його доля переплітається з долею сусідніх на­родів, особливо поляків. У романі з’яв­ляється низка згадувань про польську присутність, польську складову. Авторне завжди описує це відкрито, а відобра­жає у певних історичних фактах. Інфор­мує також і про важкі періоди у наших стосунках. Вважаю, що питання залиша­ється відкритим до будь-якого дискурсу.

Я розумію, що потрібно мати в собі неабиякі творчі сили, аби великих людей, а не манекенів, «в історичному творі описати і воскресити». З усією від­повідальністю слід зазначити, що цей намір автор утілив з великим успіхом. Іван Корсак вдається також і до роздумів про значення особистості. Він ствер­джує, що «людська доля чимось подібна до долі самотнього моряка у маленькому човні, що долає потужні хвилі в океані». Іншого ж разу: «А кому він потрібен у та­кому примхливому житті, з якою метою народився в цьому неймовірно заплута­ному і непередбачуваному, суворому і не­пізнаному світі?» Звичайно, автор мав на увазі й В’ячеслава Липинського, який часто «йшов проти течії». Багато хто на­зивав його «свіжоспеченим українцем з польським менталітетом». Він не вва­жав, що потрібно радикально порвати з «польськістю», тим паче заперечува­ти її. За словами Липинського, вона має бути адаптована до потреб української справи. Кожен, хто живе на українській землі, незалежно від етнічного поход­ження, мови, релігії, мав (має) право брати участь в українському громад­ському житті (концепція територіаль­ного патріотизму, тобто сущий на цій землі — не перекотиполе, він повинен душею її почути).

Зовсім інакше на це питання дивився поляк Володимир Антонович та особи, пов’язані з його школою, частково також поляки (Паулін Свенцицький, Борис Познанський, Тадей Рильський, Кость Михальчук). Представники цієї школи виходили з того, що релігія, яка властива українському народові, — православ’я. Отже, щоб добре служити українській справі, слід відмовитися від католицизму і розірвати з «польськіс­тю», що вони й зробили. Позиція Ли­пинського чітко відрізнялася. Польська і латинська спадщини залишилися про­стором, в якому, безперечно, були про­блеми і в стосунках з дружиною та дочкою, але головним чином прислужи­лися пошукам прикладів у латинській культурі, які можуть бути корисними ідеї України.

Укорінення в спадщину обох націй для нас, сучасників, неминуче порушує питання антропологічної природи. Чи можемо ми силою своєї уяви, інтелекту охопити загальний досвід минулих епох, поколінь? Чи можемо ми застосувати свою систему цінностей для цієї галузі досліджень? Без будь-яких обмежень ми маємо погодитися з твердженням: те, що з’явилося задовго до нас у минулому, в якомусь сенсі надалі триває, проникає в шари сьогодення, формуючи наші взаємини. Чи є у нас достатньо історич­ної проникливості, щоб помітити, що з цього усього, незалежно від того, помі­чаємо ми цю закономірність чи ні, яко­юсь мірою вирізняємося? Чи вистачить у нас мужності дивитися на минуле як на дар, внесок, який потрібно прийняти, віддати йому належне, виявити християнську повагу до тих, хто від нас пішої до місць поховання? Чи бачимо у ньому лише тягар, що вказує на наші слабкості падіння і, таким чином, неминуче відторгнення?

Звичайно, Іван Корсак, будучи українцем, на шлях свого народу дивиться крізь призму його історичного досвіду здійснених і нездійснених очікувань, і водночас шукає більш широкого бачення. У минулому можна знайти багато подій, пов’язаних з іншими народами зокрема у мартирологічному вимірі,- створення жахіть Росією чи то під час більшовицької революції (катування ЧК у Києві) або у післявоєнні роки (захоплення і депортація Олександра Скоропис — Йолтуховського, доля польського кладовища в Затурцях). Цей контекст видається зрозумілим. Однак залишаються і недомовки, відсутність тлумачень (на які автор має повне право), але тоді з’являються додаткові запитанні чи є вони виявленням прийнятної умовності тексту, чи змаганням з важки минулим?

Я повністю усвідомлюю, що на стосунки між нашими народами впали о лісні тіні від подій минулого століття. У мене немає наміру що-небудь видалити з нашої пам’яті. Усе, що є в ній, має бути предметом поглиблених роздумів. Однак їх було б добре втілити у таку концепцію людини, що дозволить її особисте існування спостерігати у всіх вимірах, з повною відкритістю до трансцендентного (ставлення до Творця, позаземної реальності). Водночас слід пам’ятати про століття мирного розвитку наших народів у рамках однієї держави, створеної не шляхом : завоювань і дипломатичних рішень, а прийнятих союзів. Республіка обох народів була побудована усіма громадянами, які там проживали на умовах «вільні з вільними, рівні з рівними». Це була батьківщина усіх її громадян, що поважала різноманітність походження, культур та релігій.

Я хочу підкреслити народження ідеї створення триєдиної держави. Щонайперше потрібно звернутися до тисячолітніх християнських традицій наших народів, їхнього мирного співіснування та культурного розвитку. Хоча наші куль­тури розвивалися з різних традицій, їх єднало християнство. Ба більше, ця від­мінність, різнорідність ставала цін­ністю. Годі не пам’ятати про винятково складний період комуністичної системи. Сьогодні ми є суверенними країнами. Маємо не лише спільний кордон, а й спільну спадщину, яка має бути даром, а не тягарем. В об’єднаній Європі я бачу належне місце суверенної України. Немає жодних перешкод, щоб Україна стала країною з європейськими праг­неннями у розумінні сприйняття й по­ваги до стандартів. Цей потужний історичний шанс залишається відкри­тим, але, варто повторити за В’ячесла­вом Липинським, це мають вирішити передусім самі українці.

Стежу за перебігом подій у наших країнах, їхньою — інколи — напруже­ністю. Деякі з них можуть непокоїти. Проте, в ім’я важливих цілей ми обов’язково маємо врахувати інтереси обох народів.

Кожен діалог відбувається у просторі цінностей. Згідно із В’ячеславом Липинським, вони існують об’єктивно, як реальне буття, що виникають з позача­сового порядку, даного Творцем. Цей встановлений порядок стає гарантом створених людиною політичної, законо­давчої та економічної структур. То не людина винайшла етичні стандарти, вони були надані людині. Через ці при­чини Липинський стає в опозицію до будь-якого виду релятивізму. Пізна­вальна, етична та естетична релятивізація призводить до втрати відкритості людини до виміру трансцендентності. Тоді людина залишається недовершена у своєму існуванні, у пошуках сенсу жит­тя. Вічний порядок потрібно віднайти і прийняти. Людина у своєму виборі, як підкреслює Липинський, керується не тільки розумом, але також піддається емоціям, інстинктам. Таким чином, по­трапляє у сферу ірраціонального впливу. Не потрібно переконувати в тому, якою великою силою можуть стати почуття або інстинкти. Щоб запанувати над ними, ми маємо звернутися до правил, що не підлягають цим детермінантам. Звідси випливає потреба прийняття стандартів, даних Творцем.

В’ячеслав Липинський посилався на теїстичний світовий порядок, зазна­чаючи: «Я вірю в Бога, і я хочу дотри­муватись Його заповідей». Потім Липинський звертається до джерел антропологічних релігій. Про римо — католицизм він писав як про «мою» хрис­тиянську релігію. У ній є догми і наука, сформовані «протягом близько двох тисяч років досвіду та зусиль людей, які присвятили себе в церковних структу­рах виключно Службі Божій і питанням релігії». Змінювати будь-що у цій галузі має не людина. Якщо є Бог — є також Закон Божий (вічний, позачасовий порядок). У сучасному світі суперечка про людину відбувається на рівні онтологіч­ному та аксіологічному (щодо основних питань цінностей, існування людини). Якщо ми дотримуємося теїстичного ба­чення світу і людини, наслідком цього є, як зазначив поміщик із Затурців, при­йняття цінності як реально існуючого буття. І в цьому ми знаходимо заклик до серйозної дискусії про людину, її антро­пологічне перебування в цьому світі, ставлення до Нескінченності.

В’ячеслав Липинський як консерва­тор не поділяв думки, що у світі, створе­ному людиною, можливо подолати зло. Воно, на жаль, було втілене у людську природу. Людина, незалежно від зовніш­ніх чинників, що визначають її пове­дінку, ніколи не буде досконалою.

У суспільному житті потрібен про­грес. В’ячеслав Липинський вказує на його важливість (зокрема у матеріальній культурі). Він не лише можливий, а й по­трібний. З’являється прогрес тоді, коли не порушується безперервність культур­них та історичних діянь, коли він стає процесом нагромадження і переоцінки досвіду. Потрібно дотримуватися прин­ципу безперервності як одного з найважливіших критеріїв, визнаних консерватизмом. Через ці причини Липинський виступав проти всіх револю­цій. Вони завжди нищать, призводять до хаосу, виступають в ім’я утопічно вигада­них способів поліпшити світ. Знищуючи чинні структури і норми суспільного життя, вони нав’язують свої рішення усім. Такий спосіб розв’язання проблем не приводить до поліпшення соціальних інститутів і структур, навпаки, прино­сить руйнування. Революціонери вихо­дять з передумов покращення світу, а насправді знищують природні зв’язки, що породжує насильство.З розпадом зв’язків бракує єднання, що потрібне для функціонування суспільства, на за­міну цьому приходить зло. Липинський узяв бік опозиції до всіх тоталітарних систем, які він вважав антихристиянськими, які відмовилися від моральних принципів, встановлених з позачасо­вого порядку.

В’ячеслав Липинський стверджував, що суспільство не є набором розпороше­них осіб. Це органічне ціле, яке форму­ється і розвивається природним чином.

Липинський зазначав, що українці відчули руйнівні діяння комунізму, але подібні ефекти виникають у разі при­йняття ідеології зневаги до інших наро­дів (які протягом короткого часу були підтверджені історією). Тому варто ви­значити кордон між інтересами влас­ного народу та інших народів.

В’ячеслав Липинський активно ви­ступає за економіку, засновану на при­ватній власності, і принцип конкуренції на ринку. Приватну власність він розгля­дав відповідно до консервативного по­рядку, як гарант свободи і як інструмент для створення багатства народу. Роль держави не може бути всюдисущою. Держава має бути настільки присутня в суспільному житті, наскільки це по­трібно.

Практично до дев’яностих років ми­нулого століття ідеї В’ячеслава Липинського не були відомими на території України, що належала до СРСР. Цвин­тар у Затурцях разом із сімейною гроб­ницею родини Липинських було зруйновано. Дослідження спадщини мислителя відбувалися в еміграційних колах. Протягом багатьох років цен­тром таких досліджень залишався Схід­ноєвропейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського у Філадельфії (США) на чолі з Ярославом Пеленським. У вісімдесяті роки дедалі більше і частіше думки та ідеї Липинського по­чали згадувати в осередку Кракова, зо­крема шляхом публікації на сторінках «Загального тижневика». У червні 1992 року конференції, присвячені В’ячеславові Липинському, були організовані в Києві, Луцьку та Кременці (але ще без опублікування матеріалів). У 1999 році в Перемишлі видали переклад польською мовою праці «Релігія і церква в історії України». У 2004 році в Кракові з’яви­лася робота Богдана Ґанцажа «Ми, шляхта українська. Нарис життя і діяль­ності В’ячеслава Липинського, 1882— 1914», була спроба здійснити переклад «Листів до братів-хліборобів». У Луцьку, у Волинському інституті Міжрегіональ­ної академії управління персоналом, який носить ім’я В’ячеслава Липинсько­го, були запроваджені «Читання пам’яті Липинського».

Думки цього мислителя стають усе більш відомими на території України. У Польщі постійно очікують повного прочитання, особливо в осередках, що ототожнюються з консервативноюідеєю, чи тих, що приймають дискурс з українською стороною. Представлений роман Івана Корсака є хорошим почи­нанням на цьому шляху. Це амбітна ро­бота, що висвітлює історичні події, зі зверненням до документів, з гарним та живим веденням оповіді, якій властива літературна майстерність, але перед­усім — глибока відданість національній справі. Додатковою перевагою цієї книжки є відкритість до знамень часу, вміння поставити історичні питання, що ведуть до глибшого розмірковування про людське існування (антропологіч­ний аспект). Це особливість сучасної української ідеї. З глибоким внутрішнім переконанням я запрошую вас до чи­тання.

 

Євгеніуш ВІЛЬКОВСЬКИЙ,

доктор наук, професор

Республіка Польща

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."