На запитання Віктора Яручика відповіді для українсько-польського видання Monitor Wołyński

— У радянський час важко бути журналістом письменником?

– Найбільша проблема пресова тих сутінкових часів – спрага свободи. Пошановуємо і шанувати будемо подвижницьку діяльність дисидентів, мужніх авторів «самвидаву»… В час совіцької влади я редагував газету «Радянське Полісся» в місті Камені-Каширському – і «доредагувався» до того, що один з тиражів рішенням влади вилучили і спалили. В тодішньому Радянському Союзі таких випадків було два: в місті Ногіно під Москвою і в нас, на Волині. В Ногіно «партайгеносе» редакцію розгромили, а в Камені-Каширському вона вистояла завдяки популярності – на 64 тисячі населення у районі припадало 11-13 тисяч накладу.

Побоялися владці гніву людського…

— Пане Іване, разом із незалежністю України Волинь отримала цікаве, патріотичне видання, редактором якого Ви стали – газету «Народна трибуна». Розкажіть про цей час.

-Солоні часи, круті часи, якими особливо пишаюся. Ще живі були обкоми і райкоми КПРС, повновладне КДБ, а тут десь взялося видання, притому державне \!\, яке замість обов’язкового девізу «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» кожен номер відкривало Лесею Українкою: «Вставай, хто живий, в кого думка повстала!». І йдеться в тих номерах про українську незалежність, національну гідність, злочини КПРС та інших гілок правлячого режиму. Не дають нам придбати папір \тоді все ще було державне\, зривають випуск газети, прокуратура «шиє» справу про образу «честі і гідності Президента Горбачова», бо видрукували матеріал про його особисту відповідальність за кров у Вільнюсі. З усіх підворітень на нас гавкає компартійна преса, а також та, що тужилась вирядитись під незалежну, хоч тихцем харчувалася з владного столу.

Ми витримали найважчих перших п’ять років. Детальніше про це йдеться в моїй книзі «Оксамит нездавнених літ». Цікаво, що за даними моніторингу Конгресу США «Народна трибуна» входила в десятку кращих газет України.

— Ви тонко відчули ідеали волинян, заснувавши у 1996 році газету «Сім’я і Дім», яка розповідала про все, чим живе кожна родина.

— З батьківського порога починається держава, з вулиці і садиби своєї, з уміння, зрештою, собі дати раду. За попереднього режиму людина якось розучилася сама себе годувати – вона мені нагадувала кукурудзу, що ниньки без помочі людської не здатна розмножуватися.— Схоже, що упродовж останнього десятиліття журналістика відійшла на задній план і Корсак-письменник переміг Корсака-менеджера, Корсака-журналіста…

– Можливо й так, хоча я продовжую займатися тим, чому віддав 46 літ газетярської праці і редакторської, в тім числі,  36 років — в трьох виданнях. Журналістика – то трішки наркотик і трішки допінг, хоча співвідношення їх для кожного різне.

  — Чим викликане зацікавлення історичними, культурними постатями, котрі стали героями Ваших останніх романів?

– В часи Незалежності чимало дрібних «зірочок», що ледь мерехтіли на інформаційному й художньому небі, раптом спалахують на повну силу – стривайте, спиняється подивований читач, та це ж не третьорядні зірки, це першорядні європейські… І не тільки.

 

Довгі роки за совітів в українській періодиці ім’я волинського воєводи Генріка Юзефського згадувалося хіба з обов’язковим ритуальним додатком якомога зневажливішого епітета. Цьому, зрозуміло, вірили далеко не всі. \Мені не соромно за власні книги – в романах «Тиха правда Модеста Левицького» і «Капелан Армії УНР»  Юзефський  — один із світлих, істинно симпатичних героїв\. І ось виходить солідне видання професора Єльського університету Тімоті Снайдера «Тайна война…» На жаль, немає досі українського перекладу, тим паче російського. Але, на щастя, на Волинь книга дійшла в польському перекладі. Зі сторінок видання постає інтелектуал, який на десятки років своїми думками випередив багатьох європейських державних мужів, високоталановитий художник, а ще мужній борець, який багато років провів в антигітлерівському і антисталінському підпіллі і врешті був присуджений до довічного ув’язнення. На Волині Г.Юзефський дуже багато робив для порозуміння народів.

І такі приклади не поодинокі. До незнаного нового має письменник читача прилучити.

— Надзвичайно цікавими є художні деталі, які підсилюють сприйняття відомих, проте недостатньо висвітлених постатей у літературі. Мабуть, чимало часу витрачаєте на пошуки унікальних фактів, які вміло огранюєте в художню форму.

 

.  – Полювання на унікальний факт зовсім не поступається полюванню справжнісінькому, з перевагою тою, що безкровне. То азарт, то захоплення, від якого дух забиває. І не важить, де здобич впольовано:  в тихих читальних залах архівів, на сторінках рідкісних книг, чи в безкрайому інтернет-просторі…

 – Багато постатей в Ваших книгах перебувають на порубіжні українсько-польських культур. Чому так складалося?

– Гадаю, те в немалій мірі пов’язано з історичною долею наших народів. \Десь часточка, може, й особистого – багато оповідей чував від батька, жолнежа польської армії тридцятих років століття минулого\. Тож в багатьох моїх книгах відчутні польські сюжетні «лінії». Григорій Орлик \повість «Гетьманич Орлик»/ допомагає королю в минулому  Станіславові Лещинському перейти через ворожу територію з Парижа в Варшаву, щоби знов здобути корону,  карколомні повороти незбагненної долі польського державного і військового діяча, автора популярних книг з української старовини Міхала Чайковського /»Отаман Чайка»/, тісна співпраця української інтелігенції з польською \»Тиха правда Модеста Левицького», «Капелан Армії УНР», вклад польських родин в українську культуру і державотворення \»Діти Яфета»/ … Невипадково одна з рецензій на мої книги в газеті «Слово Просвіти» та на  однойменному сайті називалася «На порубіжжі культур».

 

    — Хоч у Ваших останніх романах розповідається про давні часи, проте нинішнім українським керівникам є чого повчитися на прикладах колишніх пам’ятних подій. Актуальність Ваших книг безсумнівна…

 

– Коли гетьман Павло Скоропадський \епізод з роману «Діти Яфета»/  очолив Українську Державу, то найближче оточення радило йому перейти проживати йому з сім’єю в Маріїнський палац. Гетьман категорично відкинув пораду. Він залишився у помешканні попередньому, хоча й незручному. Доньки тіснилися у мансардній кімнатці, а синові Данилкові, як приїжджали гості, доводилося спати у ванній кімнаті.

Можна порівнювати з низкою сучасних керманичів.

Щойно завершив роман «Немиричів ключ» про видатного державного діяча, сподвижника Івана Виговського Юрія Немирича. Дивовижна калька в сучасних умовах пізньосередньовічної ситуації – історія вчить-вчить державних мужів, та все одні двійки…

— Пригадую,  коли Ви були депутатом Волинської обласної ради, то стали одним із ініціаторів того аби у регіоні підтримували місцеве книговидавництво. Не плануєте ще попрацювати на благо української книги? Можливо, задля таких ідей і варто іти у велику політику.

 

– Служити книзі здатен кожен і будь-коли. Стараюся особисто корисним бути як член редколегії «Літературної України», член редакційної ради видавництва «Ярославів Вал», в помочі у просуванні української книги на теренах краю та в посильній помочі бібліотекам.

 

А політика – окреме поле, ходити по якому вартує інколи хіба в протигазі.

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."