Незбагненна сила поетичного слова

Так і хочеться, тримаючи цю книгу в руках,  почати з цитати:

В колоссі променів

Крізь хмару сиву

Над шляхом теплим

Погляд осені бринить.

Позбувшись

Тягаря надій,

Пєш диво,

Яке дарують

Кожні день,

І ніч,

І мить.

 

  Певне, не в одної людини траплялися ситуації, коли, «позбувшись тягаря надій», раптом подумається: і Бог з ними, з тими надіями, що не здійснилися, з примарами і міражами, краще  роззирнутися навкруги, який світ дивовижно прекрасний – чи то миттєвість чи доба…

   Я процитував рядки з поезії Віктора  Вербича, видруковані в  книзі його «Диво незбагненне» \ПВД «Твердиня», 2011р.\. Це вже дванадцята поетична книга автора, а ще окрім них вийшли в світ п’єса і три книги блискучої ессеїстики.

   Про творчість В. Вербича вельми влучно писав академік Микола Жулинський: «Ви – поет особливо гострого, надзвичайно чутливого реагування на світ і на його болі й тривоги. І те, що визріває в душі і перетікає у Слово, правдиве, бо воно твоє, виколисане почуттями і роздумами… Митцеві необхідна віра. Без віри не народиться образне слово. Якою має бути ця віра – один Господь знає. Віра в своє покликання, віра в Бога, віра в кохання, віра в свою особливу місію на землі…Хто зна! Ви маєте віру».

   Світ поезії В.Вербича дивовижно чистий і дзвінкий, з кольорами незбляклими, невицвілими  та незатертими, наче у перший день Творіння. І навіть екперимент зі словом, на позірний погляд ризиковане словотворення, сприймаються «на віру».  Знайшов в одному рядку «анемоноквітний сніг» — і замислився: чи не скривиться надто прискіпливий читач? Не певен, не знаю, а от я особисто бачу ті незаймані сніги, неймовірної «анемонної» білизни, що не припали ще пилюгою, яку  зимні вітри занесли чи вітри лиховісні життя.

   І ще одне: так, у поезії В.Вербича постає істинно прекрасний світ, але  він аж ніяк не абстрактний, він не гвінейський, бразильський чи таїландський, поміж рядків «малюється» свій край, своя земля, з її принадами і болями – чи то мова ведеться  про «Різдво у Грибовиці», чи пейзажик, де стільки суму і співпереживання:

 

Колискова дощу.

Три хатини,

Врісши у землю,

Сутуляться в сни.

Обезлюднення.

Знак часоплину

У каштанових люстрах

Весни.

 

Воскресіння

Зелено-ласкаве,

Веселкового неба

Тепло.

А дорога,

Загублена в травах,

Все шукає

Забуте село.

 

   То природне і щире хвилювання  автора, відчуття болі своєї землі і люду, того самого автора, що школярем у творі ще за радянських часів насмілився прирівняти Леніна й Гітлера, того самого, що дітлахом наївним писав листа до Щербицького про кончу потребу захисту української мови, того самого, що журналістським пером помагав Незалежності.

   Тонкий ліризм у книжці В.Вербича природно поєднується з філософським підгрунтям, здебільшого, притишеним, та все ж чітко вирізьбленим.

Серпик місяця-

Без Авеля-Каїна-

Всміхненим дитям

Пливе в іпостась повні,

Щоб стати дзеркалом доль.

 

І так само природно сприймається добродушне авторське побажання-прохання:

 

Відверни, Боже,

Від мене, грішного,

Будь-який успіх:

Інакше не лишиться

Жодного приятеля.

 

   Є в книзі Віктора Вербича кумедна ремінісценсія «Та вже душі прозора птаха небесно журиться в тобі», або донос на самого себе». І от цей своєрідний «донос» завершується порівнянням, в якому автор намагається уподібнитися до судії, «який на шальках уявних терезів зважує чиєсь життя. Бодай своє. Хоча ж воно, життя, — це дар Всевишнього, це «іспит земний на право вернутися в небо». Видається,  «Диво незбагненне» читацький іспит земний витримує.  

  А ось уже світ побачила і тринадцята книга поезій Віктора Вербича. Того самого, що  народився тринадцятого числа буйнозеленого травня, того самого Віктора Олексійовича, що в студентські літа полюбляв, аби йому на іспитах випав білет номер тринадцять (і таки випадав!), і ще, і ще тринадцять…

   Щасливе число і щаслива книга!

   «З літопису осяяння» – назвав її автор. І справді, книга немов осяяна місячним світлом, лагідним, некрикливим, таким ностальгійно щемким, який тільки буває у юні літа, коли йдеш на перше побачення. Розлилося те світло по всіх чотирьох розділах: «У відсвіті Карпат», що з-під пера народився на Закарпатті, «Світ світла», своєрідне поетичне відлуння баченого й пережитого під час перебування у Швеції, «Зі світів», отака собі мандрівка в обшири білоруської, польської і російської поезії, та «У прихистку чекань і спогадів», створене в найріднішому селі Грибовиці та в Луцьку.

   Кожну поважну книгу, «З літопису осяяння» зокрема, годі відірвати від контексту часу, його хвилювань, надій і змарнованих можливостей. Та все ж у книзі Віктора Вербича, попри не такий уже великий обсяг, знайшлося місце для тем, які для будь-якого покоління залишаються вічними.

     В ілюмінаторі –

     Усміхнення небесне,

     Що струменить

     Обличчями століть.

     В одному з них

     Колись

     І ти воскреснеш,

     Додому повертаючи

     З землі.

   Віктор Вербич і для своїх книг поезії, і для есеїв  веде окреме «літочислення». Зрештою, то право автора. Для читача ж, який знайомий з його творчістю не епізодично, поезію та есеїстику, як і тематику вічного та злободенного, здебільшого «розірвати» немислимо. Бо навіть якби автор заховався під найвигадливішим псевдонімом, то його однаково «розшифрували б, бо такі роботи міг написати лише Поет. Маю на увазі «На поклик давньої весни Лесі Українки» про композитора рідкісного таланту Мирослава Стефанишина, «Нащадок графа, Шевченкового визволителя» про Юрія Велігурського. «На батьківщині батька «Волині» – Бориса Харчука, «Герой Польщі, друг російських царів, український патріот» – Тадея Чацького, а ще про митрополита Антонія І, Григорія Рафальського і Габріелу Запольську, Аллу Опейду та перекладача Корану Михайла Якубовича, волинського Томаса Мора Володимира Островського і Віктора Лазарука…

   Не певен, що книгу «З літопису осяяння» можна прочитати за один ковток, швидше ласувати доведеться окремими строфами, окремими образами та рядками.

   У циклі «Верецький перевал», де природа й історія Закарпаття (та й України!) творять нероздільний сплав, раптовим сплеском постає драматизм і біль уже наших днів:

     У віртуалі

     Чоловіки сховались.

     У церкві вдови

     Повклякали праворуч:

     Завтра – до Італії.

   Важко сказати, чого більше буває – письменницької, поетичної майстерності, чи надзвичайно тонкого відчуття життя, коли кількома словами вдається передати незреалізовану, за водою пущену долю або щемливий ліризм: «Життя відбув, як повинність військову», «Коли повернешся, то побачиш мої слова, порозкидувані по хаті»…

   «Тяжко переходити

   З воза на крила»…

йдеться в одній з поезій. Те справедливе міркування, звісно, не стосується творчості самого Віктора Вербича, бо всі, хто знайомі з його літературним ужинком, переконані: від віршів найперших і по сьогодні виходило з-під пера автора все з крилами дужими, хіба з часом ті крила ставали тільки жилавішими та в розмахові масштабнішими. І попереду в поета, письменника й журналіста ще не одна вершина, чимось суголосна з його однойменним віршем та діалогом з долею творчою:

     Говерла. Ельбрус, Еверест…

     Спасибі за кожну вершину,

     За шлях,

     За любов

     І за хрест,

     Який

     Ще мене

     Не покинув.