Історичні постаті в романах і повістях Івана Корсака

Олена Кошмак

Вступ

Актуальність дипломної роботи. Зміни кардинального характеру кінця ХХ століття торкнулися не тільки суспільно-політичної, економічної сфер діяльності людини, але й суттєво зачепили сферу духовну, невід’ємною частиною якої є література.

Зміна епох особливо позначається на літературі, котра, маючи органічний зв’язок із суспільним життям, виявляє паростки нового в естетичних уявленнях про світ. У зв’язку з цим вона набуває аналітичної, пізнавальної функції. Саме на зламі епох і суспільних формацій людство обертається назад, вдивляється в минуле, замислюється, що взяти в майбутнє. Читача починають хвилювати події вітчизняної та світової історії, життя й діяльність видатних особистостей. Усе більше фактів свідчить про активне використання в літературі ХХІ століття реальних документів.

Своєю літературною творчістю, публіцистичною, освітньою та громадською діяльністю І.Корсак довів, що передусім є великим патріотом рідного народу, що для нього ніколи не була байдужою доля рідної мови й культури.

Іван Корсак – письменник, шеф-редактор газети «Сім’я і дім», наш сучасник і земляк в останнє десятиліття ввійшов у ряд найактивніших та найпродуктивніший авторів жанру історичної романістики. Про що свідчить і кількість опублікованих творів, і численні літературно-критичні відгуки.

Віктор Баранов, голова Національної спілки письменників України, назвав Івана Корсака «істориком у літературі та літератором в історії, відкривачем тих сторінок української дійсності, які були заретушовані, вкрадені, або й взагалі пройшли повз дослідників історії. Волинський автор наче з-під заметів дістає постаті, події і вишукує слід там, де, здавалося б, ніколи його не знайти». А також визнав Корсака «чудовим стилістом і блискучим інтриганом у доброму розумінні, адже пише романи так, що вони захоплюють, тримають у полоні, а врешті спонукають до висновку, що українська історія насправді набагато цікавіша, багатша, ніж ми звикли про неї судити». []

Письменник і політичний діяч, Надзвичайний і Повноважний посол України Юрій Щербак зауважив, що герої романів Івана Корсака мають не просто українське, а європейське значення, що доводить: ми – великий народ і мусимо знати свою історію, любити її. «Саме той період, коли українська нація формувалася, мало відомий. Тому те, що робить Іван Корсак надзвичайно важливо та актуально для нашого часу», – підсумував Юрій Щербак. []

Професор-мистецтвознавець, академік Академії наук Вищої школи України Дмитро Степовик зазначив про важливість та актуальність висвітлення волинянином «темного» періоду у нашої історії, XIII – XIV століть, тривожно додаючи, що маємо повертати Київську Русь бодай через історичну романістику, адже «ми втрачаємо нашу державність, у нас крадуть історію, привласнюють імена наших героїв» []. Про «реставрацію білих плям» у прозі І.Корсака пише поет Леонід Горлач, помітивши, що мова волинського автора пахне тамтешніми лісами та озерами. А письменник і політик, заступник голови Національної спілки письменників України Володимир Шовкошитний зазначає, що колись шукав по всіх-усюдах інформацію про один із історичних фактів. Для цього пронишпорив увесь інтернет, але відповіді ніде так і не знайшов. Тим часом Іван Корсак зміг негайно відповісти на всі його запитання. «Усе, чого не знає з історії «Google», знає Іван Корсак», – резюмував Шовкошитний. []

Важливою для утвердження національної ідентичності є діяльність каналу духовного відродження радіо «Культура», де постійним ведучим однієї з передач є Михайло Слабошпицького, письменник, видавець, великий популяризатор українського слова. Саме він в одній з програм сказав про письменника з Волині: «Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить над кунсткамерами, де зібрані факти. Він вміє писати, прекрасно вміє писати, у нього своя інтонація, пластика» []. На запитання, що спонукало письменника активно взятися до створення історичних книг, які відроджують імена українських достойників, митець скромно пояснив, що йому було прикро, що літописці сусідніх держав привласнюють собі завоювання і відкриття видатних українців, а в Україні вони, на жаль, не знані і не пошановані. Він, зокрема, зауважив: «Наберіть у пошуковій системі інтернету «нобелівський лауреат Жорж Шарпак» – і отримаєте у відповідь: французький  фізик, що народився в Польщі. Насправді ім’я вченого – Георгій Харпак і родом з волинсько-рівненського Полісся, Дубровиці». […….]

І.Корсак не лише патріот, громадянин, який своїми творами утверджує ідеї націотворення, він ще й письменник, який бачить історичні події у їх діахронічному і синхронному зрізі, а тема тяглості традицій і зв’язку часів є однією з провідних. На зустрічі у прямому ефірі лауреат Шевченківської премії Михайло Слабошпицький говорив: «Бо історія – це ми. Якось один із письменників сказав, що для того, аби я став таким, який є, сімдесят сім(!) поколінь мого роду мусило жити, боротися, про що нині вам пишу. Іван Феодосійович теж мусив народитися на Волині, чимало побачити, пережити, аби з’явилися на світ книги, з яких ми багато дізнаємося про себе, а не тільки про історію». []

Певний час волиняни знали творчість Івана Корсака за книгами оповідань «Тіні і полиски», «Покруч» та художньо-публіцистичною реальною історією краю років народження незалежності України «Оксамит нездавнених літ».

Останні десятиліття демонструють, що автор вийшов на новий етап творчості зрілої, якісної, художньо досконалої. І кількість нових творів, і їх якість свідчать про висхідний шлях творчості і що саме зараз письменник у повному розкриллі.

Особливе місце в літературному потоці посіла книга «Імена твої, Україно», у якій уперше розповідається про багатьох видатних земляків, вводяться в обіг малознані факти і постаті.

На особливе поцінування і фахову літературознавчу розмову заслуговує історична тема у прозі І.Корсака. Це великий масив книг про різні періоди в житті нашого народу, про різних видатних, особливих і не завжди знаних особистостей в історії: «Гетьманич Орлик», «Таємниця святого Арсенія», «Тиха правда Модеста Левицького», «Капелан армії УНР», «Отаман Чайка», «Діти Яфета», «Корона Юрія ІІ», «Секрети королівського діаманта», «Завойовник Європи».  Ці твори споріднює одна важлива обставина – про які б відтинки історії і людей у ній не розповідалося, усі вони гостро актульні і апелюють до читача цілою низкою питань.

Важливим етапом у творчій еволюції І.Корсака була журналістсько-редакційна робота. Очолюючи Камінь-Каширську районну газету «Радянське Полісся», він зібрав, осмислив і надрукував низку цікавих матеріалів про історичних осіб, які лишили слід в історії нашого народу. До прикладу, про родину Косачів на Камінь-Каширщині. Публікації у газеті листа Юрія Косача, історичних дослідження доктора філології Івана Денисюка та Тамари Борисюк спонукали владу і громадськість подбати про виділення коштів на відродження місцевого храму, проведення там богослужінь. Це не єдиний випадок, коли родина Косачів долучилася до утвердження духовності в краї. Дружина Івана Корсака родинними коштами на Ратнівщині збудувала храм.

Івана Корсака небайдужий до життя краю, його активна позиція проявлялася у багатьох важливих справах в громадського життя області. Тричі його обирали депутатом обласної ради. Івана Корсак відзначений багатьма грамотами і подяками міської та обласної ради, нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, орденом Архистратига Михаїла, орденом Юрія Переможця, почесний громадянин міст Луцька і Каменя-Каширського. Лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола за книгу «Гетьманич Орлик», премії імені Агатангела Кримського за книгу «Імена твої, Україно», Міжнародної літературної премії імені М.Гоголя («Тріумф», 2008),Міжнародної літературної премії імені Г.Сковороди, Міжнародної премії імені Д.Нитченка.

Та він не рахує здобутків, не тішиться лаврами. Ще пахне фарбами остання книга, а письменник виношує  задум наступної і жартує, що відпочивати не дає лічильник, на якому швидко змінюються числа і дати, а ще так багато цікавих подій і людських доль, про які не почитаєш в жодному підручнику чи довіднику. Саме тому оригінальність художньої манери, багатогранність тем і характерів, «волинський колорит», реставрація історичного минулого з проекцією на реалії нинішні визначили актуальність дипломної роботи.

Мета даної дипломної роботи полягає у дослідженні внеску творчості й діяльності українського письменника й діяча Івана Корсака в українську літературу й культуру.

Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:

зібрати літературно-критичні матеріали про художню творчість, журналістську діяльність  І.Корсака з метою аналізу та узагальнень;

на основі текстуального аналізу визначити провідні теми творчості;

проаналізувати характер художнього втілення дійсності у контексті типологічних зв’язків прози письменника з вітчизняною та світовою літературами;

виявити ідейно-художні особливості прозових творів письменника про історичних осіб;

дослідити внутрішній світ героїв та засоби характеротворення;

простежити особливості стильової манери, засоби реалізації художнього та історико-документального матеріалу в творах;

проаналізувати співвідношення історичної правди та художнього домислу в досліджуваних текстах;

встановити особливості художньої манери та місце у контексті сучасної української літератури.

Об’єктом дослідження є прозова творчість Івана Корсака, інші види його діяльності, пов’язані з літературною творчістю.

У дипломній роботі було використані такі методи дослідження як текстуальнй аналіз творів, історико-порівняльний, бібліографічно-довідковий (до нього ми вдалися, зважаючи на невеликий обсяг літератури з даного питання). Продуктивним виявився психологічний метод. Структурний метод допоміг визначити особливості наративної та сюжетно-композиційної організації прози письменника, які засвідчили відповідність усіх рівнів художньої структури індивідуальній свідомості автора. Ґрунтовна характеристика образної системи творів І.Корсака стала можливою завдяки типологічному методові.

Наукове значення і новизна дослідження – робота містить елементи наукової цінності як перше узагальнююче дослідження про письменника з «волинським корінням», як матеріал для подальшого вивчення творчої спадщини І.Ф.Корсака у курсах середньої і вищої школи з сучасної української літератури і літературного краєзнавства.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що матеріали роботи можуть бути використані у процесі глибшого вивчення творчості Івана Корсака та взаємовпливів творчості його та інших письменників України.

Інформаційною базою дипломної роботи є дослідження таких відомих літературознавців, критиків: Віктора Вербича, Василя Гея, Михайла Слабошпицького, Василя Слапчука, Ігора Ольшевського, Світлани Короненко, Євгена Сверстюка та інших.

Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (70), джерел (16) та додатків.

 

Розділ 1.1. Життєвий та творчий шлях Івана Корсака.

 

Іван Феодосійович Корсак – один з найвідоміших українських прозаїків, авторитетний майстер історичного жанру, журналіст, редактор газети «Сім’я і дім». Ім’я Івана Корсака зазвучало в українській прозі справді виразно. Він одразу став неабияким явищем української романістики. Його твори звучать по радіо, виходять у перекладах за кордоном. На його презентаціях у чергу по автографи шикуються вдячні читачі. Це справді успіх і визнання. І це здобуто саме в той час, коли існування письменника у країні стало доволі проблематичним. Бо ж уже зовсім не та увага до літератури, бо ж надзвичайно зменшився той сегмент суспільства, який читає книжки. Саме з цим пов’язані відчутні втрати для літератури. А з Іваном Корсаком – ситуація майже виняткова. Саме в цей, не дуже літературний час читачі його і прийняли, і сприйняли. Письменник має на сьогодні те, про що не втомлюються мріяти десятки інших, які не змогли завоювати читача, а отже – й здобути успіх.

Якісний момент творів Івана Корсака – це, за словами Михайла Слабошпицького, «мисляча історія». […..] Тобто, не тільки художньо реставроване минуле, а й справді осмислене, збагачене розумінням нинішнього дня. І саме цим найперш воно цікаве. Ми маємо можливість зіставити своє розуміння далеких подій із авторським. Дуже важливо, що романи Корсака – відкриті художні структури, вони припрошують і провокують читача до співдумання, до полеміки.

Життєва дорога Івана Феодосійовича Корсака розпочалася 15 вересня 1946 р. в селищі Заболоття Ратнівського району Волинської області народився Іван Феодосійович Корсак. Тут же зростав в колі дружної родини, закоханий у рідний край. Навчаючись у Заболоттівській середній школі, вперше пробував писати, як поетичні рядки так і прозу. На формування світогляду молодого волинянина впливало багато факторів – світ такий великий і безкінечно цікавий. Іван Корсак зачитувався творами М.Пришвіна – письменника, великого знавця природи, навіть у своїй уяві не раз змальовував його образ – сивочолого дідуся-інтелігента в окулярах, з паличкою.

Згадує письменник Віктор Лазарук: “Мені довелося вчителювати у Заболотті. Серед найкращих учнів – Іван Корсак. Шкода, що не вдалося зберегти написаних ним творів. Пригадую, як артистично він втілювався в ролі під час постановок спектаклів у шкільному театрі, яким я керував. Я вже тоді розумів, що Іван Корсак – обранець слова”. […]

Після закінчення школи вступив на агрономічний факультет Української сільськогосподарської академії, де навчався до 1969 р., одночасно працюючи робітником Заболоттівського деревообробного заводу, але цікавості до літератури, до письма не втрачав.

Весною 1966 р. Іван Феодосійович прийшов кореспондентом у ратнівську районну газету «Червоний прапор». Вів сільськогосподарську тему. З грудня 1968 р. він працював у старовижівській газеті «Сільські новини». Там же, у Старій Вижві, Іван Корсак був учасником молодого аматорського колективу, зняв декілька фільмів, один з яких здобув призове місце на Всеукраїнському конкурсі.

У 1973 р. Іван Феодосійович, вже маючи чималий досвід журналістської роботи, вступив на перший курс відділення журналістики ВПШ при ЦК КПУ. Навчався стаціонарно, співпрацював з українським телебаченням і радіо, готував цікаві репортажі. Подав ряд матеріалів, зокрема, про останнього лірника у селі Смоляри на Волині, до журналу «Народна творчість і етнографія». У 1975 році очолив районну газету Камінь-Каширщини «Радянське Полісся». Численні поїздки по Волині, зустрічі з цікавими людьми, пошуки чогось невідомого, які потім виливалися у сенсаційні матеріали, і ще кропітка праця керівника, адміністратора – це все нелегкі редакторські будні. Співпраця з Іваном Денисюком та Тамарою Борисюк дозволила дослідити поліські стежки Лесі Українки. Спільно з тодішнім директором Камінь-Каширського краєзнавчого музею, краєзнавцем Василем Кмецинським брав участь у дослідженні історії рідного краю.

Особливо напруженим був період, який характеризувався демократичними змінами в суспільстві. В цей час газета стала фактично органом Народного Руху. Сам Іван Корсак, активний учасник тих подій, часто виступав на мітингах, зустрічах. Численні зустрічі з Д.Павличком, В.Яворівським, І.Драчем додавали впевненості, що преса на Волині має бути відкритою і вільною, що потрібно дати свободу слова волинянам.

Він зуміє не лише збудувати нове приміщення редакції, дістати таку апаратуру для районної друкарні, про яку й не мріяли в „стольному” Луцьку. А коли на хвилі перебудовних процесів постануть Товариство української мови, а відтак Народний рух, квартира редактора (члена бюро райкому КПУ!) стане штабом демократичних, патріотичних структур.

У 1990 р. І.Ф.Корсак став редактором газети Луцької міської ради «Народна трибуна» (1990–1995), перше число якої вийшло 30 серпня 1990 р., а друге вже доблесна прокуратура заборонить. Та зупинити процес уже не вдасться. І “Народна трибуна” стане рупором національно-демократичних сил краю. Кожного наступного числа її чекатимуть передплатники в інших регіонах, оскільки газета мала статус всеукраїнського видання.
А вже з 1991 р. газета виходить двічі на тиждень. Її тираж досягнув 20000 примірників. Газета «Народна трибуна» з епіграфом «Вставай, хто живий, в кого думка повстала» – одне з перших видань демократичного напрямку на Волині, що мало республіканський статус. На шпальтах газети віддзеркалювалось життя країни. Тут вперше були надруковані матеріали про Українську Повстанську Армію. Журналісти розкривали маловідомі, або свідомо замовчувані сторінки в історії краю.

Іван Корсак один із тих хто наполегливо і цілеспрямовано боровся за незалежність України. Ще за роки радянської влади на будівлі «Народної трибуни» щоранку піднімався синьо-жовтий прапор. І це робилося не на околиці, а в центрі Луцька, навпроти обласного управління внутрішніх справ і обласної прокуратури. Чіткою була й позиція газети: боротьба за незалежність України. Ця тема прослідковувалася у кожному номері. У цьому «Народна трибуна» йшла попереду всіх газет Волині.

27 грудня 1996 року вийшов перший номер правонаступниці  «Народної трибуни» – газети «Сім’я і дім», шеф редактором  якої є І.Корсак. Нині це видання найавторитетніше  з групи сімейно-молодіжної, пізнавально-розважальної преси в області. У 2003 році він виступив одним із ініціаторів заснування радіостанції «Сім’я і дім». До його останніх здобутків належить запис аудіо збірника «Головне – погода в домі».

Враження від життя, роздуми про нелегку долю простих людей, сільських трудівників Іван Феодосійович описував в своїх новелах. А з часом його заполонила історична тематика, біографії українських діячів. У 1990 р. вийшли дві книги оповідань «Тіні і полиски» та «Покруч». Третя книга «Оксамит нездавнених літ» побачила світ у 2002 р. У 2006 році вийшла друком книга «Гетьманич Орлик», в 2007 – «Імена, твої Україно», у 2008 – «Таємниця святого Арсенія», у 2009 – «Тиха правда Модеста Левицького» та «Капелан Армії УНР», у 2010 – «Отаман Чайка»та «Діти Яфета», в 2011 – «Корона Юрія ІІ», «KARŪNOS DEIMANTO PASLAPTIS» \ «Секрети королівського діаманта», «Завойовник Європи».

І.Ф. Корсак активний у громадському житті краю. Депутат Волинської обласної ради кількох скликань, у п’ятій каденції – голова постійної комісії з питань культури, духовності і ЗМІ. Він – лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола 2007 р. (за книгу «Гетьманич Орлик»), премії імені Агатангела Кримського (за книгу «Імена твої, Україно», 2008 р. ), Міжнародної літературної премії імені Гоголя («Тріумф», 2008 р.), Міжнародної літературної премії імені Г.Сковороди, Міжнародної премії імені Д.Нитченка. Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, орденом Архистратига Михаїла, двома орденами Юрія Переможця. Почесний громадянин міст Луцька і Каменя-Каширського. Нині працює шеф-редактором газети «Сім’я і дім».

Незважаючи на тотальну зайнятість, Івана Феодосіфовича ніколи не покидає свято творчості. Навряд чи хтось так тонко знає душу “маленької” людини, як прозаїк Іван Корсак. Його стиль – максимально лаконічний, без філологічної еквілібристики, зі збереженням колориту мовлення персонажів, з дивовижною олюдненістю природи.

Іван Корсак співпереживає пережите персонажами, навіть якщо й соціальні реалії здеформували-спотворили їхні особистості. Віртуоз діалогів, де непідробно-неповторно в загальновживану лексику вплітаються діалектизми, він витворює в усій суперечливості постаті героїв-антигероїв, у контексті парадоксальних і трафаретних обставин.
Іван Корсак чистим, зболеним, добрим серцем талановито пише правду. Нерідко сумну, трагічну. Тож і чимало його прозових полотен неможливо сприймати без сліз розчулення, очищення (як “Журавки” – безсумнівного шедевру, де вдалося у формі оповідання відтворити колізії драми чи роману).

Понад вежами Любарта хмари пливуть,

Понад Лучеськом вічним, як пісня.

На Всевишнім судилося жити отут

Саме зараз не до і не після.

Це поетичне зізнання Івана Корсака. І це зізнання, як і низка його віршових текстів (ще одна грань митця, виявлена вже у двадцять першому сторіччі), стане піснею. Плідність праці Івана Корсака у порівняно новій творчій іпостасі засвідчує й аудіоальбом “Головне – погода в домі”. Поезія Корсака, покладена на музику композиторами Мирославом Стефанишиним, Олександром Синютіним, радує слухачів своєю щирістю та мелодійністю. А ще він встигає очолювати радіо, редагувати один з найбільш тиражних тижневиків, який сповідує засади християнської духовності, несе правду про наш спільний державний дім, про єдину українську національну сім’ю.

Життєві та творчі стежки Івана Корсака тісно пов’язані з Волинню. Як розповідав він сам в одному з інтерв’ю, саме на багато волинська історія спонукала його до написання історичних романів.

«Це неймовірно цікавий край, – зізнається він. – Тут сходилися не лише різні культури, розмаїті конфесії, а й не раз сходилися цивілізації. Про моїх земляків ще до хрещення Русі писали в хроніках візантійського імператора, тут понад тисячу літ тому Володимир Великий збудував міцну фортецю. Тут господарювали українські королі Данило Галицький, Юрій І та Юрій ІІ, звідси вирушає недавній під писарчук Іван Виговський, щоб стати гетьманом України і завдати найбільшого доти в історії розгрому Росії під Конотопом.

Тут відбувся перший з’їзд монархів з Європи. В краї спалахували повстання, що під кличем «За вашу і нашу свободу!» потрясли імперії. А в новітню історію творилась УПА і мужня Колківська республіка…

Із якими іменами доля краю пов’язана: Леся Українка і Олена Пчілка, В’ячеслав Липинський і Модест Левицький, Галшка Гулевичівна і Данило Братковський, Йов Кондзелевич і Тадеуш Костюшко, Міхал Чайковський І Юліуш Словацький, Улас Самчук І Патріарх Мстислав…

Тож скажіть, будь ласка, як же тут романістові не захопитися історичною проблематикою?» […..]

Закономірність є те, що героями книжок Івана Корсака стають переважно люди, які своїми життями прославили Україну, були її вірними синами. Першою з книг, які відкривають плеяду історичних творів Івана Корсака став «Оксамит нездавнених літ», де через події, що відбувалися в краї наприкінці 80-х – на початку 90-х років, окреслюються силуети людей, завдяки яким і стало можливим Двадцять четверте серпня.

Творчі стежини Івана Корсака не раз пересікалися з Володимиром Яворівським, Дмитром Павличком, Іваном Драчем та іншими українськими письменниками, які належно оцінюють його талант. «…Іван Корсак не просто поповнює свій творчий доробок, а й укріплює ще один щабель на драбині духовного вдосконалення – шлях, що належить осягнути кожному індивіду, а відтак і нації загалом», – так про його творчість відгукується про його творчість Василь Слапчук. […..]

Своєму життєвому кредо «Іти і не спинятися» талановитий письменник і журналіст вірний і в своїй літературній творчості. У ній особливе місце посідають твори про визначних українців досі мало знаних.

Іван Корсак лауреат багатьох премій.

У 2007 році він нагороджений премією В’ячеслава Чорновола за художньо документальну повість «Гетьманич Орлик», яка була визнана кращою публіцистичною роботою з журналістики.

У 2008 році – премією імені Агатангела Кримського за велику державотворчу роботу, спрямовану на розвиток української державності та духовності українського суспільства, художньо-історичні книги «Гетьманич Орлик» та «Імена твої, Україно».

У 2009 році – лауреат Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» – за історико-біографічні книги, якими йому вдалося повернути в нашу національну свідомість постаті лицарів-подвижників.

Також володар Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф», за сподвижницьку підтримку книговидавничої сфери і значний внесок у пропаганду української культури.

2010р. – за активну пропаганду української книги, захист друкованого слова, удостоєний премії імені Дмитра Нитченка.

Отримуючи диплом, Іван Феодосійович запевнив: «Буду старатися, щоб рідна книга навіть у непрості сьогоднішні часи жила, дихала і розвивалась».

В 2009 році Указом Президента України за вагомий особистий внесок у розбудову телебачення і радіомовлення в Україні, створення творчих і тематичних програм, широке інформування громадськості, високий професіоналізм та з нагоди дня працівника радіо, телебачення і зв’язку Івана Корсака нагороджено званням «Заслужений журналіст України».

Він щиро радіє успіхам своїх колег-журналістів, і тішиться виходом книг з-під їх пера, адже переростання журналістської школи в літературну вважає закономірністю.

За свій багатолітній труд на літературній і журналістській ниві Іван Корсак нагороджений також Почесною грамотою кабінету Міністрів України, орденами Святого Юрія Переможця та Архистратига Михаїла.

Ім’я Івана Корсака нерозривно пов’язане з Волинню. Хоча доводиться йому мандрувати по світу, душа завжди повертає на Батьківщину. Тут він народився, тут народилися його діти і внуки:

«маємо шанувати землю свою, де лише в нас, на Волині, сто тридцять річок, двісті тридцять е й з гаком озер зі Світязем величним на чолі, де на третині землі ліси вишумовують!… А в Луцьку, он там, Леся Українка жила, недалечко у замку Любарта починав кар’єру зовсім юний Іван Виговський, правив у храмі Петро Могила…» […..]

Іван Корсак – почесний громадянин міст Луцька та Каменя-Каширського. Він був депутатом Волинської обласної ради трьох скликань. А у п’ятій її каденції – очолював постійну комісію з питань культури, духовності і ЗМІ. І саме завдяки цій комісії в краї успішно вирішувались чимало питань духовного відродження, підтримки літературної творчості, свободи преси і її успішної діяльності.

Зі словами вдячності говорить про Івана Корсака директор Волинської обласної універсальної бібліотеки імені Олени Пчілки Людмила Стасюк:

«Надійно представляє наші інтереси і близька по духу нам людина – голова профільної комісії Іван Корсак, котрий як письменник, журналіст і просто високоінтелектуальна особистість активно користується фондами нашої книгозбірні. Тому щиро перейнявся її турботами і болями». […..]

Іван Корсак знаний на Волині благодійник і меценат, ніколи не стоїть осторонь культурних подій краю. Він завжди щедро ділиться своїм творчим доробком з людьми. Кожну свою нову книгу дарує в бібліотеки, щоб усі поціновувачі історичної прози могли нею швидше насолодитися. Наш знаний краянин не один рік опікується міжнародним конкурсом з української мови імені Петра Яцика у місті Луцьку.

Іван Феодосійович – надзвичайно люблячий чоловік, батько та дідусь. Сім’я для нього посідає особливе місце, адже дружина Марія пройшла разом з ним по всіх буремних шляхах долі. Родина для Івана Феодосійовича Корсака – найзатишніша гавань, де він душею відпочиває. Батьки Івана зуміли добре виховати усе своє немаленьке сімейство, адже Іванко був сьомою дитиною. Тому через майже пів століття уся його синівська любов і повага виллється у пісню.

Він поєднав у собі стільки талантів та умінь, що й не перелічиш. На дозвіллі шанує тихе полювання – мандрівки по гриби: «коли розмалює розбишакувата маляр-осінь ліси і небо у дивовижні кольори, які найгеніальнішому художникові хіба насняться.»… «Ще мисливцем спробував – та не став,» – розповідав Іван Феодосійович.

Таким різнобарвним видалося його життя, та ні про що письменник не жалкує, а сприймає як життєвий досвід:

«Починав простим робітником, був у діловому житті – жодної сторінки з тої книжки не вирвати. І, навіть як десь блідіше чорнило, то бодай кілька абзаців знадобляться…» […..]

Та ніколи не уявляв Іван Корсак свого життя без книги і читання. На його столі – завжди свіжий випуск «Хроніки 2000», українського культурологічного альманаху.

«Коли життя допече, мішок прикрощів на плечі негадано звалиться, а неприємності гострим шилом штрикають під ребро, читаю «Апельсинову дівчинку» Юстейна Гордера. Чому – пояснити не здатен… Перш ніж писати про стан душі, беруся за роман Михайла Слабошпицького про Марію Башкирцеву. Коли щось не вдається, читаю «Казку про калинову сопілку» Оксани Забужко», – ділиться письменник. […..]

Життя швидкоплинне, тому Іван Феодосійович ні на мить не зупиняється, поспішає реалізувати свої творчі плани:

«Без труда щоденного охляне душа, утратить м’язи, творчою стане мумією. І не важить, рядками, знаками чи годинами міряти та черпати отой труд…

Ненаписаного незрівнянно, незмірно і неспівмовно більше – бо хто напише або писав велику книгу нашого народу?» [….]

Бог щедро наділив Івана Корсака талантом і мужністю, дав поєднати дивовижну здатність відчувати поклик рідної землі, та енергетику українського художнього слова.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Реальність Івана Корсака.

2.1. Глибина психологічного аналізу в художньо-документальних оповіданнях книг Івана Корсака (збірки «Тіні і полиски», «Покруч», «Оксамит нездавнених літ», «Імена твої, Україно»)

 

Життєві ситуації та персонажі першої книжки Івана Корсака «Тіні і полиски» сприймаються цілком реально, мовби «списані» (у кращому розумінні цього слова) з нашого буття.

На перший період творчості можна було подумати: газетярська практика, як це часто буває, негативно позначиться на дебюті автора. Та спрощеності, надуманості тут немає. Є, звичайно, оповіді сильніші й слабкіші, надмірне захоплення деякими художніми прийомами, зокрема, засобом ретроспекції, і все ж можна сказати: початок вдалий. Це засвідчив і автор післямови Анатолій Шевченко.

Ясна річ, змалювання життєвих реалій – не самоціль для автора. З розмаїття райцентрівських буднів він бере найхарактерніші, такі, що спонукають до роздумів, оцінки людських учинків з погляду їхньої праведності, порядності, відповідності законам людської моралі. Поряд із тінями вчорашнього, тими, хто ще недавно грізним начальницьким окриком і вседозволеністю сіяв довкола зневіру та байдужість, тут змальовуються люди, які зберегли одвічні почуття совісті, честі, добра.

Оповідання збірки про село періоду застою, коли бюрократія намагається заглушити все живе, людяне. Народові боліли несправедливості, підлість зовні привітливих чиновників, порядних з вигляду злодіїв та пройдисвітів. Автор зумів побачити й відтворити життєві ситуації, в яких чітко виявляються характери персонажів – чесних трудівників села й представників учорашнього дня.

Прикметою літературного хисту прозаїка є схильність до психологізму, заглибленості у внутрішній світ персонажів. Саме завдяки цьому достовірними, переконливими вийшли образи чутливого до природи лісника Петра («Бамбор»), морального здеградованого колишнього голови колгоспу («Предсідатель»), ницого Пилипа Калістратовича («Позаштатний інспектор»), суперечливого у поглядах і вчинках Анатолія Олексійовича («Наклеп»)…

Прості формою, цікаві змістом, нескупі на живе народне слово, оповідання молодого прозаїка не будуть обійдені увагою читача.

Майже шість десятиліть видання книжок за рахунок автора вважалося у нашій країна неможливим. Починаючи з 1929 року (саме тоді український письменник Іван Багряний здійснив останню едицію такого роду), з практикою подібних «самовидань» (як і «самвидавом» узагалі) вели справжню війну і лише процеси духовного відродження у другій половині вісімдесятих дали підстави сподіватися швидкого її завершення. На Волині одним із перших свідчень відновлення призабутої традиції стала збірка оповідань Івана Корсака «Покруч».

Слово «покруч» має в українській мові багато значень і одне з найпоширеніших – «нікчемна людина, що має негативні риси характеру і викликає відразу». Такі антигерої у книжці і справді є (візьмімо хоча б оповідання «Предсідатель» з образом такого собі сільського диктатора, який, опустившись після звільнення з керівництва колгоспом по глуму над могилами односельців, усе ще мріє, що повернеться його час і нинішні демократи «перепросять» таких, як він).

Одначе основна увага письменника зосереджується не стільки на цих людях, скільки на людях, покручені долі яких здатні викликати не відразу, а біль і співчуття. Це – дружина районного начальника, учителька Ліда Григорівна, змучена самотністю (за живого чоловіка) й так не вгамованою жагою материнства («Сімейне життя»), обведений навколо пальця двома дружинами тракторист Мишко Деркач («Мишко-Тишко»), заробітчанин Карпо Бібчук, який, скорившись біологічному інстинктові, не дійшов до рідного села, а пристав до вдовиці на ближньому хуторі («Смага») тощо.

Автор ніби дає читачеві «інформацію для роздумів», запрошує його до самостійного аналізу вчинків персонажів, до дослідження відхилень (ще одне значення лексеми «покруч»), що сталися на життєвому шляху цих непоганих загалом людей з власної їх вини або через примхливі повороти долі (так, у згаданій вже «Смазі» письменник створює суто комічну ситуацію, коли недоля дітей зумовлюється гріхами батьків).

Сказане стосується навіть тих творів, які зовні виглядають дещо вторинними («До сина», «Бамбор»). Здавалося б, що вже можна додати до Шукшинового «Материнського серця»? Та й «вовча» тематика після айтматовської «Плахи» нібито вичерпалася надовго… Ба ні, І.Корсаку вдається знайти штрихи, які дають змогу підняти ці оповідання до рівня нехай і не вищого за згадані вже твори, але принаймні такого, що дає змогу говорити про реальний вихід прозаїка на власну стежку.

У процесі читання поволі забуваєш про чужі впливи і врешті-решт переймаєшся то трагедією матері, чийого сина засудили до страти за замах на людське життя, то муками совісті лісника Петра, що забрав вовченят із лігва «на зимову виставку в лісгоспзаг». А натрапивши у фіналі «Бамбора» на чудову афористичну кінцівку – роздуми героя, що милується красою зимового лісу («Який би мудрий не був, а знаєш ти завжди, хоч трохи, але менше нього. І коли там не залишиться бодай крихти загадки і зачудування, навряд чи ми добріші станемо»), – переконуєшся: заради цього таки варто було писати весь твір. [джерела: …..]

Усвідомлення одвічного правила єдності людини з природою, порушення якого так тяжко давалося нам взнаки протягом усієї історії людства, повернення до джерел народної мудрості, медицини, педагогіки, а коротше кажучи – до людяності, нині є, либонь, чи не єдиним шляхом до порятунку. Письменник раз у раз нам про це нагадує, не вдаючись, однак, ні до примітивної риторики і псевдо високого «штилю», ні до звичних нині прокльонів-«наличок» на адресу дійсних чи уявних опонентів. Він просто ставить своїх персонажів у ситуації, в яких людське єство (з урахуванням як позитивних, так і негативних якостей) розкривається як найповнішою мірою і нерідко повертається до читача новими гранями, застерігаючи його від поквапливих,однозначних оцінок-вироків (як-то у новелі «Межа», де жорсткій манері поводження лікаря з хворими дається хоча й парадоксальне, але цілком сприйнятне пояснення, внаслідок чого думка про героя, попри категоричну незгоду з його «методикою», змінюється у кращий бік).

Глибина психологічного аналізу – це лише одне з «крил першої ластівки» прозаїка. Друге – це притаманне йому почуття гумору, вміння навіть описуючи сумні події, раптово «розрядити» напругу дотепною сценкою або введенням у дію комедійного персонажа.

Показовий щодо цього епізод у приміщенні швидкої допомоги («Журавка»). Іронія («В Кукуріках, селі тихому», «На чорному озері») постійно супроводжує автора і часом здається, що він з успіхом міг би реалізуватися як «чистий» гуморист, але сміх його під впливом життєвих драм лунає аж надто стримано, із значною долею гіркоти і скепсису, іноді переходячи в сарказм («Протоплазма», «Не за правилами» тощо).

Інтерес письменника до похмурих явищ нашого життя може здатись комусь аж надто великим (мовляв, негоцій к нас і так вистачає, хотілося б чогось світлішого і т.д.).

Окремо слід сказати про мову оповідань збірки «Покруч». Автор повністю віддається народній мовній стихії, широко застосовує місцеві словесні варіанти, вводячи їх не лише до монологічно-діалогічної мови персонажів, а й до авторських відступів, що свідчить про вірність І.Корсака традиціям, які здавна існують у нашій літературі (пригадаймо творчість «Покутської трійці» – В.Стефаника, М.Черемшини, Л.Мартовича).

Однак автор  часто повторює одні і ті ж діалектизми (особливо часто повторюється «добрящий»).

Першою з книг, які відкривають плеяду історичних творів Івана Корсака став «Оксамит нездавнених літ», де через події, що відбувалися в краї наприкінці 80-х – на початку 90-х років, окреслюються силуети людей, завдяки яким і стало можливим Двадцять четверте серпня.

У книзі звучать новели й есеї, оповідання й публіцистичні одкровення, інтерв’ю і сповідальні зізнання волинян, котрі були покликані долею відіграти певні ролі на кону епохи. Володіючи щедрими інформаційними джерелами, автор висловлює цілу низку реалій, які нині воліють замовчувати.

Окремої розмови варті прозові полотна, які він включив до цієї книги. Іван Феодосійович традиційно пише про відоме, вистраждане, наболіле до деталей. Долі людей у трагікомічних виявах надзвичайно переконливі, адже сюжетну канву диктувало саме життя.

«… Українська інтелігенція зуміла достойно скористатися своїм шансом у здобутті незалежності», – пише у передмові до своєї книги «Оксамит нездавнених літ», що вийшла у видавництві «Волинська обласна друкарня», письменник і журналіст Іван Корсак. [……] Синонім незалежності, як відомо, є свобода. І читачеві хочеться продовжити думку автора тривожними питаннями: де ж плоди свободи нашої? Чи дісталися вони тій же інтелігенції, яка, звільнившись від ідеологічного тиску, потрапила в жорстокі економічні лещата? Та це вже теми для роздумів іншої книги – книги буття рідного народу в новому історичному часі.

А роздуми Корсака – про початок нової епохи, про весну незалежності та її цвіт, битий дощем і градом із хмаровиння часу минулого, і його замшілих, боягузливих речників. Документальна, художньо-публіцистична оповідь фіксує найважливіші, на думку автора, події української оксамитової революції 1989-91 років, з відстані десятиліття освітлює наші мрії, надії й перспективи, окреслює силуети людей, котрі рішуче стали на битву з віджилою та жорстокою системою тоталітаризму.

Громадянська позиція автора – довголітнього редактора Камінь-Каширської «районки», а потім – обласної газети «Народна трибуна» – першого в краї видання опозиційного, демократичного спрямування – викликала постійний спротив компартійних органів, котрі сподівалися, що паровоз історії ще можна буде спрямувати по старій, наїждженій колії. Ця гостра суперечність, протистояння інтелігенції та влади і є ідейним стрижнем книги, становить її пізнавальність, привабливість для читача. Публіцистичний хист автора підсвічений цікавими художніми знахідками, живою мовою, діалогами.

У Луцьку та в гостях тодішньої «Народної трибуни» як осередкові революційної думки бували відомі діячі Руху й «Просвіти». З-поміж них – В’ячеслав Чорновіл, Олександр Скіпальський, Левко Лук’яненко, Віктор Пинзеник, Євген Сверстюк, Володимир Яворівський. У книзі Івана Корсака вміщені їхні фотографії, інтерв’ю відомих політичних діячів, журналістів.

«Оксамит нездавнених літ» – ще одна цікава сторінка новітньої української історії, пронизана світлом надій та болем розчарувань.

Книжка Івана Корсака «Імена твої, Україно» стала справді знаменитою подією нашої літератури. По-перше, це було відкриття імені автора. Волинський прозаїк, до речі, надарований доброю реалістичною культурою й дорогоцінним умінням емоційно винюансовувати своє повістування, досі не був знаний на загальноукраїнський масштаб. Тепер же його книжка виявилася однаково бажаною в різних куточках України, оскільки вона – саме той тип літератури, який і донині не має належного жанрового представлення в нашому загальнонаціональному письменстві. Історичні, історико-документальні, історико-популярні книги – ось те, що заявлено в літературному процесі наших днів на рівні, без перебільшення кажучи, ембріональному.

«Імена твої, Україно» – збірка художньо-документальних оповідань. Тобто, – це абсолютно незалежні одна від одної, зовсім різні книжки з різними авторськими стратегіями. Князь Володимир Великий і король Данило, королі Юрій І та Юрій ІІ, Юрій Дрогобич (Котермак) і Петро Конашевич Сагайдачний, Василь Капніст і Дмитро Бортнянський, Василь Ярошенко й Агапій Гончаренко – це не всі, а тільки окремі персонажі цієї важливої для нас книжки. Цікаві епізоди з біографій, широкий історичний контекст, промовисті соціальні й психологічні подробиці – все це є в оповідях Івана Корсака. А ще дорогоцінний епілог («Замість коментарів») – «Наша минувшина очима різного люду». У ньому згруповано різноманітні документи, витяги з трактатів та статей, надрукованих у різних куточках світу, в різномовній пресі, свідчення авторитетних людей різних народів про героїв Івана Корсака. Корсак постає тут не тільки в ролі натхненного колекціонера унікальних фактів та рідкісних джерел (його «кунсткамера», без перебільшення мовлячи, має і самостійне значення) – цей епілог свідчить, що в його особі маємо пристрасного джерелознавця, котрий надає такого важливого значення своїм знахідкам, убачаючи в них неперебутній для нас, українців, зміст. Можливо, для представників історично благополучніших народів такі факти звучали б без загостреної сенсаційності, як це вони звучать у нас, але в контексті постколоніальності все те набуває особливо складної «оркестрації». Адже йдеться про місію чи життєвий подвиг кращих синів нації, чиї життя та діяння з багатьма новими нюансами прочитуються саме в наших духовних координатах.

Ці твори окрім цікавих та оригінальних сюжетів із минулого нашого народу, окрім багатющого фактажу,мають іще одну важливу чесноту – вони дають емоційне відчуття історії, тобто, без чого вона сприймається як хаотичне нагромадження подій, людей і легенд. Маємо саме той випадок, коли автор показує читачеві не мертве й сумне згарище історії, а її живий вогонь, який не згасили століття. Саме такий підхід письменника, коли він шукає не проминуще, а те, що справді не вмирає й не вигасає під вітрилами часу, і є найпродуктивнішим. Саме завдяки такому підходові народилися найкращі художні твори в українській, та й не тільки в українській, літературі.

Книга Івана Корсака «Імена твої, Україно» посідає в літературному потоці своє особливе місце. Уперше тут подано художні оповіді про ряд визначних українців, незнаних і не пошанованих, на превеликий сум, в Україні. Прикладом може слугувати оповідання «Кавалер ордена Бусто де Лібертадор» про волинського поміщика Михайла Скибицького. Далекого 1823 року романтичний волинянин через Швецію й Англію добирається до Венесуели, вступає волонтером в армію Симона Болівара й у вирішальній битві за незалежність проти іспанських колонізаторів при Аякуччо вояки полковника Скибицького добиваються перелому і перемоги – найвищу військову відзнаку, орден Бюст Визволителя, Скибицький отримує особисто з рук Болівара. По своєму оцінили заслуги національного героя при поверненні в Україну – губернатор Київський, Волинський і Подільський Гур’єв за вказівкою імператора відправляє Михайла в заслання у В’ятку.

А вже згодом, при другій поїздці в Америку, Скибицький вперше в історії дає інженерний розрахунок Панамського каналу…

Дивні метаморфози відбуваються з ім’ям визначного волинянина-українця. Вже не 1823 року, а в 2003-му в московському університеті Дружби народів Ана Крістель Лаос Гарсія захищає наукову роботу «Стосунки Перу і Росії на новому історичному етапі». З подивом знаходить читач тут такі рядки: «Трудовые круги русского общества с глубокой симпатией следили за борьбой испанских колоний, в том числе Перу, за свободу и независимость… Русские добровольцы сражались в войсках С. Боливара. Среди них был демократ Михаил Скибицкий, принявший участие в битве при Аякучо, в которой перуанцы нанесли решающее поражение колониальным войскам. За проявленные при этом отвагу и героизм он был награжден орденом «Бюст освободителя». [джерела….]

А де ж ти, земле волинська?

На сторінках оповідання «Вишне моя, емігрантко…» оживає колоритна постать Агапія Гончаренка – священика, журналіста, видавця, проповідника, українського патріота. Після того, як Запорізька Січ десяток разів змушена була через чужинців змінювати своє місце, опісля марної спроби Григорія Орлика перевести Січ на береги Рейну, аби хоч колись вернутися на батьківщину, завзятий Агапій заходився будувати на далекій Алясці Велику Козацьку Імперію…

Оповідання книги «Імена твої, Україно» художні, однак під ними добротна історична основа. Тому охочому варто зголоситися на пропозицію автора у передмові: «Наберіть на будь-якій пошуковій системі в Інтернеті ключові слова «нобелівський лауреат Жорж Шарпак» – і ви отримаєте сотні повідомлень у відповідь: французький фізик, що народився у Польщі. Начебто все правда, крім манюсінької деталі. Георгій Харпак (таке справжнє його ім’я та прізвище) народися в Дубровиці на Рівненщині, його батько мав тут цегельний завод і з того будівельного матеріалу зведено чимало домівок на всьому волинсько-рівненському Поліссі. Родинний дім їхній тільки нещодавно, на жаль, знесли. Або розгортаємо будь-яку енциклопедію чи знову ж таки вдаємося до пошуку в Інтернеті на слова «Михайло Остроградський» і тут же читаємо: «Выдающийся русский физик». А той «выдающийся русский» публічно, у широкому колі казав: «У москалів не хочу й помирати», і таки вгадав власну смерть, помер та похований в Україні (не кажучи вже, що перші знакові праці Михайла Васильовича писані взагалі не російською чи навіть українською, а французькою мовою). Читаємо спогади свідків та учасників німецького загону в битві при Хотині 1621 року й неждано-негадано дізнаємося: вирішальний бій, що зупинив наступ мусульманського світу на християнський, європейський, виграли не українські війська Сагайдачного чи польські вояки, а німецький корпус. У турецьких описах розгрому Росії (власне – Московії) під Конотопом, розгрому, якого не знала ця держава за всю історію до того часу, з’ясовується, що найбільшим був вклад кримськотатарських союзників, про визначальну роль українського війська Виговського взагалі інколи можна не згадувати, наче й не в Україні те діялося…» […..]

Видається, автору книги «Імена твої, Україно» не зрадило почуття міри і він не допустився «історичного пересолу». Немає сенсу, немов промовляють рядки, робити з вихідців з України ура-патріотів, які тільки й снять, аби повернутися на землю прабатьківську. Кумедно вимагати від Георгія Харпака, щоби він покинув власні ядерні дослідження на кордоні Франції та Швейцарії і поспішив притьма відновлювати батьківську цегельню в Дубровиці. Водночас двадцятиоднорічний Шопен покинув польську землю назавжди, але ніхто не посміє відібрати його ім’я у польського народу.

На українській землі, постає поміж писаного Іваном Корсаком, народжувалися королі і прем’єр-міністри інших держав, класики літератури великих країн, видатні вчені – нобелівські лауреати. І люд цієї землі, розкинутий долею по світах («чужії матері, чужі поля і слава» – рядок з пісні Івана Корсака, що ввійшла у випущений у 2006 році його авторський диск), цей люд український вніс вельми вагомий вклад у здобуток світової цивілізації.

Шевченківський лауреат Василь Слапчук про творчість прозаїка Івана Корсака на історичну тематику зауважив, що він «не просто поповнює свій творчий доробок, а й укріплює ще один щабель на драбині духовного вдосконалення – шлях, який належить осягнути кожному індивіду, а відтак і нації загалом». […..]

Євген Сверстюк, говорячи про книжку «Імена твої, Україно», зробив наголос на іншому аспекті: «Книжка відомого літератора з Волині Івана Корсака повертає нас обличчям до постатей української історії і культури, замовчуваних або забутих. І це добра книжка. Хтось може закинути, що в тих щирих розповідях акцентується національний мотив. Однак згадаймо мотивацію знаних у світі вчених, математиків Михайла Остроградського, Михайла Кравчука, фізика Івана Пулюя, письменника і перекладача Миколи Гнідича, зрештою Тараса Шевченка і навіть Миколу Гоголя. Хіба вони не підкреслювали своєї національності в середовищі, яке воліло б її закреслити? Бо почуття національної гідності є важливою складовою людської сутності та порядності особи і громадянина». […..]

Лауреат Національної премії імені Т.Шевченка Михайло Слабошпицький на каналі духовного відродження радіо «Культура» зазначав так: «Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить над кунсткамерами, де зібрані факти. Він вміє писати, прекрасно вміє писати, у нього своя інтонація, пластика, він уміє взагалі вигадливо вибудувати оповідь свою.» […..]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Образ лицаря-подвижника в романах письменника («Таємниця святого Арсенія», «Гетьманич Орлик», «Тиха правда Модеста Левицького»)

 

«Таємниця святого Арсенія» розповідає про сина волинського священика, котрий став одним із ідейних опонентів Катерини ІІ в її церковних реформах, що цілковито підпорядковували церкву державі. Член найсвятішого Синоду, довголітній митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич (на сьогодні канонізований Українською Православною Церквою Київського Патріархату як свячено-мученик і блаженний) постав проти того, щоб Російська Православна Церква ставала цареславною. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) наголошував, що джерела російського комунізму закладені в церковній політиці царів ХVІІ століття, оскільки вони готували родючий грунт саме для сприйняття комунізму. Чи не відтоді ця традиція в РПЦ бути послідовним апологетом культивованих у Росії політичних режимів?

Характерно, що «Таємниця Арсенія Мацієвича» – це не тільки колізія Мацієвич – Катерина ІІ, а широкий історичний контекст. На сторінках роману-есея читач зустрічається з останнім кошовим Запорізької Січі Петром Калнишевським, з героєм польського визвольного руху Тадеушом Костюшком, з російськими просвітителями: Миколою Новиковим та Олександром Радищевим… Є там і загадкова княжна Тараканова, й Омелян Пугачов, і виконавці царської волі Суворов, Міхельсон, Текелія..  – одне слово, роман на подив густо заселений, але для кожного, навіть епізодичного персонажу автор знаходить індивідуальну барву, кожним наголошує промовисту соціальну, політичну чи моральну ноту багато ликового історичного дійства, в якому важлива роль належить сюжетові Арсенія Мацієвича. Саме довкола нього сфокусовано всі ці події, усі вони так чи інакше перегукуються з боротьбою митрополита Ростовського супроти царського самовладдя, яке кинуло церкву під ноги монархів.

Бунтівного митрополита тягнуть на ганебне судилище. Суддями диригує імператриця, яка вже наперед продиктувала вирок для свого опонента. Ці сцени яскраво виписані в романі. В судове дійство вплітаються важливі сюжетні відгалуження, що збагачують його психологічними цієї й багатьох інших колізій, індивідуалізують реакції персонажів на гостро конфліктну ситуацію.

Отже, перший суд, вивергнувши на голову митрополита найтяжчі звинувачення, визнав його винним в усьому, що йому інкримінувалося (головне ж – образа Імператорської Величності). Підсудного позбавлено митрополитчого сану й переведено звичайним ченцем під нагляд у монастир. Але на цьому ця колізія не вичерпується. Оскільки Мацієвич не мовчить, його тягнуть на другий суд. Якщо раніше його оголосили несповна розуму, то тепер, за вироком суддів, він проголошений небезпечним злочинцем. Постановлено Арсенія Мацієвича замурувати в казематі Ревельської фортеці й ізолювати від будь-яких контактів зі світом. «За останнім присудом двері в каземат замурували, їжу подавали через маленьке віконечко. На вікні із залізними гратами були вибиті шибки, тому єдиною гостею в кам’яний мішок митрополита могла завітати лише завірюха. І все ж тутешній люд здогадувався, що за товстими мурами, так ретельно охороняють непростого арештанта, цю немолоду людину влада вельми боїться..»

На основі страдницького життєпису митрополита Арсенія Мацієвича письменник Іван Корсак показує читачеві злочинну й розбещену кліку, яка правила Московією-Росією у ХVІІІ столітті. Руисфікоана і так-сяк оправославленна пруська німкеня Софія-Августа-Фредеріка Ангальт-Цербстська, прибравши ім’я Катерини й наказавши її отруїти й задушити свого законного чоловіка Петра ІІІ, виступає в романі Івана Корсака як цар Ірод й одночасно Іродіада, для якої принесли на тарелі «кушанье» – голову святого пророка Івана Хрестителя. [….]

Іван Корсак талановито описує постать цього подвижника, його епоху, переносячи читача то в палати імператриці, то під монастирські склепіння. Барвиста мова і науково вивірені факти роблять свою справу: авторові неможливо не вірити.

Чи не від часів проголошення нашої державної незалежності витала в повітрі тема Григорія Орлика, сина гетьмана Пилипа Орлика, сподвижника Івана Мазепи. Але – дивно! – цю тему обминали. Можливо, авторів підлякувала думка про те, що це буде велика морока з матеріалом, де його вишукувати? Аж ось, нарешті, з‘явилася художньо-документальна повість «Гетьманич Орлик» Іван  Корсака. В авторському передслові – акцент: батько й син Орлики належать до першої великої хвилі української політичної еміграції. Вони у вимушеному вигнанні діють із надією на повернення. [джерела: …..] Ось так в авторський дискурс увіходять першопричини й наслідки того, що відбулося під Полтавою, де Україна зазнала такої відчутної поразки.

«Книга ця тремким промінцем висвітлює з пітьми століть постать Григорія (Григора) Орлика – українця, якого нині, можливо, більше знають і цінують у Франції, аніж на Батьківщині. – писав Василь Слапчук, – Гадаю, зовсім не випадково Іван Корсак обрав Григорія Орлика героєм своєї повісті. Через дві причини. По-перше, Григорій Орлик – надзвичайно яскравий представник українського лицарства, його доля і біографія не можуть не викликати захоплення, він утілює в собі образ українця, який гідний стати взірцем для багатьох. По-друге, Іван Корсак і сам непересічна особистість: журналіст, видавець і редактор популярної газети «Сім’я і дім», «Народна трибуна», письменник, громадський діяч. Повістю про Григорія Орлика він не просто поповнює свій творчий доробок, а й укріплює ще один щабель на драбині духовного вдосконалення – шлях, який належить осягнути кожному індивіду, а відтак і нації загалом. Історія – це діяння мас, однак віхами в історії завжди будуть визначні особистості.» […..]

Корсак докладно виписує політичну одіссею Григора Орлика. Дипломат, політик, шпигун, військовий – усе це він, гетьманський син Григорій Орлик, який у різних країнах, під різними іменами, переховуючись од насланих на нього російським царським двором нишпорок, намагається організувати зудар Османської Порти чи європейських країн із Російською імперією, щоб у такий спосіб створити сприятливу ситуацію для унезалежнення України. Часто він, здається, вже за один-єдиний крок од здійснення своїх замірів, але в політичному життя Європи, та й Туреччини, з‘являються непередбачені обставини, які зривають Орликові плани. А йому самому доводиться за чужі інтереси. Під час однієї з військових кампаній випадкова куля уриває це вулканічне життя.

«Гетьмани Орлик», як і «Таємниця Арсенія Мацієвича», мають у собі цікавий документальний колаж, що посилює інформаційну насиченість тексту, ідейний перегук подій, часто віддалених одна від одної десятиліттями чи й століттями. Історія в зображенні Івана Корсака – це не тільки реконструкція подій, – це передовсім їхнє осмислення. Тому вона – саме мисляча історія. […..]

«Тиха правда Модеста Левицького» і своїм пафосом, і жанровою розкутістю примикає до цих творів. Поновлюючи життя дивовижно багатоцінного чоловіка, котрий був і лікарем, і письменником, і видавцем, і громадським діячем, і будителем і посвітителем нашої людності, й меценатом, і міністром у гетьманському уряді Ф.Лизогуба, І.Корсак зумів надзвичайно густо заселити твір і при тому увиразнив парсуни переважної більшості персонажів.

Автор зізнався: до написання «Тихої правди Модеста Левицького» підштовхувало те, що «нам треба глянути по-новому на наших людей, розкиданих по світах». [….]

Тож цією книгою починається новий етап повернення імені патріота-подвижника в свідомість нинішнього та прийдешнього поколінь українців. Повість-есей – захоплююча оповідь про життєву драму особистості.

«Тиха правда Модеста Левицького» тримається на дивовижній авторській інтонації, в якій переплелися й гіркота мудрості, й лагідна іронія, й спокійна готовність до всіх випробувань, що буває лишень у людей великої переконаності й великої посвяти».

Письменник Віктор Вербич ствердив: «книга засвідчує повернення Модеста Левицького в наші реалії. Повість вдала, бо стилістика Івана Корсака близька до стилістики творів самого Модеста Левицького», – переконаний він. […..]

Волинська поетеса Ніна Горик під час презентації заявила: “Сторінки «Тихої правди Модеста Левицького» лягають на душу, як збалансована стилістично, органічна у своїх діалогах та авторських міркуваннях книжка, яка читається цікаво. Я просто подивована, як можна в контекст долі одного персонажа внести так багато документалістики, щоб вона не заважала головній сюжетній лінії… У книзі немає голого крикливого патріотизму, вона написана тихо, тому приємна для художнього читання й водночас українотворча…” […..]

Події у творі розгортаються у різні часи і в різних місцях. Такий принцип сюжетної організації несе велику загрозу фрагментарності й враження родієвого хаосу. Але – дивовижна річ – «Тиха правда Модеста Левицького» не розповзається по швах – твір справді «тримається» на цій дивовижній авторській інтонації, в якій переплелися й гіркота мудрості, й лагідна іронія, й спокійна готовність до всіх випробувань, що буває лише в людей великої переконаності й великої посвяти..

Українська історична проза має в особі Івана Корсака автора, який, високо поставивши для себе «планку»,дає всі підстави сподіватися від нього нових оригінальних творів.

 

 

 

 

 

Розділ 3. Яскраві постаті на порубіжжі польської та української культур в романах Івана Корсака.

3.1.  Зображення  мужньої, вольової, маловідомої  людини Іваном Корсаком у романі «Капелан Армії УНР»

 

Волинський письменник Іван Корсак розказав ще про одну видатну постать нашої історії. У романі «Капелан армії УНР» письменник змалював чимало історичних осіб, які відомі читачам. Це, насамперед, такі особистості, як Іван Огієнко, Степан Скрипник, Антон Денікін, Юзеф Пілсудський. Але водночас у творі є менш знані постаті, наприклад, такі, як Павло Пащевський, священик Першого українського полку (згодом Сердюцького) імені Петра Дорошенка. Ще Петлюра призначив його головним душпастирем військ УНР. Пащевський відіграв надзвичайну роль у розбудові Української держави та церкви. Унікальна людина, яка була головою Ради Братства Кирила і Мефодія, брала участь у Першому Зимовому поході, підготовці до Всеукраїнського церковного собору. Пізніше він викладав Закон Божий у Луцькій гімназії. Не полишивши своєї пастви, перебував у таборах інтернованих у Польщі. Як зазначає автор роману, письменники, історики та журналісти ще у великому боргу перед унікальною генерацією української інтелігенції, до якої належить і Павло Пащевський. Це роман про чудову людину, яка чимало років жила і працювала у Луцьку. На часі творчої праці Івана Корсака – дослідження історії боротьби за свободу українського й польського народів під час повстання 1831 року.

Цікаво описані життя та професійна діяльність цього непересічного чоловіка, його праця в Департаменті віросповідань Міністерства внутрішніх справ УНР, підготовка Всеукраїнського Церковного Собору, а з грудня 1919 року – участь у Першому Зимовому поході.

Ця неймовірно мужня, вольова, сильна духом людина викликає в читачів справжнє захоплення. Разом зі своїм військом, розповідає автор, Пащевський пішки по бездоріжжю долав тисячі кілометрів, відмовляючись від будь-яких привілеїв: «А як рушило військо, то просили вояки, шануючи сан і літа отця Павла, сісти на підводу

Ні, діти мої, – не згодився Пащевський. – Не гоже мені, здоровому, займати місце хворого або зраненого». [джерела: …..]

Іван Корсак майстерно змальовує, як у справжніх історичних перипетіях першої третини ХХ століття опинилося чимало українців, котрі щосили намагалися здолати всі біди і нещастя і вірили в свою перемогу. Їхній надзвичайній витривалості дивувався отець Павло: «Боже, яка тільки сила віри має бути в цього люду, – думав Пещевський, з трудом витягуючи ноги з накислої за осінь землі. – В запілля сорокатисячної вимуштрованої, щедро Антантою озброєнні і добре оплаченої денікінської армії йде вчетверо менше військо. Але з того вояцтва три четвертих боліє на тиф, та ще слід відняти немуштрованих козаків, обслугу возів… Добре було б, аби тисяч три здатні йти у бій. Мабуть, тяжче за всіх щойно одужалим та легко пораненим; он місить болото напіводягнений на таку пору хлопчак, шматтям якимось ноги замість чобіт обмотані, а в сусіда його визирають із розлізлого черевика голі пальці. Це з бо госпіталь на колесах…» [джерела: …..]

Про це військо говорили: «Оце то правдиве військо, з Богом іде!» читачі дізнаються, що діяльність отця Павла Пащевського була тісно пов’язана з Волинню, зокрема з Жидичином і Луцьком, де він працював в українській гімназії і був настоятелем Чесно-Хресної церкви.

Ця книга буде цікавою й корисною нашій молоді, і не лише тим, що відкриває маловідоме ім’я, але й тим, що її герої виховують почуття патріотизму, національної гордості, вірність українській православній церкві. Вкарбовуються у пам’ять слова зі сторінок роману, вкладені в уста архієпископа Олексія. На велелюдній площі Св. Софії, коли проголошували Українська Народну Республіку, він промовляє: «Не бути українцем я не можу так само, як дуб не може переродитися в березу, липа в сосну… Я не можу перемінитися в якусь етнографічну сумішку з фіна, черемиса, чувашина. Решту своїх сил я віддам цілком і безповоротно службі духовним і церковно-релігійним інтересам свого українського народу так, як я їх розумію. Та прошу вірити, що я до кінця своїх днів зостануся православним архієреєм, які б не були тяжкі та злиденні ці дні, і не зраджу тої святої віри, за котру билися мої предки в рядах запорожців». [джерела: ……]

Глибоко вражають ці декілька слів: «Не бути українцем я не можу…» І вже хоча б через них книга Івана Корсака повинна бути прочитана кожним, хто відчуває себе справжнім українцем.

«Капелан армії УНР» Іван Корсак написав притаманною йому соковитою мовою, жваво, захопливо, але це нітрохи не шкодить документальності. Адже описані подій, перш ніж викласти на папері, автор вичитав в архівах, почув від очевидців і пропустив через своє бачення, цінуючи історичність фактів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2. Незбагненний космос забутої «маленької» людини в романі «Отаман Чайка»

 

Навіть позбавляючи себе міфів, зазвичай потрапляємо в лабети інших нав’язаних стереотипів. Утім, намагаючись укотре зробити висновки з власної вітчизняної історії, традиційно погоджуємося з аксіомою: коли український народ виявився неспроможним на відстоювання себе збройною потугою, цю естафету нескореності (та вже у слові) перейняв Тарас Шевченко. І помиляємося. Адже збройна боротьба за українську справу продовжувалася і тоді, коли судилося торувати земний шлях Кобзареві. А одним з провідників став… поляк за національною приналежністю, козацький нащадок, уродженець історичної Волині. Він – і Міхал Чайковський, і Мехмед Садик-паша, й отаман Чайка, генерал Османської імперії, автор «Гетьмана Країни» і «Повістей козацьких», які з польської французькою перекладе син Адама Міцкевича Владислав. Феноменальна і парадоксальна постать, яка зуміла бути попереду свого часу, явивши дива лицарства, єдності слова й чину; особистість, зоря долі якої продовжує осяювати крізь темінь забуття. Як підтвердження вище мовленому – роман Івана Корсака «Отаман Чайка».

Небагато прозових полотен, написаних так натхненно, на одному пориві, коли витворений письменником художній світ віддзеркалює зафіксовану історичну правду. «Отаман Чайка» своїми трьома основними сюжетними лініями (Михайло Чайковський, Максим Зеленчук, Микола І) виводить на спільний трагі-драматичний шлях українського та польського народів у ХІХ столітті. Можна в доброму розумінні подивуватись, як авторові вдалося в такому цілісному й динамічному прозовому полотні рельєфно і колоритно витворити цілу низку знакових персоналій. Причому в тих несподівано-закономірних ракурсах, коли їхні шляхи перетинаються. Духовні національні провідники Тарас Шевченко й Адам Міцкевич, один із керівників польського повстання Кароль Ружицький, «жандарм Європи» російський імператор Микола І, декабристи й кирило-мефодіївці, Папа Римський Григорій XVI, некоронований король Речі Посполитої в еміграції Адам Чарторийський, земляки-антиподи генерал-фельдмаршал Паскевич і письменник Куліш. Причому географія їхнього буття – Україна й тодішнє Турецьке Подунав’я, Стамбул і Варшава, Париж і Санкт-Перербург.

Водночас «Отаман Чайка» – це роман-оповідь. Головний герой у внутрішніх монологах розтаємничує найсокровенніше, те, про що рідко коли говоритиме вголос у чиїйсь присутності. Де б не довелося перебувати, крізь які випробування не проходити, рятівними для нього став образ рідного краю. У критичні, екстремальні миттєвості, коли вкотре болісним запитанням щеміла дилема «Хто ти?», він повертався в атмосферу дитинства: «Дух шляхетності і козацтва, як запах сушеного липового цвіту, … у їх домівці був невивітрюваним уже за кілька поколінь». [джерела: …..] «В тебе був вибір і водночас не було», – констатував Чайковський, зумівши переступити через себе, через власне «не можу». Адже залишився вірним собі, шляху, запрограмованому ще в Гальчинцях на Житомирщині. Зрештою, ті образи праотчого, рідного завше, як оберіг, носив у собі. Тому й за Дунаєм мав здатність уявно бути «у волинському краї, де цвітуть медові гречки, а квітуче поле лляне зливається з голубизною небесною». А на березі Босфору йому поставала «у пам’яті  стара церковиця при в’їзді в Гальчинці, з долини ріки чути шум і кректання водяного млина, старістю втомленого і неспинного вічно, довгий шерег біленьких хат у садах, що благоговіють медом і бджолиними крилами аж видзвонюють». [джерела: …..]

Михайло Чайковський, ввібравши у пам’ять оповідь кобзаря Левка про чудодійний Алатирь-камінь, залишився вірним своїй дитячій мрії до останнього подиху. І зрештою, навіть завершивши життя власноруч пущеною кулею, він виявився переможцем. Адже після смерті все-таки стала реальністю його мета – знову постали й Українська, і Польська держави. «Я бідний козак з України», так йменував себе у листі до коханої Людвіки Снядецької. «Мій український брате»,  – звертався листовно до майора Вороніча (Ворони). Свою принципову позицію щодо доль народів письмово пояснював Адаму Чарторийському, оскільки «не хоче українцям приєднання до Польщі, а хоче, аби вони були незалежні».

Своїм романом «Отаман Чайка» Іван Корсак повертає із забуття ще одне ім’я, уже записане на скрижалях вітчизняної та й світової історії. Хоча, звісно, ця постать нерідко характеризується полярно протилежними оцінками. У тому числі – й у стилі письмових закидів, адресованих Михайлові Чайковському близькими йому людьми: «Хоч би яку опінію ти сказав про служіння вітчизні, ім’я твоє однаково буде записане між запроданцями віри і батьківщини» (Владислав Замойський); «Ти ж задумав відшукати батьківщину з поміччю куди більших гріхів, аніж ті, від яких вона впала» (Кароль Ружицький). Однак герой роману Івана Корсака виявляється сильнішим, ніж дозволяли обставини і традиції. Глибинно  вірячи в Боже Провидіння, він риторично запитує себе: «хіба з того віра твоя змаліє, якщо істинно вона залишиться Вірою?», прийшовши до усвідомлення того, до чого наближається лише частина наших сучасників, що Всевишній – один, тільки «одні називають його Саваофом, інші – Ягве, ще інші – Аллахом».

У прозовому полотні Івана Корсака постійно фігурує начебто невидимий персонаж – доля. Причому не стільки як фатум, а скільки як даність кожному з інваріантами вибору. Михайло Чайковський вдячно, без нарікань сприймає параметри, окреслені долею (тобто, ті можливості та випробування, які дані Всевишнім): «Тобі полишили, чоловіче, дише страждання, то, певне, якийсь незнаний і не сформований досі житейський закон, – і чим вища мета, тим боліснішим те страждання повинне стати і муки душі нестерпніші». [джерела: …..]

Письменник зумів на основі скрупульозно вивчених фактів створити образ феноменально багатогранної особистості, делікатно розтаємничуючи сокровенні, інтимні сторінки життєпису Михайла Чайковського. Правда, героєві і тут довелося відстоювати своє почуття, яке зігріло вже після полудня віку: «Хай би й що, а ти знайдеш силу в собі захистити своє пізнє кохання, що ввірвалось негадано на нещасну, посивілу вже голову, якесь таке, як прибите інеєм останнє яблуко у передзим’ї на яблуні з опалим уже листям і оголеним гіллям сумним». [джерела: …..] Скільки поезії, непідробного почуття в цьому зізнанні, де авторське  «я» наче зливається з «я» персонажа!

У той же час, живучи коханням до Людвіки Снядецької (вона, до речі, була музою іншого волинянина – геніального Юліуша Словацького, уродженця Кременця), Михайло Чайковський своє почуття поєднував з надією на повернення на рідну землю. Сподіваючись, що все-таки його військам дозволять розпочати визволення України, адже вже «нашим українським повітрям пахне», 7 грудня він надішле коханій квіти: «моя найдорожча, посилаю тобі з-над Пруту лілії водяні, останній цвіт їх ще сніги не присипали».

Іван Корсак, відтворюючи драму й звитягу Михайла Чайковського, виявив талант вишуканого майстра стилю. Зазвичай розлогі синтаксичні конструкції нагадують ліричні образки, засвідчуючи органічну єдність цілісного прозового полотна з народнопісенною українською традицією. Вони максимально об’ємні семантично, з характерною інверсією в кожному реченні (нерідко епітет – не перед, а після означуваного слова), сповідально-довірливими внутрішніми монологами. Проникаючи у сутність характерів, письменник намагається ні на йоту не відійти від зафіксованого в документалістиці фактажу, «прив’язуючи» персонажів до специфіки природного фону , зорового ряду, психологічного налаштування. Індивідуалізовано-колоритне особистісне мовлення увиразнюється використанням забутих народних лексичних перлин: здобрадива, нараяти, чужий-чужиниця, збудня-полудня, запропастити…

В романі «Отаман Чайка» «реінкарнував» яскраву і трагічну особистість, яка єднає польський та український народи, котра по суті здобула свою перемогу після фізичної смерті. Адже ідеали Михайла Чайковського вже самим фактом свого державного існування втілюють у життя громадяни двох дружніх європейських країн – України та Польщі. По-своєму справедливо, що повертаючи в нашу свідомість образ людини, яка діяннями і способом мислення випередила свій час, це талановито зробив письменник із краю, де відбувся перший європейський з’їзд монархів, краю, де загартував свій характер гетьман Іван Виговський, про якого повідав правду і  значній мірі намагався продовжити його справу отаман Чайка з Волині.

З книги «Отаман Чайка» ми маємо нагоду дізнатися про ще одну сенсаційну долю польського та українського діяча, «поляка з українською групою крові» Міхала Чайковського, у чиїй свідомості «незалежність Польщі була нерозривно пов’язана з ідеєю вільної України». […….]

Взявши до рук роман Івана Корсака, ми поринаємо в розкішну, вишукану, інтелігентну, таку багату українську мову.

Михайло Слабошпицький вважає, що цей твір, як і попередні, особливо важливі для історичної української прози, відтак «виводять їх автора у лідери серед письменників історичного роману». [……]

«Це дивовижний ривок у творчій біографії Івана Корсака, – каже Михайло Федотович. – Так потужно за якусь п’ятирічку він створив цілу бібліотечку історичних творів! Для українців, для нації, яка досі була колоніальною і не може позбутися постколоніальних травм, історія країни значно важливіша, аніж для інших народів. Нам потрібні історичні твори. Автор показав, що має чуття до сенсаційних доль та біографій, адже читаєш його твори і переконуєшся, що так було насправді. А це надзвичайний тріумф історичного романіста…» [джерела: ……]

 

 

 

 

 

 

3.3. Образ В’ячеслава Липинського в романі «Діти Яфета».

 

Лауреатом ХІ Міжнародного конкурсу “Кришталева цеглина” на кращу інвестицію по обидва боки східного кордону Європейського Союзу названо палац-садибу родини В’ячеслава Липинського у селі Затурці на Волині. До оновленого і відбудованого обійстя з усієї держави та з-за кордону йде небайдужий люд. Певна роль у популяризації палацу-садиби як вельми цікавого об’єкта в пограниччі польської та української культур належить книзі Івана Корсака “Діти Яфета”, яку благословило у світ видавництво “Ярославів Вал”. А про самого В. Липинського, здається, вперше створено таке розлоге художнє полотно.

Із жодним народом світу ХХ століття не повелися так лукаво й жорстоко, як із українцями. «Діти Яфета» – сьомий за ліком історичний роман автора. Роман “Діти Яфета” гортає сторінки цього пекельного періоду в нашій історії: письменник здійснив ґрунтовну дослідницьку роботу, аби достовірніше відтворити постать українського громадського та політичного діяча польського походження В’ячеслава Липинського.

За радянської влади робилося все, щоб славне ім’я В’ячеслава Липинського та його діяння на славу незалежної України та Польщі зникли з наших історичних книг, спогадів. Завдяки Іванові Корсаку ми по-новому можемо осягнути талант польського шляхтича із волинських Затурців.

Іван Корсак так охарактеризував головного персонажа свого твору: «Цей чоловік не скакав на басковому коні, не розмахував шаблюкою, а писав-писав… Його домучував туберкульоз, тож він нездужав, писав лежачи, бо навіть під диктовку… Липинський – поляк, але до глибини висохлих дирявих легень любив українську землю й часто свої погляди та амбіції ховав у кишеню заради служінню великій справі». […..]

«Я зачарований отою генерацією нашої інтелігенції, що у вогні і крові, на фатальних роздоріжжях першої половини трагічного століття двадцятого не розгубила одержимості. Ця генерація, навіть розсіяна по світах, зуміла багато зробити для згуртування нації.» – зізнався автор. […..]

Твір на історичну тематику тільки тоді можна вважати високоякісним, коли він звучить по-сучасному. “Корсакова нарація усім своїм пафосом спрямована в сьогоднішній день, — пише Михайло Слабошпицький у післямові до роману “Діти Яфета”. — Це саме той випадок, коли історія повинна виконати роль навчительки сучасності, надати для неї невідпорні аргументи. Корсак виступає у своєму романі й у ролі археолога, який “розкопує” минуле, й реставратора, який із розтрощених уламків відтворює цілісну картину, і портретиста, який з промовистих подробиць відтворює людський і політичний характер свого героя. Одне слово, Корсак уміло послуговується усім тим, що дає авторові універсальний за художніми можливостями історичний роман”. [……]

На тлі суспільно-політичних подій першої половини ХХ століття Іван Корсак вимальовує В’ячеслава Казимировича не просто як державного мужа, а як особистість. У романі Липинський — людина тонкої душевної організації, ідеаліст, який повністю присвячує своє життя служінню на той час малоймовірній справі — утвердженню державного ладу в Україні.
Одним із наскрізних мотивів роману є мотив своєрідної самотності. Хоч головний герой — поляк за національністю, проте всім серцем прийняв Україну, здобув визнання українців діаспори у багатьох країнах світу, хоч і не знайшов підтримки поміж своїх рідних.

Іван Корсак використовує у романі вдалий художній прийом: він іноді апелює до головного героя книги, подає матеріал від першої особи: “А ще маєш виписати, В’ячеславе, все про матеріальну силу і моральний авторитет, без яких не буває національної аристократії, про володіння нею землею, виробництвом і зброєю, так багато виписати і на поличках ретельненько все розкласти…” [джерела: ……] Це створює у читача ефект безпосереднього спілкування із головним героєм.

Назва книги “Діти Яфета” ґрунтується на роздумах В’ячеслава Липинського, коли той з’ясовує причини поразки українських державотворчих змагань у першій третині ХХ століття: “Необуздане хамство і цей раз розвалило Українську державу…”, адже “не було в Україні своєї власної Яфетової сили”. [джерела: ……] Отак В’ячеслав Казимирович усе життя відшукував однодумців-побратимів — дітей Яфета…

Хоч роман помережаний документами, листами, проте читається легко і невимушено. Але в книжці мало побутових описів, класичної деталізації.

“Діти Яфета” — не перша книга Івана Корсака про яскраві постаті на порубіжжі польської та української культур.

А ще можна помітити щасливий збіг: після “Капелана армії УНР” було виділено кошти з бюджету на впорядкування крипти Хрестовоздвиженського храму, де покояться Данило Братковський, фундаторка Києво-Могилянської академії Галшка Гулевичівна та ще низка наших славетних попередників. Після “Тихої правди” ім’я Модеста Левицького було присвоєно Кабінетом Міністрів луцькій гімназії № 4, спадкоємиці уславленої української гімназії 30-х років, а по виходові роману “Діти Яфета” після двадцяти літ бездіяльності, сорому і руйновища відбудовано садибу Липинського.

Корсакова нарація всім своїм пафосом спрямована в сьогоднішній день. Це саме той випадок, коли історія повинна виконати роль навчительки сучасності, подати для неї невідпорні аргументи.

Його Липинський – винятково приваблива особистість, індивід високої моралі, дивовижної доброзичливості. Всі ці риси дуже й дуже рідко зустрічаються в політиків, оскільки політики опиняються в ролі гравців на шахівниці історії, де замість шахових фігур у них під руками люди чи й цілі народи. Політичним гросмейстерам немає ніякого клопоту до тривог, надій чи нещасть окремо взятого індивіда. Їх ніколи не цікавить ніщо «зокрема» (хіба що їх особисто спостигла якась болячка або в них згорів маєток), їх цікавить лише «взагалі». Вони мають справу з масами, тероризують своєю демагогією маси і що більший політик, то майстерніше володіє він мистецтвом брехні. Йому не складає жодних труднощів переконати нас у тому, що чорне  – біле, і навпаки.

І тільки поодинокі з-поміж сотні політиків стороняться, мов чуми, такого паскудства, керуючися етичними імперативами.

Таким був у нашій історії В’ячеслав Липинський. Такий він і в романі Івана Корсака, який, до речі, не приховує свого захоплення цим видатним чоловіком і змальовує його з почуттям глибокої симпатії. Це, ясна річ, не лакування, не ідеалізація (Корсак із такою літературною практикою, здається, не знайомий), це глибоку зосередження на внутрішньому світі героя, сфокусовування уваги читача на його моральних константах.

Переважна більшість політичних діячів – звичайні авантюрники, індивіди, вражені невиліковною мегаломанією, всякі маргінали, соціальні аутсайдери, що відчайдушно силкуються доскочити вершин благополуччя, і влада їм потрібна завперш і єдино як мета.

Людям же високої ідеї – таким, як В’ячеслав Липинський, – влада потрібна передовсім як засіб, як інструментарій впливу на маси, як дорогоцінна можливість легітимізації намірів політика, який оприлюднив їх і здобув публічну підтримку, як шанс вибудувати виразну стратегію державного будівництва, підпорядкувавши ретельно прораховані хитромудрі тактичні моменти.

Так, Липинський у Корсака – високочолий ідеаліст. Таким ідеалістом він змалював і Модеста Левицького з його відданістю українській справі, з його благородною толерантністю, архіскромністю і м’яким горизонтом («Тиха правда Модеста Левицького»).

Липинський проти Левицького – згусток пристрасті, вибуховий темперамент полеміста. Але таке ж саме глибоке і ніжне серце. Така ж беззастережна відданість справді, яка визначила логіку й сенс його життя.

Звичайно такий роман неодмінно має бути «романом ідей». Адже для автора чи не найважливіше донести читачеві передовсім інтелектуальний світ героя, увиразнити процес визрівання в нього таких переконань і мотивацію саме таких діянь. Усе це в творі Корсака є, як і є широкий політико-соціальний контекст доби, вогненний клекіт історії. І воднораз його Липинський – не безтілесна абстракція, не ходячий рупор своїх та авторських ідей. Він особистість з характерно індивідуальним виразом обличчя, з пластично прописаною художньою плоттю. Та й оточення його – аж до другорядних чи епізодичних персонажів, як, скажімо, селянин й його друг Левко Зануда, якому присвячено «Листи до братів-хліборобів», – позначене психологічною деталізацією і кожен там має цікаву життєву історію. У кожного є не тільки його сучасне, вписане в історичний контекст, а й минуле, котре багато що пояснює і в самій людині, і в тому, що, як і чому сталося в цьому середовищі. Корсак однакова жадібний і на дрібниці побуту, і на психологічні деталі з індивідуальним забарвленням, і на філософські і політичні доктрини, які надають особливого змісту біографіями його героїв, художньо конкретизують героїв. Сказати б, закорінюють їх у грунт їхнього часу. Ось цим передовсім і відрізняється проза від публіцистики чи науково-популярної літератури. І саме така характерна творча стратегія простежується в історичних романах Івана Корсака «Таємниця святого Арсенія», «Капелан армії УНР», «Тиха правда Модеста Левицького», а також у творі, присвяченому В’ячеславові Липинського. Твори, де біографія окремої людини стає приводом для вияскравлення біографії епохи.

Корсак своїм твором переконує: без В’ячеслава Липинського не зрозуміти не тільки той драматичний час. Без Липинського нам не зрозуміти й нашу добу. І самих себе. А ще – те, що нам століттями стоїть на заваді. А тому ми ніяк не можемо стати благополучною європейською державою.

 

 

3.4. Стильова своєрідність відтворення дійсності у романі Івана Корсака «Завойовник Європи».

 

Чи може роман про сиву давнину навпростець
стосуватися сьогоднішньої проблематики, інколи доволі шпарких дискусій?

Недавно, вітаючи патріарха Кирила, «лідери підкарпатських русинів» нарекли цей край… «четвертою частью русского мира».

Якою ж насправді частинкою землі української є  край – ідеться в
романі Івана Корсака «Завойовник Європи. Це  твір про долю князя Ростислава Михайловича, який певний відрізок часу княжив у древньому Лучеську, в давньому Галичі, а відтак опинився у землях, «де сонце заходить».

Небагато відомо про саме цю сторінку в історії, бо, як і чимало іншого, припадало  пилом часу, доки хтось небайдужий не здмухне той пил та оживить  події давно минулих літ.

«У тьмяному полиску свідчень писемних джерел ці історичні події постають сірою шеренгою буденного політичного життя середньовічної Європи, – зазначає у своїй рецензії-післямові на роман головний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор Володимир Ричка, – тільки творча уява письменника здатна хопити його живу енергетику. Розцвічені різнокольоровими барвами соковитих художніх рядків пера Івана Корсака, події і явища набувають якісно нового виміру, спонукають до роздумів й переосмислення маловідомих сторінок минулого нашої країни. Ця книга допомагає глибше осягнути місце Галицько-Волинського державно-політичного утворення в системі тогочасних міжнародних відносин та роль Русі і її правлячої еліти у складних процесах історичного розвитку низки країн середньовічної Європи».  [……]

Видається, автору в художньому полотні вдалося показати, як Закарпаття, включно з Мукачівською домінією, заселяється споконвік українським етносом – ще від Володимира Великого до Ростислава Михайловича. І марно в літературі нашого північного сусіда князь Ростислав «приватизовується» \як і його батько\ росіянами. Слушність автора роману доволі переконливо підтверджують думки знаного поета, історіософа та мислителя Василя Пачовського: «На Закарпатті по нападі татарів князь Ростислав, син Михайла Чермного, зять Бели IV, одержав усі маєтки Мармарошу, Углі, до Землину й Шарошу, та володів ними від 1243 до 1263 року.

Заселяв він цілі простори смердами зі свого попереднього князівства
чернігівського й київського, а потім з Галичини». [……]

Направду, не мечем випало Ростиславові Михайловичу здобувати владу. «Йому судилася інша доля – бути банном Славонії, потім Мачви, що охоплювала землі Сави і Дунаю, – зауважує Володимир Ричка. – Після смерті цього неспокійного характером князя з династії чернігівських Ольговичів його володіння перейшли до вдови Анни та синів Михайла і Бели. Дві доньки Ростислава стали жонами визначних слов’янських володарів Європи. Так, старша Кунегунда була дружиною чеського короля Пржемислава Оттокара, а Грифіна — краківського князя Лєшка Чорного». [джерела: …….]

У своїй післямові до роману «Завойовник Європи» Іван Корсак зауважує, що Ростислава Михайловича можна назвати ще й розбудовником Європи. «…Бо таки багато-пребагато нашого люду, і то добірного здебільшого, йшло у чужі поля, розбудовувало чужі міста, здобувало славу чужим краям по всій Європі і не лише – щоби згодом поля ті й міста почувались їм рідними, а слава ставала всеєвропейською… Князь Ростислав Михайлович був у числі їх…» [джерела: ……]

Вартує зазначити, що кожне слово, ретельно дібране й відточене автором, переносить читача у  часи княжої доби. Перегортаючи сторінку за сторінкою, разом з головним героєм роману переживаємо перемоги й поразки у битвах за землі і в битвах за серце коханої жінки.

До слова, на особливу увагу заслуговують численні афоризми, що ними, як небо зорями в морозяну ніч, виблискує кожна сторінка роману. «Тепер знатимеш, як в один і той же час дві сороки за хвіст хапати – і Галич утримати, і в похід на Литву сходити», – дорікав сам собі Ростислав Михайлович, коли Галич вітав Данила Романовича. [джерела: …….] Або ж: «Куражиться, як голий на їжакові», – злостивився Ростислав на воєводу під Ярославом. [……] А для Романа Даниловича, коли його воям вдавалося відбити штурм у замку Гімберг, автор дібрав вельми вдалу фразу: «Ласкаво просимо мимо наших воріт борщу сьорбати». [джерела: …….] У відповідь на Оттокарове прохання облишити угорського короля, мовляв, родичі ж ми з тобою і свояки, Роман іскрометно парирує: «Умгу, родичі ми любесенькі, на одному сонці онучі сушили».[ джерела: …….]

І таких-от іскристих, перчених (але в жодному разі – не переперчених!) фраз у романі сила-силенна. Саме це, певно, й додає того шарму й вишуканості усім творам Івана Корсака. Бо ж думки у його героїв метаються, немов «кішка в зачиненій палаючій хаті», вони ті думки перебирають, «мов на долоні зерня». І душа в Ростислава не просто спустошена, а «побита, немов обмолочена», у Лучеських краях він оглядає не порожні, а ялові поля…

Ще одним цікавим авторським ходом Івана Корсака варто вважати інверсійність побудови речень. Вочевидь саме такий прийом (хоч його дехто вважає невиправданим у жанрі історичного роману) не дає читачеві розпорошитися під час читання й ненав’язливо загострює увагу на важливих моментах оповіді.

Можна відмітити, що переплетення кількох сюжетних ліній у романі тримає читача в напрузі, аж поки той не перегорне останньої сторінки. Сцени баталій вдало перемежовані сценами із приватного життя головних героїв. Напевно, саме цей прийом робить роман живим, не прив’язаним до сухих історичних фактів. Бо ж не секрет, що виклад суто фактів і хронології подій цікавить дуже вузьке коло читачів. Натомість помережана живими емоціями розповідь малює в уяві того, хто подорожує сторінками «Завойовника Європи», яскраві картини не лишень битв і походів, а й побуту при князівських та королівських дворах. І навіть описи пікантних сцен (скажімо, першої шлюбної ночі Ростислава Михайловича й Анни) Іванові Корсаку вдалося передати вишукано й без найменшого натяку на будь-яку вульгарність чи натуралізм.

А інтрига, пов’язана з найкращою подругою княгині Анни Ержебетою? Погодьтеся, кожному, хто брався читати «Завойовника Європи», вельми вже кортіло довідатися, чим же завершиться роман князя з баронесою. І лишень з останніх розділів довідуємося, що вся та любовна інтрига – не що інакше, як майстерна гра, спроба спровокувати в Анни ревнощі й бодай у такий спосіб привернути її увагу до осоружного чоловіка.

Читаючи про непрості взаємини між Анною та Ростиславом, переймаєшся сердечними болями суворого чоловіка, зрозуміти якого дружині вдалося надто пізно… Мимоволі на гадку спадає незаперечне: що маємо, не бережемо, а втративши – плачемо.

Вдалим авторським ходом є описи внутрішніх монологів героїв роману, що дає читачеві змогу осягнути глибину й багатогранність образів: «…він не боявся сутички його воїв з дружиною Данила Галицького, попри літа молодії, ратне діло вже звичне…, він тільки страхався у січі опинитись навпроти Данила Романовича. Як же зможе підняти меча князь Данило на нього, сестриного сина, або як він, Ростислав, замахнеться сікти з хряскотом голову материному рідному братові?» [джерела: ……]

Неабиякої пікантності «Завойовникові Європи» додає сюжетна лінія сліпого старця з Лучеська, яка червоною ниткою проходить через увесь роман, лоскочучи читацьку уяву містичними подробицями. Під час першої зустрічі старець дивує Ростислава Михайловича раптовою ніччю серед ясного дня, відтак під час січі посилає до князя хмару птаства, аби подати знак, що не тим шляхом іде завойовник. «Душа твоя вельми слави спрагла, півсвіту звоювати хотіла б… Та матимеш, зрештою, ти півсвіту, тільки не мечем його здобуватимеш. Інша доля судилася, та, що в краї, де сонце заходить…», – літають зі старечих вуст гіркі слова. [джерела: …….] Але ті передбачення справджуються:  доньці Ростислава Михайловича Кунігунді судилася доля не лише королеви, а й першої поетеси ще ХІІІ століття… Внуки і правнуки родичаються з Візантійськими імператорськими родинами, стають фундаторами Габсбурзьких і Люксембурзьких династій, що правитимуть століттями в Австрії і Португалії, Мексиці і Хорватії, Угорщині й Чехії, Пармі і Тоскані, Трансильванії і Неаполітанському королівстві.

Слід сподіватися, що роман «Завойовник Європи» додасть своїх кольорів до величезної історичної мозаїки Волинського краю, без яких годі позбутися великого числа білих плям, що через всім відомі обставини так ще густо мережать полотно історії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.5. Історичний детектив Івана Корсака «Корона Юрія ІІ»

 

На ХII Міжнародному ярмарку книги у Вільнюсі (Литва) Іван Корсак представив роман «Секрети королівського діаманту», що вийшов у вільнюському видавництві «Евгрімас» в перекладі литовською. Книга одночасно побачила світ у київському видавництві «Ярославів Вал» під назвою «Корона Юрія ІІ». 

Професор Вільнюського університету Вітаутас ЙОГЕЛА зазначив, що у романі автор розкриває знакові події Київської Русі та Великого князівства Литовського, а також прагнення українців на початку двадцятого століття до створення незалежної держави Україна.

«Історико-пригодницький роман українського письменника Івана Корсака є гарним прикладом для наших письменників, а також і для читачів, як образно і легко створити інтригуючи оповідь. Автор, прекрасно знаючи історію своєї держави, знайомить читача з нею, не тільки оповідаючи звичайну пригодницьку схему, але й уміє подати відмінний історичний контекст, тут образно і легко йде інтригуюча оповідь. Рука обдарованого письменника непомітно веде нас через різні періоди історичних баталій. У цьому романі читач відчує історичні події Київської Русі та Великого князівства Литовського, а також і прагнення українців на початку двадцятого століття, процес створення незалежної держави Україна», – зазначив В.ЙОГЕЛА. [……]

Очільник посольства України в Литві Сергій ПОПИК вважає, що презентована книга може становити інтерес для литовських кінематографістів.

«У книзі автором подана художня версія історії корони третього українського короля Юрія ІІ, зятя засновника Вільнюса Гедиміна. Можна висловити лишень жаль, що не густо маємо ґрунтовних наукових досліджень цього часу і обставин», – сказав він. […..]

Перекладач твору, голова товариства українців в Литві Василь КАПКАН пов’язав вихід роману литовською із сучасністю.

«Найважніший аспект видання книги в Литві із моїм скромним долученням – перекладом роману – це сам факт його появи, що можна порівняти зі скресом льодів. Вони таки були, ті льоди, увесь цей довгий час, ці 20 років – і роман є першим криголамом, що руйнує ту крижану стіну саме у сфері культури. Книгу можна вважати своєрідним доторком до спільного, позитивного історичного минулого», – сказав В.КАПКАН. […..]

Литовський письменник Йонас УЖУРКА, автор низки романів з історичної тематики, говорячи про роман, назвав його скоріше світлим, ніж драматичним.

«У вельми строкатій і вельми картатій європейській історії багато сторінок драматичних і не менше трагічних. Але є серед них і світлі – до таких, безсумнівно, належить історія співжиття на одній землі литовського і українського народів»,- сказав він. […..]

В порівнянні з попередніми романами Івана Корсака роман «Корона Юрія ІІ» має свої особливості. Там події розгортаються за наших часів, але історія присутня в творі однією з головних дійових осіб. Його написано в іншій стильовій манері, аніж попередні романи, в яких панує стихія внутрішнього монологу, і письменник широко послуговується документальними колажами, що дозволяє йому відтворювати історичний контекст, у якому діють його герої.

В авторській післямові до роману («На могилах українських королів…») Іван Корсак пише, що ми часто робимо помилку, оголошуючи єдиним українським королем Данила Галицького. Бо насправді Україна мала трьох славетних королів. Це – Юрія І, онук Данила, син Лева, Юрій ІІ, а також Данило Галицький. Усе це автор супроводжує відповідними аргументами й історичними фактами.

Є в післямові й такий епізод передісторії «Корони Юрія ІІ»: «В одному поважному виданні я писав кілька років тому про Церкву Святого Юрія у княжому Володимирові, про Юрія І та Юрія ІІ. А закінчував матеріал словами: «Якщо нинішні владці ставитимуться так до могил наших славних предків, той по їхніх могилах гребтимуться кури». Ці рядки чомусь викреслили, та перекреслити пам’ять – нема ще таких олівців… Саме тому я і взявся за роман «Корона Юрія ІІ».  [джерела: …..]

«Корона Юрія ІІ» – твір, що його можна кваліфікувати як історичний детектив. Він легко улягає в схеми цього жанру. Тут карколомний розвиток сюжету, таємниця, пов’язана з викраденим музейним експонатом, тут оригінальна аналітична версія злочину, яка містить гіпотетичне прочитання й різних його варіантів. Саме в такій літературній ролі Іван Корсак виступає, здається, вперше, але виступає він тут упевнено, демонструючи добре володіння такою сюжетикою. Події в творі справді розгортаються дуже динамічно, елемент інтриги й парадоксальності повсюдно супроводжує повістування. Важливо, що Корсак не відриває подій від характерів, що в цьому розуміння він уміє все врівноважити.

Дотримавшися усіх канонів детективу, Корсак анітрохи не поступився художністю, що часто буває в авторів цього жанру, які продукують твори, де власне література присутня на рівні чи не ембріональному.

У післямові до Корсакового роману «Діти Яфета» (що теж побачив світ у видавництві «Ярославів Вал») Михайло Слабошпицький писав, що автор виступає у творі «й у ролі археолога, який розкопує» минуле, й реставратора, який з розрізнених уламків відновлює цілісну картину, і портретиста, який з промовистих подробиць відтворює людський і політичний характер свого героя. Одне слово, Корсак уміло послуговується усім тим, що дає авторові універсальний за художніми можливостями історичний роман…» […..]

Майже всі ці особливості маємо й у «Короні Юрія ІІ», хоча це не «чисто» історичний, а історико-сучасний роман. Та ще й цікавий, нагадує ще раз, історичний детектив. Там події розгортаються за наших часів, але історія присутня в творі однієї з головних дійових осіб.

Ще одна характерна особливість «Корони Юрія ІІ» – кінематографічність. Витриманий подекуди в стилістиці літературного мінімалізму (жодних ліричних відступів, довгих описів, велемовних монологів), роман, здається, може без будь-якої адаптації перейти на кіноекран. Справді готовий кіносценарій. Саме це дає додаткові аргументи для сподівань, що колись і героїв Корсакової «Корони Юрія ІІ» зустрінемо на кіноекрані. […..]

Роман Івана Корсака «Корона Юрія ІІ» читається легко. Динамічний сюжет, заволодівши з перших розділів уявою читача, вже не «відпустить» її аж до фіналу. Водночас уваги не промине й те, що бачиться поміж рядків. Ми так багато ще не знаємо про своїх попередників, славний люд, який жив на нашій землі! Про ті знакові постаті, які воліли менше хапатися за меча, натомість засновували й розбудовували міста, зводили величні храми, дбали, щоб їхній сучасник жив у «багатстві, мирі й славі». Постаті, по чиїх могилах топчуться підошви невдячних і нетямковитих байдужих нащадків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Ім’я Івана Корсака – письменника, журналіста  відоме не лише за межами Волині, а й України. Талановитий редактор, прозаїк, публіцист, член Спілки письменників України, лауреат багатьох премій у галузі культури, літератури і журналістики. Його книги стають справді знаменними фактами нашої літератури.

Іван Корсак, шукаючи себе у слові, постає у трьох іпостасях: як самобутній прозаїк, майстер історичної белетристики, як журналіст, що мужньо піднімає свій голос на захист національної ідентичності, істини та добротворення, як редактор – фахівець своєї справи.

Іван Корсак активно співпрацював із відомими українськими виданнями, радіо- і телебаченням, був причетний до суспільно-політичних процесів, що наближали створення незалежної України. Газета «Народна трибуна», яку Іван Корсак упродовж більше п’яти років очолював, стала на Волині першим виданням, що чітко визначилося на підтримку патріотичних і демократичних сил у боротьбі за відновлення української державності.

У кожної людини є своя справа всього життя. В Івана Корсака – література і журналістика. Заснована ним у 1996 році газета «Сім’я і дім» уже друге десятиліття утримує рейтинг одного з найпопулярніших і наймасовіших видань краю і разом з тим послідовно декларує патріотичну, державницьку позицію.

Понад два десятиліття триває власне літературна творчість І.Корсака і за цей час написано більше десяти різножанрових і різнопланових книг. Домінуючою темою яких є національна історія, явлена у діях і вчинках історичних осіб. Таких як державні і культурні діячі, письменники, непересічні особистості, котрі виявилися або ж забутими, або незнаними. Тому місія І.Корсака полягала якраз у тому, щоб, художньо переконливо відтворивши епоху, з’ясувати природу націєтворчого мислення героїв.

Письменник реконструює минуле, переслідуючи кілька завдань: найперше відтворити певну історичну епоху, людину у тому часі, спосіб її мислення та поведінку, та найголовніше – автор прагне перекинути смислові мости між часами, відтворити зв’язок між поколіннями на основі універсальних цінностей. Тому його книги є дуже сучасними і повчальними, і разом з тим позбавлені дидактизму, менторства.

У його літературній творчості особливе місце посідають твори про визначних українців досі мало знаних, це переважно люди, які своїми життями прославили Україну, були її вірними синами. У своїх романах Іван Корсак використовує літературний прийом – «воскресіння» забутих і маловідомих імен, що належать вітчизняній історії, культурі та релігійному руху. Вдалим авторським ходом є описи внутрішніх монологів героїв романів, що дає читачеві змогу осягнути глибину й багатогранність образів, відчути дух минувщини.

Стиль І.Корсака визначають такі риси, як органічне злиття історично-біографічного з художнім вимислом, психологічна достовірність характерів, максимальна лаконічність зі збереженням колориту мовлення персонажів, ретельне проникнення в колорит епохи, глибоке знання його аж до деталей. Іван Корсак чистим, зболеним, добрим серцем талановито пише правду. Нерідко сумну, трагічну. Тож і чимало його прозових полотен неможливо сприймати без сліз розчулення, очищення.

Іван Корсак пише твори притаманною йому соковитою мовою, живою, колоритною, але це нітрохи не шкодить документальності. Адже описані подій, перш ніж викласти на папері, автор уважно вивчав в архівах, знайомився зі свідченнями очевидців і у підсумку – пропустив через своє бачення, разом з тим цінуючи історичність фактів. Мова творів розкішна, вишукана, інтелігентна, дивовижно багата українська мова.

Іван Корсак, відтворюючи історію, виявив талант вишуканого майстра стилю. Зазвичай розлогі синтаксичні конструкції нагадують ліричні образки, засвідчуючи органічну єдність цілісного прозового полотна з народнопісенною українською традицією. Вочевидь саме такий прийом (хоч його дехто вважає невиправданим у жанрі історичного роману) не дає читачеві розпорошитися під час читання й ненав’язливо загострює увагу на важливих моментах оповіді. Можна відмітити, що переплетення кількох сюжетних ліній у романі тримає читача в напрузі, аж поки той не перегорне останньої сторінки. Сцени баталій вдало перемежовані сценами із приватного життя головних героїв. Напевно, саме цей прийом робить роман живим, не прив’язаним до сухих історичних фактів.

Завдяки дослідницькому й літературному талантові автора ми дізнаємося, що саме на українській землі народжувалися королі і прем’єр-міністри, класики літератури, видатні вчені–нобелівські лауреати, що представляли інші держави і внесли вагомий вклад у здобуток світової цивілізації.

На окрему розмову заслуговує останній опублікований роман письменника «Корона Юрія ІІ», який вирізняється  оригінальною композиційно-сюжетною організацією, проблематикою. Події розгортаються за наших часів, але історія присутня в творі однією з головних дійових осіб. Його написано в іншій стильовій манері, аніж попередні романи, в яких панує стихія внутрішнього монологу, письменник широко послуговується документальними колажами, що дозволяє йому відтворювати історичний контекст, у якому діють його герої. Цей твір, можна кваліфікувати як історичний детектив. Саме в такій літературній ролі Іван Корсак виступає вперше, демонструючи добре володіння таким жанром і його законами.

Автор, прекрасно знаючи історію своєї держави, знайомить читача з нею, не тільки розгортаючи пригодницьку схему, але й уміє подати достовірно переконливий історичний контекст. Його твори мають у собі цікавий документальний колаж, що посилює інформаційну насиченість тексту, ідейний перегук подій, часто віддалених одна від одної десятиліттями чи й століттями. Історія в зображенні Івана Корсака – це не тільки реконструкція подій, – це передовсім їхнє осмислення. Тому вона – саме мисляча історія.

У тьмяному полиску свідчень писемних джерел ці історичні події постають сірою шеренгою буденного політичного життя. Тільки творча уява письменника здатна вхопити його життєву енергетику. Розцвічені різнокольоровими барвами соковитих художніх рядків пера Івана Корсака, події і явища набувають якісно нового виміру, спонукають до роздумів й переосмислення маловідомих сторінок минулого нашої країни. Твори Івана Корсака – це ціла художня система, багатооб’ємна цілісність, з’єднана глибокими внутрішніми зв’язками, ідейно-тематичним задумом.

Письменник виявив високу художню майстерність і в малих оповідних жанрах, і в широких повістевих формах, в його доробку романізовані біографії, історичні детективи, художня документалістика – спектр гранично широкий і демонструє природність та майстерність в їх опануванні.

Проза І.Корсака в її кращих зразках – високоінтелектуальна, в ній відбилися ідейні й художні пошуки світової літератури, складовою частиною якої є сучасна українська література.

Творчість письменника стала здобутком не лише нашої держави, а й інших. Його книги крім російської, перекладені польською, литовською.

Щедро наділений талантом і мужністю, Іван Корсак зумів поєднати дивовижну здатність відчувати поклик рідної землі та енергетику українського художнього слова.

 

 

 

 

Зміст

Вступ………………………………………………………………… ……1

Розділ 1. Життєвий та творчий шлях Івана Корсака …………………..7

Розділ 2. Реальність Івана Корсака.

2.1. Глибина психологічного аналізу в художньо-документальних оповіданнях книг Івана Корсака (збірки «Тіні і полиски», «Покруч», «Оксамит нездавнених літ», «Імена твої, Україно»)..………………………….17

2.2. Образ лицаря-подвижника в романах «Таємниця святого Арсенія», «Гетьманич Орлик», «Тиха правда Модеста Левицького»………..28

Розділ 3. Яскраві постаті на порубіжжі польської та української культур.

3.1.  Зображення  мужньої, вольової, маловідомої  людини Іваном Корсаком у романі «Капелан Армії УНР»……………………………………..33

3.1. Незбагненний космос забутої «маленької» людини в романі «Отаман Чайка»………………………………………………………………….36

3.2. Образ В’ячеслава Липинського в романі «Діти Яфета»………41

3.3. Ідейно-стильова своєрідність відтворення дійсності у романі Івана Корсака «Завойовник Європи»……………..……………………………..46

3.4. Історичний детектив Івана Корсака «Корона Юрія ІІ»: проблематика, герої………………………………………………………………51

Висновоки.………………………………………………………………55

Список літератури……………………………………………………..60

Джерела………………………………………………………………….66

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

Список літератури

Баран Г. Правда про «Тиху правду…» / Г.Баран// Віче.  – 2009. 23 – 29 лип. – С.8.

Бєлова Г. Іван Корсак – журналіст, політик, бізнесмен… інтелігент / Г.Бєлова // Волин. газ. – 2006. – 14 верес. – С.4.

Больбат С. Іван Корсак: «Така повновидна річка – українська література…» / С.Больбат // Літ. Україна. – 2011. – 17 лют. – С.14.

Бортніков С. Чому грошей на ресторани вдосталь, а для літераторів – катма? / С.Бортніков, І.Корсак // Волин. газ. – 2008. – 17 січ. – С.4.

Бортніков С. Вулиця славетного земляка, або Ліки від жаби / С.Бортніков // Волин. газ. – 2008 лип. – С.15.

Вербич В. Іванові Корсаку – 50/ В.Вербич // Літ. Україна. – 1996. – 14 лист. – С.5.

Вербич В. «Нам Всевишнім судилося жити отут» / В.Вербич // Вербич В. Карб єдиної дороги: есеї, діалоги / В.Вербич. – Луцьк, 2006. – С.137 – 141.

Вербич В. Зітканий зі спогадів: Іванові Корсаку: вірш / В.Вербич // Вербич В. Повернення : вірші. – Луцьк, 200. – С.45.

Вербич В. Премія імені В. Чорновола / В. Вербич // Літ. Україна. – 2007. – 27 груд. – С.2.

Вербич. В.О. Жити в імені України та Польщі. / В.О.Вербич. У погляді століть: есеї та діалоги. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2011. – С.286 – 290.

Вербич В. Благословення Волинню: переможець – Михайло (Махал) Чайковський: принагідні думки та асоціації після першого прочитання роману Івана Корсака «Отаман Чайка» / В.Вебич // Світязь: альм. Волин. обл. орг. Нац. Спілки письменників України. – Луцьк, 2010. – Вип. 16. С.289-293.

Вербич В. Вияв духовної зрідненості: Модест Левицький повертається / В.Вербич // Віче. – 2009. – 6 – 12 серп. – С.8.

Визнання: Іван Корсак – почесний громадянин Луцька // Волинь-нова. – 2006. – 30 верес. – С.2.

Волинь очима редактора. 2010 : худож.-публіцист. вид. / за заг. ред. Б.П.Клімчука, упорядкув І.Ф.Корсака. – Луцьк: Волин. обл. друк,2010. – 176с.

Волиніковська У. Крок у розвитку історичної прози / У.Воліковська // Літ. Україна. – 2010. – 10 черв. – С2.

Волинянин здобув премію імені Сковороди // Сім’я і дім. – 2009. – 24 – 30 груд. – С.2.

Волиняни – лауреати премії імені Дмитра Нитченка // Віче. – 2010. 21 – 27 січ. – С.2.

Гей В. Перед судом вчорашньої совісті / В.Гей // Волин. вісник. – 1991. – 13 лют. – С.4.

Гей В.С. Тіні вчорашнього дня / В.С.Гей. При світлі сивої роси: З літ. Щоденника. Статті, виступи. Рядки рецензій. Принагідні записи. – Луцьк: Редакційно-видавничий відділ «Вежа» Волин. держ. ун-ту імені Лесі Українки. – 2001. – С.236 – 237.

Гей В. Цвіт і плід молодої свободи / В.Гей // Вісник. – 2002. – 18 лип. – С.4.

Головій О. Згадують однокласник / О.Головій // Сім’я і дім. – 2006. – 14 верес. – С.4.

Гребенюк В. Боротьба триває / В.Гребенюк // Волин. єпархіальні відом. – 2008. №10 (жовт). – С.4.

Дорошенко С. Справа Івана Корсака – редактора і комерсанта – «безсмертна»// С.Дорошенко // Волинь. – 1996. – 24 верес. – С.4.

Дудар Т. 15 вересня 60 років від дня народження І.Ф.Корсака (1946) – українського письменника і журналіста /Т.Дудар // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2006 рік. – Луцьк, 2005. – С.159 – 162.

Заєць В. Висока планка Івана Корсака / В.Заєць // Культура і життя. – 2009. – 26 серп. – С.9.

Іван Корсак нажав копу літ// Вісник. – 2006. 21 верес. – С.4.

Іван Корсак «Людина року – 2008» на Волині //діалог. – 2009. – 15 січ. – С.2.

Іван Корсак // Письменники Волині: довід. Волин. обл. орг.. Нац. спілки письменників України. – Луцьк: Волин. обл. друк, 2010. – С.26 – 27.

Іван Корсак // Письменник Лесиного краю: Літературознав. довід. – Луцьк. – 1994. – С.18.

Калюта Л. Ще одне забуте ім’я воскресло в романі Корсака / Л.Калюта // Сім’я і дім. – 2009. – 10 – 16 верес. – С.3.

Клімчук Л. Оксамит нездавненних літ / Л.Клімчук // Луцьк. Замок. – 2006. – 21 верес. – С.3.

Клімчук Л. Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота/ Л.Клімчук// Луцьк. Замок. – 2011. – 21 лип. – С.13.

Крейдзич А. Мурашник / пер. з білор. І.Корсака // Світязь: альм. Волин. обл. орг. Нац. Спілки письменників України. – Луцьк, 2008. 0 Вип. 14. – С.151 – 154.

Ковальчук О. Дух Липинського вернувся в Затурці / О.Ковальчук // Вісник. – 2010. – 16 груд. – С.4.

Козак С. «Тиха правда» Модеста Левицького / С.Козак // Літ. Україна. – 2009. – 2 лип. С.1.

Козак С. Іван Корсак: «Не просто передати дух давнини» / С.Козак // Літ. Україна. – 2010. – 25 берез. – С.6.

Короненко С. Акценти які ставить Іван Корсак / С.Короненко // Слово Просвіти. – 2009. – 13 – 19 серп. – С.15.

Короненко С. До зустрічі на кіноекрані / С.Короненко // Літ. Україна. – 2011. – 31 берез. – С.2.

Короненко С. Подвиг митрополита / С.Короненко // Літ. Україна. – 2010. – 6 трав. – С.11.

Корсак І. «Мене навчила творити Книга» / І.Корсак // Київська Русь. – 2007. – №6 (XV). – С.203 – 214.

Корсак І. Завойовник Європи: уривок з однойменного роману / І.Корсак // Літ. Україна. – 2011. – 16 черв. – С.19.

Корсак І. З криниці минувшини: письменник про себе / І.Корсак //Волинь літературна: наші сучасники: зб.  Матеріалів про письменників Волині, членів Нац. Спілки письменників України. – Луцьк, 2010. – С.110 – 121.

Корсак Іван – прозаїк, публіцист, член НСПУ з 1992р. // Волинь / Ін-т біогр. досліджень, Укр. Наук. т-во геральдики і лексикології. – К., 2006. –С.261.

Корсак Іван Феодосійович // Хто є хто на Волині: наші земляки: довід.-біогр. вид. – К., 2004. – Вип. 2. – С.57.

Корсак І. На радість читачам// Книжковий сад «Надстир’я» (1992-2002): Статті. – Луцьк, 2002. –  С.82.

Корсак І. Посли України; Пам’яті переможців; Татова зоря; Сім’я і дім; Пісенька про нас; Луцький марш; Волинсько-Галицьке князівство; Аукціон; Літа; Недоспівана пісня 6 вірші / І.Корсак // Синютін О. Пісня – моя доля : пісенна зб. / О.Синютін. – Луцьк, 2004. – С.11 – 12, 15 – 16, 25, 31 -34, 54 – 55, 58 – 59, 107 – 108, 110 – 113.

Коскін В. Води і землі незнащенна пам’ять / В.Коскін // Демократ. Україна. – 2010. – 3 груд. – С.17.

Куява Ж. «Те чого не знає «Google»…» / Ж.Куява // Сім’я і дім. – 2012. – 8-14 берез. – с.3.

Ольшевський І. Вихід на власну стежку / І.Ольшевський // Волинь. – 1991. – №1(січень – березень). – С. 174 .

Павлюк І. Корсак Іван Феодосійович / І.Павлюк // Українська журналістика в іменах: матеріали до енцикл. словника. – Львів, 2000. – Вип. 7. – С.158.

Приймак І. «Не бути українцем я не можу…» / І.Приймак // Світязь: альм. Волин. орг. Нац. спілки України. – Луцьк, 2009. – Вип. 15. – С.177-178.

Роман Івана Корсака [«Секрети українського діаманту»] // Літ. Україна. – 2011. – 2 черв. – с.16.

Роман Івана Корсака представлений на міжнародному ярмарку у Вільнюсі // Віче. – 2011. – 9 – 15 черв. – С.8.

Роман Івана Корсака [«Секрети королівського діаманту»] // Літ. Україна. – 2011. – 2 черв. – С.16.

Сверстюк Є. «Що ми? Чиї сини..» / Є.Сверстюк // Корсак І. Імена твої,Україно: худож.-докум. оповідання / І.Корсак. – Луцьк., 2007. – С.5 – 6.

Слабошпицьким М. Кілька уваг про Міхаля Чайковського… / М.Слабошпицький // Київ. – 2010. – №4-5. – С. 162 – 171.

Слабошпицький М. Поляк з українською групою крові / М.Слабошпицький // Хроніка-2000. – 2010. – Вип. 81. – С.561 -578.

Слабошпицький М. «Мисляча історія» Івана Корсака / М.Слабошпицький // Київ. – 2009. №5-6. – С.166 – 168.

Слабошпицький М. «Я хочу, щоб була Україна…»: В’ячеслав Липинський у нашій історії й у романі Івана Корсака / М.Слабошпицький // Київ. – 2011. – №4/5. – С.176 – 186.

Слапчук В. Український лицар. Погляд крізь віки / В.Слапчук //Корсак І. Гетьманич Орлик / І.Корсак. – Луцьк, 2006. – С.3 – 4.

Слапчук В. Названо лауреатів Міжнародної літературної премії імені григорія Сковороди «Сад божественних пісень» за 2009 рік / В.Слапчук // Літ. Україна. – 2009. – 17 груд. – С.2.

Соболевська С. «Ярославів Вал» – видавництво з амбіціями// Літ. Україна. – 2010. – 16 верес. – С.8.

Степовик Д. Портрети давніх і недавніх Іродів / Д. Степовик //Корсак І. Таємниця святого Арсенія: роман-есей / І.Корсак. – К., 2010. – С.5 – 8.

У гомоні семи десятиліть: з історії становлення і розвитку Камінь-Каширської районної газети. – Луцьк: Волин. обл. друк., 2009. -94с.

«У вихорі часу стрімкого»: ( до 65-річчя від дня народження Івана Корсака – українського письменника, журналіста, публіциста) методико-біографічні матеріали. – Луцьк, 2011. – С.19.

Чурило О. Журналістика: між молотом і ковадлом / О.Чурило, І.Корсак // Волин. газ. – 2006. – 2 берез. – С.3.

Шеф-редактор «Сім’ї і дому» – заслужений журналіст України // Сім’я і дім. – 2009. – 19 – 25 листоп. – С.2.

Яворська Л. Іван Корсак: «Журналістика має користуватися тим самим принципом, що й медицина: не нашкодити» / Л.Яворська // Статус. – 2008. – №22. – С.16 – 17.

Якименко М. Той, хто піднімав прапор / М.Якименко // Голос України. – 2009. – 20 січ. – С.10.

Яковлева І. Сто книг видавництва «Ярославів Вал»// Літ. Україна. – 2010. – 14 січ. – С.2.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Джерела

Корсак І. Покруч: оповідання / І.Корсак. – Луцьк: Ред-видав. Відділ Волиньоблполіграфвидав, 1990. – с.172

Корсак І. Тіні і полиски: оповідання / І.Корсак, післямова А.Я.Шевченка. – К.: Рад. письменник, 1990. – 198с.

Корсак І. Оксамит нездавненних літ / І.Корсак. – Луцьк: Волин. Обл.. друк., 2001. – 224с.

Корсак І. Гетьманич Орлик: худож.-докум. Повість / І.Корсак. – Луцьк: Твердиня, 2007. – 300с. – (Пантеон).

Корсак І. Імена твої, Україно: худож-докум. оповідання / І.Корсак. – Луцьк: Твердиня, 2007. – 300с. – (Пентеон).

Корсак І. Таємниця святого Арсенія: роман-есей / І.Корсак. – Луцьк: Твердиня, 2008. – 160с. – (Пентеон).

Корсак І. Тиха правда Модеста Левицького: повість-есей / І.Корсак, післямова М.Слабошпицького. – К.: Ярославів Вал, 2009. – 166с.

Корсак І. Капелан армії УНР: роман / К. : Ярославів Вал, 2009. – 176с. – (Українська Кліо).

Корсак І. Отаман Чайка: роман / І.Корсак, післямова М.Слабошпицького. – К.: Ярославів Вал, 2010. – 187с. – (Українська Кліо).

Корсак І. Діти Яфета: роман / І.Корсак, післямова М.Слабошпицького. – К.: Ярославів Вал, 2010. – 217с. – (Українська Кліо).

Корсак І. Таємниця святого Арсенія: роман-есей / І.Корсак, післямова М.Слабошпицького. – К.: Ярославів Вал, 2010. – 168с. – (Українська Кліо).

Корсак І. Корона Юрія ІІ: роман / І.Корсак, післямова М.Слабошпицького. – К.: Ярославів Вал, 2011. – 148с. – (Українська Кліо).

Корсак І. Завойовник Європи: роман/ Іван Корсак; художнє оформл. Ігоря Женченка. – К.: Ярославів Вал, 2011. – 160с. – (Українська Кліо).

Корсак І. Найкумедніша річ – життя / І.Корсак // Одкровення в кафе «Пегас»: збірник. – К., 2010. – С.232 – 234.

Корсак І. Осанна: вірш / І.Корсак // Стефанишин М. У моєму серці тільки ти: пісенна зб. / М. Стефанишин. – Луцьк, 2009. – С.75 – 79.

Корсак І. Завойовник Європи: уривок з однойменного роману / І.Корсак // Літ. Україна. – 2011. – 16 черв. – С.19.

 

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."