Не вічна «вічна мерзлота»

Оце перечитував славетного свого земляка Уласа Самчука, читав писане понад сім десятиліть тому: «Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?… Організована, свідома, вигранена збірна одиниця  чи юрба безликих і без’язиких постатей? І дати на це одразу, без вагань, виразну відповідь ми тоді вагаємось.

   Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву народ»…

   А чи сьогодні не маємо схожих вагань?!

  Менше одної книги видруковуємо на душу у рік, а мовою українською – взагалі пів книги, — і це коли в сусідній Білорусії та Росії по 4,5, а в Польщі – 9?  Хто хоче зробити з нас «юрбу безликих і безязиких постатей»?

   Цікаво переглянути дослідження, де йдеться про держави, в яких книг найбільше читають \шкода, що в цих дослідженнях участь не брала раніше Україна… А може то не випадковість?\  Хто ж очолює першу десятку країн, де книга в найбільшій тепер пошані? В лідерах по кількості в тиждень годин за книгою середньостатична людина перебуває в … Індії, Таїланді й Китаї. Тому  тепер поміркуймо, чи то випадково полиці всенького світу ниньки завалені товарами «Made in China». Автомобілі, компютери чи телефони – все частіше купляємо вироблені чи складені в тамтих краях. А ще мені пригадалася  недавня розмова з представниками американської компанії, що веде доволі широке будівництво в Західній Україні, розвиває інші види бізнесу.

   — Плануємо заходити також в аграрний сектор, — оповідав представник компанії. – Оперативно збудуємо виробниче містечко, а для праці у ньому завеземо сто таїландських сімей.

   — Отакої! Може б краще тутешнім людям запропонувати?

   — Таїландці не пють і не крадуть. А ще легко піддаються навчанню тим чи іншим професійним навичкам.

   Так, чого доброго, доживемося до проблем, якими вже сита сусідня Росія. Недавно доводилося розмовляти з московським лікарем, що родом з Рязанщини. Проблеми, оповідає, на малій батьківщині. Конфлікти вчастилися з китайцями, що все більше перебирають земельні та інші економічні сфери… Я ж по наївності  досі гадав, що в росіян з китайцями якісь непорозуміння можуть виникнути хіба ген-ген, де ота Сибір неісходима. А вони вже в самісінькому серці держави…

   Сьогодні немислимо уявити, як може вчитель літератури готувати школярів до вступу у виші,  як знайомитиме із сучасним літературним процесом, якщо педагог або школа не передплачують “Літературну Україну». Порівняймо кількість шкіл в Україні \близько 20000 денних загальноосвітніх, і це без спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів\  та тижневий наклад «ЛУ». Мені особисто доводилося зустрічатися з отою вічною мерзлотою чиновницької байдужості, з якою органи освіти ставляться до передплати таких газет чи журналів. Видається, просто на обличчі зовні поважного освітянського керівника великими літерами виписано: «За це зверху не питають, то чого ви до мене чіпляєтеся?». На Волині, до слова, вже вкотре сто шкіл одержують передплату недержавним коштом, але то лише, звісно,  частина освітніх закладів.

   Зайдімо в сільську бібліотеку. Тут ви зустрінете глянець на зразок «Ліз» та «Единственных»,  тільки хіба  в одній з багатьох десятків \якщо не сотень\ вам запропонують підшивки «Літературної України» чи «Української літературної газети». І про це відверто маємо говорити самим бібліотекарям, до їх сумління звертатися, казати тим совісним управлінцям культури, яких досі чудом не вижили і не «зїли».

   Якщо вже мова зайшла за бібліотеки, то вартує хоча б побіжно згадати інше національне лихо – поповнення бібліотечних фондів. З книг, які в Україні сходять з друкарських верстатів, лише чотири відсотки здатні закупити бібліотеки, тоді як в розвинених країнах, в напрямку яких лукавим язиком ідемо, цей показник сягає сорока процентів. І справа тут аж ніяк не в розвитку економіки чи товщині бюджетного гаманця,  справа в доісторичних рептиліях, які відповідають, точніше, безвідповідають за книгу.

    Форум видавців у Львові – істинне книжкове свято. Але чи використали його сповна, скажімо, наші освітяни? Не певен. Мені доводилося бачити на Міжнародному книжковому ярмарку в Вільнюсі неймовірну кількість школярів. І не просто ватаг дітлахів, що з інтересом човгалися понад книжковими стендами. Групи за групами, класи за класами заходили в конференц-зали – наймолодші, як каченята, з цікавістю озираючись, і старшенькі, вже поважні, бо, бачте, вони випускники чи незабаром стануть випускниками. Для них організовувалися зустрічі з відомими поетами і письменниками, відомими людьми держави, авторами книг, які представлені і не представлені на ярмарку. Зізнаюся, дивився на школяриків з особливим  спочатку інтересом — чи не побачу в очах в них знайомої нехіті, бо, знаєте, силують же юнь; навпаки, непідробний інтерес світився в тих нелукавих очицях. І були там не лише вільнюські діти, з розмов стало відомо, що привозили з різних міст та неблизьких сіл.

   Де ми є і куди прямуємо зі своєю навіть не цілою, а дещо надкушеною вже  книгою на душу населення? Адже поважні дослідження твердять, що коли на людину припадає у рік менше 2,4 книги, то таке суспільство починає деградувати.

   То що ж нам, братове, не той народ доля судила?

   І що ж чинити  сьогодні – посипати голови попелом, бо не там і не тоді народилися?

    А немає в нас  іншого часу, з якого можна вибратися. як із сорочки, що до прання час відправляти, нам судилося жити  саме зараз, не до і не після, і нема в нас народу іншого, він такий, який є,  як матір – чи вона вишукана аристократка, чи життєва біда з неї витворила пяничку, що й під парканом може заночувати.

   А може ми просто вдалися у Бога найгірші? Та ні, начебто, чималенько людству дали, від Х-променів Івана Пулюя до сьогоднішніх космічних ракет, не дрібніє талан і в наступних поколіннях, бо наші учні й студенти на світових олімпіадах здобувають призи, якщо вірити рейтингу, складеному міжнародною дослідною сіткою «Universinas 21», підготовка українських студентів краща, аніж в багатьох сусідів – Чехії, Польщі, Словенії, Росії, Словакії…

    Вочевидь, повинні дати раду самі собі, саме суспільство, згадати вже випробувані у власній історії зразки самоорганізації, а найперш має  засукати рукави до просвітницької роботи, як колись, наша інтелігенція… Бо сподіватися на інтелектуальних бомжів із владних київських пагорбів – то однаково, що сподіватися на справжнісінького бомжа, який, смачно висякавшись в свого засмальцьованого піджака, раптом рушить впідбіги, аж спотикаючись, записуватися в бібліотеку.

   Звісно, труднеє то діло – відбудова поваги до книги, як і до всієї культури.

   Але то — велика будова. В ній комусь доля судила звести стіну цілісіньку, комусь -– кілька рядків викласти, а ще комусь моці та хисту стачить лише на  цеглину.

 

    Але й за кожну цеглину подякуймо.