Невмирущого духу джерело

Цими днями в краї відзначають ювілей чудової людини, багаторічного керівника хору «Посвіт», тепер уже народної капели, Ростислава Кушнірука.

У наповненому залі міського Палацу культури не було когось випадкового, як і тих, хто прибув «за вказівкою». Прийшли лише однодумці, кого поріднила доля, поріднила «посвітянська» пісня, живе джерело духу, як зауважив у вітанні Євген Шимонович. Євген Михайлович мав право так сказати, бо й сам немало об’їздив із «Посвітом», а ще разом з Ростиславом Григоровичем, з іншими мужніми краянами належить до фундаторів Народного Руху на Волині, очолював демблок в обласній раді першого скликання.

Віншуючи з ювілеєм керівника хору «Посвіт», промовці водночас вітали весь славетний колектив, усю демократичну громаду.

Удруге за століття минуле, після часів УНР, «Червона калина» так потужно здійнялася над українською землею, здійнялася вона во «время люте», і не лишила байдужими навіть ті серця, що зчерствіли, видавалося, у пень, у бетон холодний. Уперше до тисяч людей «Посвіт» приніс повстанську пісню. Уперше по Другій світовій війні публічно виконав «Ще не вмерла Україна».

Скільки доріг об’їздив хор – знають хіба лише самі посвітяни.
Так багато знайомих облич у залі… Тих, хто починав у краї українську оксамитову революцію, кого били кийками поліціянти на ковельському вокзалі чи на Київському майдані в Луцьку, судили в Горохові чи в обласному центрі, на кого дзявкали з пресових і мікрофонних підворітень…

І коли в День Незалежності на чільних святечних місцях вони бачать не своїх побратимів, а люд, що невідь-звідки упав, то тільки тихо всміхнуться.
Вручаючи Почесну грамоту, заступник голови обладміністрації Станіслав Ющик говорив про пошану до таких людей, як Ростислав Кушнірук. А ще він висловив упевненість, що вже ніколи не постане на Волині влада, яка їх не шануватиме. І тут був один невеличкий, але прикметний момент – аудиторія в залі, яка не звикла плескати у долоні будь-якій владі, підтримала промовця аплодисментами.
І справді: іншу владу неминуче просто знесуть.

Дарували цілісінькі оберемки квітів славному ювілярові, нагороди вручали, звучали неказенні слова від неказенного і казенного люду.

Є у Віктора Лазарука такі рядки:
Після людей лишаються пісні,
Принаймні так повинно бути…
З роками пісенна веселка «Посвіту» стає легендою. І вона не вмре, не загине.