Людина з легенди

Певне, уже повернуло на третє десятиліття, як я знайомий з цією людиною, Степаном Семенюком. Не раз доводилося готувати його матеріали до друку, ще частіше бути просто читачем публікацій Семенюка у найрізноманітніших виданнях. Основні віхи його біографії, звісно, були відомі мені, але коли пан Степан подарував свою книгу «…І гинули першими», то прочитав її на одному подихові до вихідних даних.
Характерну деталь подає Євген Сверстюк у передмові до книги. Коли він висунув Степана Семенюка на здобуття премії імені Василя Стуса, то виникли запитання.
– Хто це? Які книги у нього?
– Книг, мабуть, нема, – відповідав Євген Сверстюк. – Але є біографія.
Певне, найпершим «оцінив» літературні здібності українського публіциста Степана Семенюка затятий ворог, бо то генерал Д. Медведєв наказував своїм агентам викрасти його й доставити на базу тільки живим.
Член ОУН з 1938 року, відтоді Семенюк серед борців з окупантом, незалежно з якого боку він прийшов. Неймовірні випробування судилися на тому шляху, жахливі допити. Ось як поводилися з ним в НКВС, коли потрапив у полон: «Поклали мене на табуреті животом, розтягли тіло так, що ноги були витягнуті в один бік, а голова – в інший, притиснули своїми ногами мої ноги і голову до підлоги, тіло напнулося, наче дуга. Двоє тримали мене, напнутого, через табурет, а третій бив довгими і гнучкими палицями (чи залізним пруттям, уже точно не пам’ятаю) вздож тіла від спини до п’ят по ногах, і від спини до голови. Біль від цих ударів – немилосердний. Примітивний метод, про який навіть не читав, а який жорстокий! Це спричинилося до того, що довгий час я не міг лежати на спині… На щастя, підлога була бетонна, і її холод дещо притамовував біль. Скільки минуло днів, не пам’ятаю…»
Рішенням військового трибуналу Степана Семенюка присуджують до найвищої кари – розстрілу. Але чекати його треба було ще сімдесят довгих днів у камері смертників – що передумати може людина, що пережити?
Попри те, що мова у книзі ведеться про події, від яких збігло уже шість чи сім десятиліть, чимало сторінок залишаються вельми актуальними. Ось Семенюка ведуть вулицею Рівного, у місті пустинно, йде холодний осінній дощ, а в’язень НКВС лише в благенькому піджачку та дерев’яних тюремних трепах. З боку вулиці двоє молодих поляків іронічно докидають:
– Самостійна йде!
Восени 1939-го, подумав тоді Семенюк, він теж міг би вигукнути «Неподлєгла уцєка!» Але він не робив цього. Лишень пошкодував, що батьки цим молодикам не переказали, як тодішні їхні «союзники» на плакатах малюють: московський солдат пробиває багнетом польського білого орла.
Степан Семенюк як ніхто із наших сучасників знає передісторію українсько-польського конфлікту у ті роки. Польська сторона, згадує він, співпрацювала з московськими партизанами і підпіллям подвійно. Союзником західних альянсів офіційно була Армія Крайова, а польські партизанські загони, на кшталт загону Роберта Сатановського, були неприхованими московськими політичними союзниками. УПА при цьому чітко декларувала позицію: московські партизани зі своїми польськими прибічниками мають вийти з території України, перестати грабувати населення і співпрацювати з німцями проти нас. А полякам радилося, замість того, щоб боротися за своє панівне становище в Україні, вартує домагатися повернення своїх корінних земель на сході Силезії, в Померанії, Кашубії. Чомусь знаходяться люди, які вдають, начебто таких перемовин і таких пропозицій не було.
Сьогодні, коли замість молитви лунає істерика підсліпуватих політиків про волинську взаємну трагедію сорокових, є тут над чим задуматися.
По тому, як смертний вирок Степанові Семенюку було замінено каторгою, географія її також неймовірна – від Чити, що поряд монгольських степів, до Воркути і Норильська, від концтаборів у Казахстані до знаменитого володимирського централу…
У долі сім’ї Степана Семенюка відбилася, видається, доля всього нашого краю. Їх було четверо братів і сестра Марія. Найстарший Остап загинув під час визволення Латвії, Андрій був окружним господарчим референтом ОУН і районовим Луччини, загинув 1945-го від куль НКВС, Іван, районовий Колківщини, загинув від того ж ворога. Мама, тато й дружина Андрія були репресовані, тато помер з голоду в концтаборі.
У роки після каторги Степан Семенюк живе в Польщі. Але часто приїжджає в Україну, попри поважний вік (1920 року народження), виступає перед найрізноманітнішою аудиторією, готує публікації.
Люди з легенди ще серед нас. Цінуймо їх.
Іван КОРСАК