Нездолана яблуня

Книгу колеги з професійного цеху береш у руки з особливою цікавістю: що вдалося авторові, що знайдеш для себе  за ошатно оформленою обкладинкою, чи зустрінеш досі непізнане і незнане?

   В Євгена Хотимчука вийшла недавно доволі обємна книга «Іду до тебе» \до слова, у видавництві «Вісник і К»\. Тут вміщено поряд з ранніми оповіданнями романи й повісті вже зрілого періоду, твори, як інколи мовиться, для «масового читача» відомі з попередніх книг,  і роботи, які через нинішні «розкішні» наклади не завше могли потрапити на читацький стіл.

   Як на мене, то довіра до книги починається вже з анотації, де є такі рядки: «Як короткі новели, так і повісті та романи читаються легко, на одному диханні»… В іншому випадку таке твердження можна було б сприйняти як традиційний прийом представлення книги, звичне анонсування, яке має на меті привернути увагу. Але схоже відчуття тут відразу зникає, коли бачиш присвяту синам Олегу, Павлу, Тарасу та Володимиру, — до книги з’являється якась мимовільна довіра, налаштування на потрібну «хвилю», бо вже цим автор бере на себе певні зобов’язання представити із створеного раніше  тільки найдобірніше.

    Природно, що в такому виданні дія, життя героїв  може відбуватися в різні історичні періоди, за різних обставин. Повість у новелах «Вивезенці» має досить широкі часові рамки, тут час стиснутий, вельми щільно спресований, сюжет починає розгортатися в неймовірні драматичні сорокові роки; то часи, у які на нашій землі відбувалися настільки трагічні події, що описані в «Тихому Доні» перепитії людських доль супроти них видаються простенькою дитячою казкою-бувальщиною. Видається, описуючи ті події, автор таки знайшов потрібний тон: він ніде не збився на публіцистичну прямолінійність, сентиментальність або слиняву жалісливість; суворі роки супроводжує така ж сувора, ба, навіть навмине подекуди скупа оповідь. І від цієї суворості, свідомо коротких, «обрубаних» речень стає ще більш моторошно; саме такими зображувальними засобами, видається, тільки й можливо передати жахіття часу, неймовірні випробування, які випали на життєві дороги нашого люду з того покоління.

   Доля головного героя «Вивезенців» Тихона простежується \не певен, чи точним буде визначення: сповна вичерпується, сповна показана та розкрита\  лише на двадцяти з чимось сторінках твору. Але там «зайвого» не знайти, як і важко, напевне, щось вагоме додати. Один окупант пішов, другий прийшов, батька, «своїми» вбитого, сперш похапцем десь у видолинку прикопали… Одна сестра, дитинча крихітне, у вагоні для «вивезенців» замерзла, викинули тільце із вагона так, що й місце спочину останнього невідоме, друга сестра, аби не згинути з голоду, тілом  у засланні приторговує, самому Тихонові  долю геть покалічили, а як вершину знущань, врешті дарували «реабілітацію». Глумом нестерпним пливуть у нього перед очима рядки, де їхня садиба, їх доля, їх історія роду оцінена: «Дом деревянный – 450 руб., сарай – 180 руб., короав – 35 руб., овцы \3 шт.\ — 24 руб., конь -17 руб./.

   Водночас  у повісті цій Євгена Хотимчука немає безнадії, кладовищного песимізму. Так, родинна садиба руйнується, на батьковій хаті оцинкова бляха на дахові геть поржавіла, стала вогнисто-червоною, вибиті вікн, мов чорні більма, облуплені стіни, як жебраки обдерті. Всохли вишні, де був город, то став моріг, кущами вростає садиба і в ріст людини кропива знялася… Та ніяке лихо нездатне здолати батькову яблуню, що стає своєрідним узагальнюючим образом, символом незнищенності життя на цій стражденній землі, символом люду західноукраїнського краю, якому витерпіти стільки судилося, що не знайти такої ще хресної дороги, напевне, у всій європейській історії: «Як же витримала більше шістдесяти літ та  яблуня й не всохла. І ще родить. Де бере силу, як тягне цілющі соки?»

   Уважний читач в оповіданні «Скрипка» знову ж таки за цілком спокійною, навмисне «безстороньою» оповіддю, помітить гарний образ. В «Останній кварті» приспиниться на рядках «кришталь грав холодними сонцями». В «Гостинці»  не поспіхом йтиме абзацом: «…відповідала йому Валя взаємністю. А потім все перемінилося. Згубив її очі. І скільки не шукав, не міг знайти…»

 

   Можливо, якийсь вїдливий читач, що має звичку вельми тішитися, коли знайде в книжці чи у газеті пропущену ненароком букву, спробує закинути автору докір. Мовляв, твори тут не всі «рівні». І нехай собі, бо ж забув цей читач, що на полі гречка не буває вищою жита, а льон за кукурудзу, забув, що «ліс не рівний…» Літературна ж нива за «трудоємністю» і розмаїттям, певне, ніяк не поступається ниві хліборобській. І твори для письменника не бувають під гребінку єдину стрижені. Зате навіть такий вередливий читач цілком погодиться з правомірністю включення в книгу «Таємниці життя і смерті повстанця Степана Пархомчука». Бо описане в цьому творі, знане тисячами і тисячами  з різних видань, істинно достойне письменника і людини.