Стражденні путі Миклухо-Маклая

Рецензія на роман «Запізніле кохання Миклухо-Маклая»

obkladunka_2_2У книзі «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» український письменник Іван Корсак виступає і в ролі дослідника, і, звісно, вправного романіста.

Мабуть,  особливо відповідально писати про видатну постать. А тут — розповідь про вченого, якого всі вважали російським, а він має не просто українське коріння, а фактично є волинянином. Адже на Великій Волині, у місті Малині, що на Житомирщині, був маєток родини Миклух.

Я з великим задоволенням прочитала книжку і впевнена, що вона так само захопить чималу читацьку аудиторію. У творі описується життя Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая  – видатного біолога-дослідника, який присвятив життя науці, задля якої був вічним мандрівником. У нього була мрія знайти на краєчку світу «плем’я, а чи народ з душею ще не пропащою, ще не замуленою і не прокислою». Він долав африканські пустелі, десятки миль океанських, прокладав дорогу дрімучими джунглями. На нього чатували отруйні стріли індіанців, тропічні лихоманки, крокодилячі та тигрячі пащі. Попри це, він здолав усі випробування.

Водночас М.Миклухо-Маклай – надзвичайна людина. Тернистим був його шлях: з гімназії – вигнали, з університету – виключили, з Росії – тікав з фальшивим паспортом. На думку спадали гіркі слова, які колись ляжуть на папір з-під його пера: «Дика азійська орда з її лютою жорстокістю, зневагою духовних цінностей і поділом суспільства на рабів і вождів принесла й укоренила на віки в Російській державі становище, коли право думати діставали ті, хто угадував бажання вождя».

Отож, залишивши Росію, Миклухо-Маклай виїхав у Німеччину, де навчався у Гейдельберзькому університеті, потім в Лейпцигу та Йєні. Тут працьовитий та талановитий студент привернув увагу професора Ернеста Геккеля, який візьме Миколу у велику наукову подорож. Далі були подорожі, організовані на мізерний кошт Російського географічного товариства та на  власний кошт. Він хворів, голодував, не раз зустрічався з розбійницькими бандами…А ще публікував статті, відкривав нові види загадкових губок. Про нього ж писатимуть, що після Дарвіна  саме він був реформатором науки. І хоча мав пропозиції залишитися на кафедрі, не хотів бути паперовим ученим.

Цікаво читати про подорожі М. Миклухо-Маклая, котрий стрічався з людьми різних світів. Найсильніше враження викликав у мене опис перебування героя у Новій Гвінеї. Письменник пише, як учений ставився до місцевих: лікував, навчав сіяти різні культури, привіз залізні знаряддя праці, а далі ще й домашніх тварин на розплід. Полюбив тамтешній люд Миколу Миколайовича, зустрічав з почестями,  називав «місячною людиною». М. Миклухо-Маклай  вивчив мову тубільців, їхні звичаї, діалекти, досліджував рослинний та тваринний світ. А згодом захищав їхні інтереси, бо вважав, що шкіра у них чорна, а душа світла.

Не оминув письменник і прикрих сторінок у житті вченого: вже хворий Миклухо-Маклай читає у російських виданнях, що, мовляв, Нову Гвінею  саркастично йменують Макландією, його ж тихоокеанськимпоміщиком…  Однак Іван. Корсак цитує і похвальні слова Льва Толстого на адресу видатного мандрівника: «Ви… довели, що людина є всюди людиною».

Автор твору розповідає і про те, як ученому пощастило зустріти серед життєвих буднів велике кохання. Його зачарувала Маргарита, донька прем’єра провінції Новий Уельс: високоосвічена жінка, з неповторним голосом і щирим серцем. Протестантка і православний поєднали долі за традиціями обох вір. Їм судилося прожити у шлюбі так небагато, в сім*ї народилося двійко синів і лише смерть Миколи Миколайовича розлучила їх. Останніми словами важкохворого  були: «Моя кохана».

Гадаю, твір І. Корсака має зацікавити багатьох, кому не байдужа доля подвижників віл науки. А додаток «Зі щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо-Маклая» не залишить байдужим, впевнена, нікого. Адже це не лише оповідь про тогочасні події,  а  крик зраненоїдуші, яка волає про допомогу, намагається зрозуміти звичаї чужого їй краю.

Думається, читач відзначить правдивий показ тернистої дороги науковця, подякує за повернуте українське ім’я, за велику віру  в Людину. Вартує зазначити, що письменником був опрацьований багатющий матеріал, перелік  джерел якого  подається   у книзі.

На початку роману вміщена притча: старші люди радять юнакові піти до храму, якщо важко буде на душі. Я ж раджу: якщо вам захочеться поповнити у  душі високе і захопливе –  познайомтеся з  романом Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая».

 

 

Марія Гузьо ,

студентка  1-А групи

Луцького педагогічного коледжу

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."