Незгасне світло славетних

У ВИДАВНИЦТВІ «ЯРОСЛАВІВ ВАЛ» ВИЙШОВ НОВИЙ РОМАН ІВАНА КОРСАКА «ВИБУХ У ПУСТЕЛІ». ПРО ЦЮ КНИГУ І ЙДЕТЬСЯ В РОЗМОВІ З АВТОРОМ. Газета «Полісся». 29.09.2015 р.

Іване Феодосійовичу, Ваш новий роман має дещо детективний заголовок. Ачому?

–Вибух стався насправді – 6 липня, 70 роківтому. То вибух першої атомної бомби, що розпанахав історію людства, мов кравець шмат тканини, назавше на два відрізи. Співавтором бомби був уродженець Києва Георгій Богданович Кістяківський (за дивним збігом обставин співавтором водневої був уродженець Львова СтаніславУлам).

Звісно, справа не лише в появі нової зброї,то початок ядерних технологій, неймовірно високих новітніх технологій – і українство притому не було десь там, у російському запічку, ні, в епіцентрі самісінькому світових подій, причому як в Америці, так ів Україні, у Харкові. По війні Георгій Кістяківський – науковий радник Президента США Ейзенхауера, то при них відбувається становлення NASA, відбір перших астронавтів для польотів у космос, в майбутньому на Місяць, і щевікопомного чималенько.

А загалом то книга про славетну родину Кістяківських, значення якої для нашої історії усвідомлюємо (і відновлюємо!) лиш тепер: дід Олександр Федорович – секретар редакції журналу «Основа», де друкувалися Т.Шевченко,П.Куліш, М.Костомаров, Г.Барвінок, зрештою,весь цвіт тогочасний наш; Олександр Федорович – професор Київського університету святого Володимира, син Богдан – професор там же, син Ігор – міністр внутрішніх справ в урядіП.Скоропадського, доцент Київського і Московського університетів, внук Георгій – професор Гарварду і віце-президент Американської національної академії наук (сватали на президента, але відмовився), його донька Віра – професор Массачусетського університету – цей перелік славних постатей родини можна продовжувати…

– Де Ви брали матеріали до книги? І взагалі, то складно чи ні знаходити інформаційну «поживу» про події, які в минулому, інколи доволі далекому, про людей, які навіть спогади не завше лишили?

– Для кожної книги випадає по-різному. Насамперш треба знати чим більше уже публікованого – Павло Загребельний якось зазначив: аби написати один історичний роман, слід прочитати цілісіньку бібліотеку.До слова, для попередньої книги «Перстень Ганни Барвінок» добре прислужилися ще не оприлюднені фрагменти листування з Миколою Євшаном, Богданом Заклинським та інше, не публіковане досі. Не можна не хвилюватися,коли читаєш оригінали листів письменниці до Юліана Романчука і його відповіді: надзвичайно драматична, на межі зриву, особливо в бік Романчука, суперечка славетних людей, які обоє мають резон…Навіть якби кам’яним було серце, то й те певне б стиснулося, коли читаєш листи Матвія Номиса в часи, коли вельми зле повелося Ганні Барвінок…

По-іншому складалося з книгою «Вибух в пустелі». Якщо про батька і діда Георгія Кістяківського, дякувати Богу, вже є дослідження, то про самого Георгія найкраще прислужитися можуть переважно англомовні джерела, які досі не перекладалися і в романі подаються уперше. Дуже цікаві інтерв’ю з ним Пулітцерівського лауреата Річарда Родоса, по-своєму важливі, розковані оповіді доньки Віри (четверте покоління професури!). Цікаво, що в домі її досі висять картини,подаровані дідовим братом, міністром уряду Павла Скоропадського, автором концепції «Або українець буде чистити чоботи москалеві, або москаль українцеві…».

Зараз працюю над книгою про Миклухо-Маклая. І маю висловити щиру вдячність Сіднейському університетові, який люб’язно надав фотокопії щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо-Маклай, дякую німецькій фірмі AntiquariatSteffen Vоlkel, Британському музеєві, Ліннеєвському товариству у Лондоні, Національному музеєві природничої історії в Чилі, колегам, які перекладали з досить складних рукописних оригіналів.

–  Якось так усе гладко, без сучечка, безсумнівів та вагань…

–  Вистачало цього добра…Зізнаюся про одну загрозу, я її бачив, але пересилити себе не міг. І тут справа не тільки в інформаційній «жадібності» автора, якому шкода щось підкоротити. Адже ширша подача цих інтерв’ю могла сповільнити динаміку викладу. Та все ж ті матеріали, які вперше друкуються українською, думалося мені, в помочі стануть грунтовніше та об’ємніше особистість подати.

Жива деталь красномовніша голослівного твердження. Скажімо, Георгія Кістяківського не можна назвати вельми щасливим в житті сімейному, він тричі одружувався. Але він не є легковажним, «бабієм» чи ще там кимось…З розлогоїоповіді доньки постає, як піклується батько нею з шкільного віку і аж допоки живий. Стає в поміч навіть тоді, коли Віра давно доросла і самодостатня, визнаний науковець.

Або інше. Готуючи книгу з оповідями про визначних сучасників, Річард Родос запитує, між іншим, у Кістяківського:

– Ви ж росіянин, чи не так?»

– Я українець, – відкаже Георгій. – Це щось схоже, якби шотландця спитали раптом – ви англієць?..

– Як би можна охарактеризувати Кістяківських, чимало яких з родини їхньої російська історіографія безцеремонно «прихватизує»?

–  Можливо, доречними тут будуть слова Богдана Кістяківського: «Я народився в одному з найбільших, а значить, зрусифікованих міст України, …походжу з дуже інтелігентної родини… до цього часу я проклинаю свою долю за те, що виховувався не в рідній школі, що вдитинстві мало слухав рідні пісні, що моєю фантазією володіли не рідні казки, що з літературою познайомився не на рідній мові й що ріс чужий тому народові, серед якого жив, чужий моєму рідному народові. Лише в юнацькі роки я почав серйозно вивчати українську мову, познайомився з українською поезією, піснею,літературою, полюбив український театр і вважаю, та й завжди вважав, що лише з цього часу почав ставати особистістю, культурною людиною…»

…Вони були, ці яскраві наші зірки. Вони відійшли, але повік їх світло не згасне.

Розмовляла Клавдія ТРОФИМУК.

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."