На сорок днів відходу в засвіти Івана Корсака

На високому творчому злеті

Я так і не запитав Івана Корсака, коли саме він, сказати б, загруз в історії. Майже всі ми – особливо ж після проголошення незалежності – значно активніше, аніж раніш, зацікавилися українським минулим. А Корсак не просто ним зацікавився, він справді по шию там загруз. Він її вивчив так, що міг би читати університетські курси чи не з усіх відомих періодів «біографії» нашого народу. Міг би й розробити авторський курс з назвою «Історія України в персоналіях», про що переконливо свідчить його книжка «Твої імена, Україно», котру я сприйняв як компендіум усіх тих романів, котрі Іван Корсак збирається написати.

А потім один за одним пішли «Гетьманич Орлик», «Таємниця святого Арсенія», «Тиха правда Модеста Левицького», «Капелан армії УНР», «Корона Юрія II», «Мисливці за маревом»…

Ці твори висунули його в лідери українського історичного роману, який зі смертями Павла Загребельного, Романа Іваничука й Романа Федоріва зазнав особливо відчутних втрат. І це в той час, коли можна писати, не оглядаючись на якісь ідеологічні табу, коли автори вже забули (а молодші й не знають, що це таке) цензура. І це в той час, коли в державі виразно відчутно її національне недокрів’я, коли в свідомості нації треба створити пантеон героїв, повернувши всі репресовані імена. (А таких імен – тисячі!). Тому справді немає ціни історичним творам у нашій постколоніальній ситуації. Це ще одна ділянка, на якій треба ліквідувати міріаду «білих плям».

Я не знаю, як устигав Корсак стільки писати. Я й сам ніби немало пишу. Але напружений творчий ритм Корсака захоплював. «Отаман Чайка» (про видатного поляка Міхала Чайковського з українською групою крові). «Мисливці за маревом» (про поета Данила Братковського), «Діти Яфета» (про В’ячеслава Липинського), «Немиричів ключ» (про мислителя і політика Юрія Немирича), «Перстень Ганни Барвінок» (про нелегкий життєвий хрест, що випав на долю дружини великого і нестерпного Пантелеймона Куліша), «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» (про видатного українця, з іменем якого пов’язано заслуги в кількох галузях науки).

Ще зовсім недавно були тріумфальні презентації «Борозни у чужому полі» (про братів Тимошенків) і «Вибуху у пустелі» (про український слід у Лос-Амосі, де було створено американську атомну бомбу, й життєві перипетії родини Кістяківських). Останньою Корсаковою презентацією в Києві стала поява роману «На розстанях долі» (про Поліську Січ і Бульбу-Боровця та про Дивізію «Галичина» й генерала Павла Шандрука).

Мені пощастило неоднораз мандрувати Волиню з Іваном Корсаком. Він став моїм гідом, який вразив мене знанням історії краю. Ми проїздили те чи те село, й він докладно оповідав про його минуле, про те, кого з видатних людей воно дало і які важливі події – ще від княжих часів  й аж до Поліської Січі чи УПА – там відбувалися. В ньому жив історик і допитливий краєзнавець. У нього був огром фактографії, у своїх книжках він використав тільки дещицю з усього того, що знав. Він міг би створити історичну енциклопедію Волині чи путівник по її історичних місцях.

Якогось літнього дня він повіз мене у Володимир-Волинський. Розповідав там сюжети з історії так, мовби сам був самовидцем усіх тих подій та особисто знав княжі родини, пов’язані з цим дивовижним містом, що світить у небо золотими банями своїх храмів.

Такі екскурсії я ще мав у південних степах із подібним до Корсака гідом Григорієм Гусейновим, який не зумів усі свої знання минулого вмістити в дев’ять томів своїх «Господніх зерен», а додає до них нові й нові історико-біографічні твори, і з Володимиром Панченком, який усі свої краєзнавчі одіссеї підсумував у книжці «Сонячний годинник».

Були ми вдвох і в Затурцях, звідки вийшов В’ячеслав Липинський (там був родинний маєток Липинських). Я знав, що Іван Феодосійович порушував ідею створення там серйозного музею видатного історіографа й політичного діяча, апелював з цього приводу і до волинської влади, і до польських інституцій. (Тоді Корсак був депутатом обласної ради, де опікувався справами культури). І в тому, що цей музей став реальністю – велика заслуга й Івана Феодосійовича. Тоді, в Затурцях, я дорікнув йому: чому ви досі не написали роман про В’ячеслава Липинського? Кому ж в Україні, як не вам, його писати?

Очевидно, він був готовий до такої роботи, добре знав цей матеріал, бо вже за рік із лишком ми в «Ярославовому Валу» готували його роман «Діти Яфета», що мав справді добрий розголос. Корсак на той час уже став своєрідним літературним брендом. Зацікавлення романом зумовлено і тим, що його герой – В’ячеслав Липинський, і тим, що його автор – Іван Корсак.

Були й кількаразові екскурсії у Луцькому замку. Корсак заводив мене в кожну закутину, і ми там надовго зупинялися, доки він оповідав, що тут і коли було – і мені знову було враження буцімто він усе те не тільки бачив, а й з усіма учасниками дійств переживав. Це справді до містичного дивовижна ситуація – відчуття присутності твого співрозмовця і в цю мить і з тобою, і там далеко в часі, про який він оповідає. Я навіть тоді пожартував: мовляв, схоже, Іване Феодосійовичу, що у вас – роздвоєння особистості, бо ви однаковою мірою належите і далекому минулому, і сьогоднішньому.

Він міг би повторити, перефразовуючи генія, що історія Волині – це щось як ландшафт його душі. Чи то йшлося про Камінь-Каширський, де Корсак довго редакторував у районній газеті і де почався його багатообіцяючий творчий альянс із музою Кліо, чи про Ковель або Володимир Волинський, Ківерці, Клевань, Колодяжне – при будь-якій волинській назві (і не лише в межах нинішньої області, а в обширах усього краю, здавен званого саме Волинню) – повсюдно він легко орієнтується, мовби той подорожанин, який неоднораз звідав усі тамтешні шляхи. В цьому сенсі він передовсім – саме волинський письменник, але Волинь у його творах нерозривно пов’язана з усією Україною. Ба навіть із різними закутинами світу.

Він довго й важко завойовував собі читача. Довго, бо трохи запізнився з літературним дебютом, оддавши стільки сил і часу журналістиці, ставши в ній професіоналом щонайвищого рівня. Він почав видавати свої історичні романи, коли в Україні настала гнітюча пора нечитання, деінтелектуалізації і варваризації. Наклади книжок упали до катастрофічного показника. Тому кількість читачів художньої літератури зменшується, як шагренева шкіра.

Але той, хто зустрівся з першими Корсаковими історичними романами, вже не розлучався з ними. Так поволі формувалося ядро його читацького активу. Це передовсім люди національно стурбовані й інтелектуально допитливі. Передовсім для них ставала важливою подією поява кожного його твору. На Корсакових презентаціях у Києві дедалі люднішало. Його романи мали прихильних рецензентів, їх почали перекладати і вони виходили іноземними мовами, зроджуючи добрий резонанс то в Польщі, то в Литві. Виявилося, що запити на українську історію є не тільки в національно свідомої частки українців, а й за рубежем.

До речі, про зарубіжжя. Оскільки чимало Корсакових героїв жило й діяло в різних країнах світу, в автора були проблеми зі збиранням матеріалу про них. Іван Феодосійович користувався архівами й бібліотеками Європи й Північної Америки. Немало документів і наукових текстів, перекладали для нього спеціально найняті перекладачі, чию роботу він оплачував зі своєї кишені. В таких його романах, як «Борозна в чужому полі», «Вибух у пустелі», «Запізніле кохання Миклухо-Маклая», «Діти Яфета», в художню канву вплетено почасти сенсаційні для істориків науки документи. Він не належав до тих авторів, які, відштовхнувшися від трьох-чотирьох епізодів, творять фантазії на теми історії. В цьому сенсі Корсак – їхній антипод. У нього все документально підкріплене. Але, ясна річ, це – не монографії і не реферати, а таки ж романи, в яких є й обережний, виважений на терезах доцільності, домисел, що забезпечує авторові можливість увиразнити особливості його задуму й вияскравити біографію його героя.

Нині в мене перед очима його роман, де особливо багато документального матеріалу – «За серпанком, загадковим серпанком». Це – історія українців в американській армії під час війни у В’єтнамі. Перелік усих тих, кому автор вдячний за надані для нього документальні джерела, займає майже три сторінки. Уявімо собі, яка робота передувала творенню цього роману. Я не знаю, хто з сучасних наших письменників, окрім Корсака, здатен на подібне.

Після цього твору, котрий уже готується до друку в видавництві «Ярославів Вал», Корсак уже працював над новим романом, у якому діють Олександр Архипенко, Михайло Бойчук, Софія Левицька та інші знакові особи українського мистецтва. Він устиг написати шістнадцять розділів цього широко закроєного твору. Схоже, що авторське повістування ще не дійшло екватора роману. Текст його передав мені син письменника Віктор Іванович. Цим твором Корсака вже зацікавилася для публікації головний редактор «Києва» Теодозія Зарівна.

Корсак відійшов од нас на високому творчому злеті. Але його літературне життя триває. Читачі знову й знову зустрічаються з його книгами. І я певен: коло шанувальників цього таланту ширшатиме й ширшатиме. Інакше просто не може бути – це дуже важливі для українців книги. Творчі звершення Івана Корсака – то вже сьогодні це зрозуміло – важлива сторінка нашої літератури. І – не тільки літератури.

Михайло Слабошпицький

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."