Ніщо на світі не нове…

Кожні вибори в нас зі скандалами, конфліктами, різними витівками. А як було колись? Ще якось виборчі пригоди в польський сейм за переказами до нас доходять, а з інших західноукраїнських земель, скажімо, в австро-угорський парламент, уже й призабулися… Працюючи над романом про В. Липинського, довелося натрапити на кілька колоритних картинок. Дещицю з них нагадаю.
… Їздили наші кандидати по селах, збирали люд на віче та справедливі казали слова про права українства. А їхні суперники кроків за двадцять від гурту простіше чинили:
– Чотири ринських за голос даю!
А як побачили скривлене обличчя, то враз подобрішали:
– Шість! Мало? Вісім!
А ще інший звабно шелестів асигнаціями і навіть торгуватися не збирався:
– П’ятнадцять за голос! Підходь, бо передумаю!
Перед радою повітовою кипіло в день виборів, немов у казанку. А як побачили, що люд таки за свого голосує, за тутешнього, то й зачинили двері години на три раніше, перед самісіньким носом тих, хто трішки було не встиг.
І в буцегарню найзаповзятіші потрапляли, і дорогою перестрівали та кістки ламали.
Депутат Левко Бачинський довго не міг переконати проурядову коаліцію, аби не махлювала та дочувалася до українців, аргументів вдалих усе не вдавалося підібрати, то врешті мусив до найпереконливішого вдатися – ніжку стільця відламав і запустив її у спікера. Шкода, що не втрапив, та в іншого вцілив… А на комісії з бюджету, коли правди не в силі добитися, здогадався хіба блокувати промовою довгою, бо дозволяв тодішній регламент, цілу ніч говорив, десь хіба з тринадцять годин без перерви.
А хіба тільки на українство був такий гоноровий імперський погляд? Як обрали Давида Абрагамовича зі львівської Городенщини спікером палати послів у Відні, а до влади став уряд іншого галичанина, графа Бадені, то запропонували якось прирівняти чеську мову з німецькою в адмініструванні на терені Чехії. Що тільки тут заколотилося…
Штурмом, безцеремонно розштовхуючи всіх плечима та ліктями, президію захоплюють німецькі посли, професор римського права з німецького університету в Празі Еміль Пферше вихоплює ножаку:
– Заріжу кожного, хто мені впоперек дороги стане!
Пускаючи злі блискавиці з очей, інший посол Вольф обіцяв перестріляти всіх, хто за зрівняння мов у правах бодай слово насмілиться, а його колега Шенерер вдався до ще переконливіших доказів – важким стільцем розмахував над головою, загрожуючи його опустити на голову першого-ліпшого прихильника чеської.
Через день німецьке лобі, заледве з’явився Абрагамович, стало бубухкати пульпітами, стріляти паперовими кульками, вмоченими у чорнило, гукати щомоці «Геть!», а врешті вчинило розкішну бійку.
Подивився на ту красу Абрагамович, покивав головою, та й викликав поліцію – на руках поліціянти винесли із зали дванадцять депутатів, які обурено кричали, відчайдушно смикалися та брикалися.
Ніщо на світі не нове… І проблеми, які маємо розв’язувати, також.
Але конче мусимо.