На розстанях грізного часу

Його плоть розривали зубами на частинки, об душу точили гострі кігті. Ставили на коліна, топили в болоті неосвіченості і спалювали, мов суху деревину. Доводилося шукати союзників серед ворогів і кричати від болю, спричиненого другом. В українського народу не було багато опцій, але всі вони зводилися до однієї мети – збереження національної незалежності і самосвідомості.

В романі Івана Корсака «На розстанях долі», який недавно вийшов у Києві,  зображено людей, які залишили помітні сліди на фрагментах історії української держави. Ці постаті спробували на смак усі «солодощі» радянської системи, нацистської окупації, польсько-українських сутичок. Наявність великої кількості сюжетних ліній допомагає краще усвідомити особливості епохи, поринути у внутрішній світ різних представників національної інтелігенції, які відіграли роль своєрідних поводирів, наставників, світляків у темряві війни.

Тараса Бульба-Боровець, Павло Шандрук, Федір Богатирчук, Борис Балінський – імена відомі, забуті або незнані. Я прожила сторінки роману разом з ними: слухала слова присяги отамана Тараса Бульби  перед вояками Української повстанської армії, рятувалася і помирала від поранень на фронтах, проходила крізь допити і муки концентраційних таборів.

Під час Другої світової війни  український народ опинився на межі  протистоянь двох великих тоталітарних систем. Це роздоріжжя не залишало права на вибір – стояти у центрі поля бою і залишатися нейтральним гравцем неможливо. «Ти зараз на розстанях, – думав Шандрук, – складніших, ніж у казці, й маєш прийняти рішення. Відмовишся – німець тебе згноїть, хоч то ще не найстрашніше… А погодишся – ім’я твоє прокленуть навічно совіти, зватимуть зрадником тої держави, громадянином якої ніколи не був і воював затято проти неї на своїй споконвічній землі, спаплюженій пришельцем диким зі сходу, зватимуть тебе запроданцем; і не тільки клястимуть за співпрацю з нацистами, навіть по смерті каміння летітиме тобі вслід, і на могилу
твою плюватимуть…».

Історичні події у романі захоплюють особливою чіткістю та збереженням духу епохи. Від деяких фактів і подій – мурашки по шкірі: «То було незнане й нечуване досі видиво, як живі факели з неймовірно болісним, передсмертним криком металися по дорозі й пробували рятуватися на узбіччях, качаючись в куряві або розбігаючись вусібіч, марно шукаючи воду для порятунку… Міську в’язницю теж було спалено, і так само з живими людьми всередині…».

Серед різноманіття сюжетних ліній і долей знаходить своє місце і кохання. Віра та Григорій – це окремі люди, серед тисячі інших людей, які, проходячи крізь фізичні і душевні тортури, насичують свій світ величним почуттям. Це підтверджує силу, незламність і життєлюбство українців.

Кожен герой несе в собі частинку нашої держави, навіть маленька Надійка, що народилася і покинула світ як символ високого почуття. Кожна особиста історія – це історія всього народу, саме тому Тарас Боровець вирішив написати книгу «Армія без держави».

Після війни багато борців за волю України змушені були емігрувати, щодня обливати своє серце кров’ю через тугу за рідною землею. Але ми зараз маємо незліченну кількість можливостей для того, щоб зберігати історичну пам’ять, шанувати минувшину, прославляти національних героїв, зокрема, тих, чия доля описана на сторінках роману Івана Корсака.

Вікторія Пивовар

 

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."