«Немиричів ключ»

Іване Феодосійовичу, літературознавці й читачі помітили, що в полі вашої уваги зазвичай не козаки-рубаки типу Івана Сірка чи «князі-завойовники» типу Святослава, а герої-мисленники, ідейні стовпи народу, визначні інтелектуали, котрі ліпили духовну сутність нації. Чи це так? Якими є критерії відбору історичних персонажів, отже героїв, ваших романів?

— Давайте наче збоку глянемо на ставлення досі до історії: в будь-якому підручнику переважає опис битв та баталій, зазначають кількість учасників кривавих боїв, кількість полеглих… Наче вся місія людства у тому, щоб самих себе винищити. Огляньмо пам’ятники на площах найбільших міст. Доволі часто там вершник із зброєю на коні, інколи, скільки пам’ятників, стільки й коней, табуни цілісінькі їх із міді, бронзи та каменю….

В цьому плані мені пощастило: в моїх книгах героям  не лише воювати, а ще й добре належить думати. Письменник, лікар, дипломат і педагог Модест Левицький, священик, капелан армії УНР Павло Пашевський, святий, визнаний усіма конфесіями, які конфліктують незмінно поміж собою, та на його постаті однодумно сходяться, — Арсеній Мацієвич, генрал-лейтенант турецької армії… та водночас блискучий журналіст і письменник, що першим написав роман про Івана Виговського – Міхал Чайковський, найбільший філософ першої третини століття минулого у Східній Європі В’ячеслав Липинський. А ще є оповіді про математика Михайла Остроградського, генетика Феодосія Добжанського, монаха Агапія Гончаренка, що заснував на Алясці першу газету і перше видавництво та мріяв вибудувати там Велику Козацьку Імперію, нобелівського лауреата з Рівненщини, якого в довідниках частенько пишуть чомусь «французский физик, рожденный в Польше»…

Спливає третє століття, як поміж люду гуляють завершальні рядки шіллерівської «Світової  мудрості»: «Любов і голод правлять світом». Але відтоді не лишився незмінним світ. В житті і літературі з’явився новий дієвий герой, йменують його Інтелектом. І слушно зазначає в післямові до роману «Немиричів ключ» Ігор Гирич, що «перемогти за письмовим столом не менш почесно, а може й більш важливо, ніж у герці з шаблею в руках».

А щодо критеріїв… Знаєте, десятка життів забракне, аби оповісти про тих славних мужів, що йшли перед нами, достойних мужів, для яких ця земля була не просто ландшафтом.  Вони кидають з докором інколи погляд  крізь товщу століть, загублені в пам’яті чи просто буденщини попелом недбало присипані, вони, як співає гурт «Мандри»:

Це дивляться з темних небес

Забуті поети й герої…

Ваш найсвіжіший роман «Немиричів ключ» про Юрія Немирича – канцлера Великого князівства Руського. Але до того Ви написали кілька романів, створення яких було, певно, закономірним. Отже, що «підстелило» шлях до історичного образу Юрія Немирича?

— Кончу потребу літератури про той історичний період вельми влучно означив на презентації книги академік Дмитро Степовик: “Це питання не лише літератури, мистецтва, а й великої політики — писати про історію та людей Середньовіччя. Чому нам так важливо підняти  теми Середньовіччя українського? Бо тут найбільша крадіж нашої історії, яку зазнала Україна за часів незалежності. Вони, наші воріженьки, відчули, що українцям таки бути назавше  незалежними, тож давайте зріжемо їхній фундамент».

 

«Підстелювала» шлях до Юрія Немирича низка творів. Князя Ростислава Михайловича та його батька Михайла Чернігівського з роману «Завойовник Європи» так собі, мимохідь, не вельми переймаючись, цілком безпідставно тужиться «приватизувати» російська періодика та література на історичну тематику. Володіючи банством \князівством\ Мачва разом з Белградом, галицький і луцький князь Ростислав Михайлович до свого довгого  та гонорового переліку титулів навіть в останні роки життя принципово не забував додавати: «і князь галицький». Часто Ярослава Мудрого закономірно звуть сватом Європи, але тут  Ростислав Михайлович міг би бути поважним конкурентом. Доля судила його синові Михайлові стати  баном Боснії, а другому, Белі, баном Мачви з Белградом включно. Внучку його Ержебет Дарої, дружину воєводи Трансільванського, шануватимуть як прабабусю в котромусь коліні польського короля, славетного Стефана Баторія. Донька імператора Візантії Ірина вийде заміж за внука його Іоана.  Син  Кунігунди,  чи не першої поетеси європейської,  доньки його улюбленої,  Вацлав ІІ зробить добра чимало як король Чехії,  князь Краківський і король Польщі, бо не буде в його часи могутнішої держави в Європі. То Вацлав ІІ стане одним із фундаторів могутніх династій Габсбургів і Люксембургів, які впродовж багатьох століть правитимуть в Угорщині й Чехії, Пармі і Тоскані, Хорватії і Трансільванії, Іспанії і Португалії, Мексіці і Неаполітанському королівстві… З такими попередниками ми давно в себе вдома, в Європі.

Віхою на «шляхові» до «Немиричового ключа» достеменно є «Корона Юрія ІІ» — роман, що вийшов одночасно у видавництві «Ярославів Вал» у  Києві і в перекладі литовською у видавництві «Евгрімас» у Вільнюсі. Твір гіркуватий, бо мова, поміж інше, ведеться про упосліджену пам’ять двох українських королів – на місці церкви Святого Юрія у Володимирі-Волинському, де за твердженням пошуковців поховані ці достойники, совіти проклали бруківку і тепер намоленим місцем човгають шини авто та байдужі підошви нічого не тямлячих перехожих. А Юрій І та Юрій ІІ славними були королями, не любили вельми мечами махати, натомітсть господаркою все клопоталися та про добробут підданих дбали. Недарма польський історик Ян Длугош, описуючи ті часи,  Юрія І згдував так: «Був він муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий, за його влади тішилася українська земля  миром і славилася багатством». То він зумів терпеливими перемовинами з Візантією заснувати в своїй державі митрополію.

Низку постатей та тогочасних подій на цьому шляху до Немирича  можна знайти в книзі «Імена твої, Україно» — від прихистку та порятунку Романом Мстиславовичем візантійських імператорів до невістки Богдана Хмельницького Розанди, що не зреклася й за драматичних обставин родової честі. А про зятя Ярослава Мудрого \якщо додати ще й матеріали про нього  в розділі книги «Замість приміток»\  є все для блокбасера з карколомним сюжетом.

Чому роман має назву «Немиричів ключ» і що є ключовим чи стрижневим у постаті Юрія Немирича?

— Юрій Немирич був одним з найзаможніших український  аристократів свого часу, володів чималим ключем міст та сіл – в одній з дисертацій називається навіть 117 посілостей. Звісно, справа не в багатстві, а на що воно тратилося. Немирич поважні кошти виділяв Раківській академії і продовжував щедро жертвувати згодом, коли академія змушена була перебазуватися в Киселин на Волинь. Чималі військові підрозділи на Смоленську кампанію проти Московського царства та на інші війни він також споряджав своїм коштом.

Та в романі не про цей ключ посілостей наголос, мова ведеться насамперш про ключ для здобуття добра своїй землі і своєму людові. Вихованець провідних європейських університетів, Немирич бачив надію лишень на шляхах демократичного розвою і робив усе, аби не завернути у бік східного деспотизму тв тиранії. Істинно ключовим було висловлене ним у промові на польському  сеймі, коли він, очолюючи козацьку делегацію, представляв Гадяцьку угоду:

— Ми народжені у свободі, виховані свободою і як свобідні люди готові життя за неї покласти разом зі своєю Вітчизною…

Чому Юрій Немирич  дуже незручний для ідеологів більшовицької Росії?

— Більшовицька Росія була інфікована найлютішою бацилою деспотизму зі свого минулого. А Юрій Немирич ще в ранніх працях писав, що ця ординська тиранія несе величезну загрозу не лише сусіднім народам, а насамперед народу своєму, руйнує душу його: «Сформований за умов рабства характер кожного стрічного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, стає жорстокий і підступний»,

І не тільки словом, а й шаблею боровся Немирич супроти навали, що несла деспотизм його землякам волелюбним. Тож за що його мав шанувати загарбник?

Спливали роки, мінялися володарі цієї країни, а деспотизм та тиранія, як філософія державного устрою, там не змінювалися. Вічно непотамований імперський апетит до загарабання сяк-так маскувався за гаслами про «віру, царя і отєчєство»; насправді ж війни й грабунки для тої еліти стали надприбутковим «бізнесом»: як народила Катерина ІІ чергове байстреня, то тут же, заледве пуповину перерізали, подарували йому сто тисяч десятин землі в Таврійській губернії. Чи могла така щедрість чекати якусь родину з Рязанщини чи Вологодщини?

Як тільки не обзивали Немирича російські ідеологи:  «лютером», «німцем», «бусурманом» навіть. І цей негативний імідж вони ще три століття тужилися підтримувати.

Постать Юрія Немирича почала переглядатися у середині минулого століття, коли Радянський Союз загарбав Польщу та поглинув західноукраїнські землі. Новий погляд формували польські і українські дисиденти, вони розглядали першого канцлера Великого Князівства Руського як раннього прибічника україно-польської співпраці.

 Яким досвідом Юрія Немирича можуть скористатися теперішні державники?

— Чималенько з нинішніх «державників», гадаю, про існування цієї історичної постаті досі і не підозрювали, бо низку років тримали в руках лиш єдину книжку –  ощадну…

А досвід взаємовигідної співпраці вже існує і неухильно збагачується – в економіці, у культурі, в міждержавіних інших зв’язках… Ми є свідками, як Польща і Литва вболівають за українську справу в Євросоюзі, як  піклуються про наші інтереси – аби ми лиш чули їх доброзичливі і ненав’язливі поради. Чи ж то не їх частка дипломатичної праці  у тому, що в перші дні Помаранчевої революції не пролилася в нас кров?

Взагалі в чому ви вбачаєте значення, користь історичної романістики для суспільства?

— Без знання і розуміння своєї минувшини – людство тоді немовля, народжене  вчора.

Іване Феодосійовичу, ви як історик, журналіст і видавець, певно, часто, примірюєте минувшину до сьогодення. Як ви характеризуєте нинішню дійсність? Чи є вона закономірною, коли до керма держави прийшли не українці і не українські за духом можновладці? Чи все ж таки україноцентричність переможе? Які аргументи-підстави для цього є?

— Я оптиміст. І то не лише якась ознака характеру. Є історичні процеси, які ніяким випадковим жлобам несила спинити. Згадаймо: скільки було учасників Кирило-Мефодіївського товариства – і скільки сьогодні української інтелігенції. Іван Пулюй поштою висилав Ганні Барвінок перекладений ним і Пантелеймоном Кулішем перший примірник Біблії, можна сказати, висилав конспіративно, в якійсь продуктовій скриньці з подвійним дном, куди заховав «Біблію» – навіть Святе Письмо рідною мовою заборонялося. А сьогодні ми маємо потужну українську літературу, наростає число перекладів з найрізноманітніших мов світу.

Майбутніх історичних романістів, певно, цікавить ваша творча «метода». Яким чином ви «конструюєте» романи? Де і як черпаєте фактаж? Вивчаєте доступну літературу, звертаєтеся до державних архівів? Які труднощі зустрічаєте на цьому шляху?

— Жодною інформаційною «криничкою» чи «джерельцем» гріх нехтувати – архіви, книги, інтернет-публікації. Дуже багато потрібного є в польських виданнях, а також в англійських, німецьких, французьких… Серйозно утруднює справу мовний бар’єр, та за поміччю звертаюся до друзів, знайомих, фахівців з потрібної мови. Надзвичайно важливо, що зараз стрімко іде оцифрування архівів. До слова, за моїм проханням нині триває робота з архівом Стенфордського університету, причому з двох боків: як з України направляються запити в університет, так і в поміч стають наші студенти в США.

А загалом, пошуки історичного матеріалу – то надзвичайно захоплююче заняття, яке нагадує справжнісіньке полювання, коли ейфорія раз  по разу змінюється відчаєм. Але й задоволення від «впольованого» цікавого факту анітрішки не менше, аніж би трофеєм став найрідкісніший звір.

 Кожна країна має своїх національних героїв. Ви їх витягаєте із тіні. Проте державі це, здається, байдуже. Чи не опускаються руки? Що вами рухає?

— Держава, за моїм розумінням, то насамперед земля і люди. Привиди ж, чиї бліді тіні ще тиняються цією землею, з часом щезнуть, і «буде син, і буде мати…»

 Як ви просуваєте ваші романи? Переклади, екранізації, новітні електронні технології – на це вистачає сил і часу?

— Насамперед хотів би щире слово дяки сказати  видавництву «Ярославів Вал», з яким співпрацюю ось уже низку років. Свою справу щодо популяризації виданої продукції видавництво робить  і професійно, і сумлінно.

На жаль, в самого мене не завше руки доходять до просування книг. Є переклади російською \ «Гетьманич Орлик» і «Таємниця святого Арсенія»\, литовською \»Корона Юрія ІІ»\, турецькою \»Отаман Чайка»\, англійською \»Останній коханець імператриці»\мовами, на завершенні переклад польською роману «Діти Яфета». Тут вартує відзначити українське електронне видавництво «Кассіопея», яке з поміччю новітніх технологій просуває український друкований продукт та надає його грандам світових електроних сервісів. Саме через «Кассіопею» мої книги українською російською, турецькою, литовською та англійською представлені на одному з найбільших сервісів Амаzon.com  та порталі одного з провідних видавництв США Barnes&NoblКого ще з пантеону національної слави ви плануєте висвітлити?

   — Зараз працюю над книгою про братів Тимошенків. /Ця родина не має стосунку до Ю.Тимошенко, просто збіг прізвищ\.

   Сергій Тимошенко був міністром шляхів УНР, ректором Української господарської академії в Подебрадах, мешкаючи вже в еміргації, в Луцьку, обирався тутешньою громадою послом і сенатором сейму Польщі \слава Богу, зберігся гарний архів\, став одним із засновників новітніх течій в українській архітектурі – спроектовані ним церкви та інші будівлі  й досі служать людям на Волині, Рівненщині й Львівщині, в Києві, в Грузії і Польщі, США і Канаді, в Чехії і Аргентині – понад чотириста будов на його рахунку. А син Сергія Тимошенка Олександр був головним архітектором метро в Вашингтоні, будував хмарочоси в Нью-Йорку, обирався першим головою Українського товариства інженерів Америки. Брат Володимир – професор вже згадуваного Стенфордського університету США та інших вишів, радник аграрного міністерства в уряді Рузвельта. Почесним доктором доброї низки університетів у Америці і Європі став Степан Тимошенко, якого цілком заслужено називають батьком американської прикладної механіки. Тут варто додати лишень, що Степан Прокопович також – один із засновників разом з Володимиром Вернадським Української академії наук.

 

Шкода, вельми шкода, що ця родина не змогла всю потугу розуму свого і таланту віддати рідній землі. Але вони були, вони достойно представляли в світах Україну, вони ще раз потвердили гідний внесок нашого люду у  скарбницю світової цивілізації.

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."