«То не підвіски легковажної королеви…»

В творчому доробкові письменника Івана Корсака вже понад два десятки романів та повістей на історичну тематику. І схоже, що цієї тематики автор цуратися не має наміру. Тож сьогоднішня розмова про важливість (неважливість?) жанру, його особливість, його актуальність.
-Іване Феодосійовичу, наш час вельми насичений подіями в Україні, нерідко гарячими, навіть пекучими. А герої Ваших творів, як гетьманич Орлик, воюють десь на Рейні, чи, як митрополит Арсеній Мацієвич, ведуть два з лишком століття тому дискусії з Катериною ІІ та проголошують анафеми злій імператриці. Можливо читач більше чекає творів про те, що трапилося сьогодні, принаймні учора?
-Події сьогоднішні під збільшуваним склом розглядає журналістика. Аби лиш те скло не запотілим було чи заплямленим.
А Григорій Орлик воював на Рейні і за українську справу, серед іншого він хотів перевести на Рейн Запорізьку Січ, що до того десяток разів своє пристанище змінювала – на рідній землі через непрошеного пришельця не було їй місця. І коли настане той слушний час, міркував гетьманич, гідний продовжувач діла батьківського, то Січ із Рейну піде визволяти свій край… Мова про тяглість українських визвольних змагань: то справа дещо поважніша, (нехай тут милостиво пробачить мені пан Дюма) аніж, скажімо, поєдинки мушкетерів задля діамантової підвіски для легковажної королеви.
Подвиг же Арсенія Мацієвича, що боронив церкву і не давав знущатися з неї та грабувати, в особливому світлі постає сьогодні, коли кремлівські квартиранти цілковито підтоптали московський патріархат і церква та вже не Христова, а путінська. На наших очах зазомбовані священики забули заповіт «не убий!» і благословляють на вбивство чи й самі замість хреста в руки беруть автомата. До слова, книга «Таємниця святого Арсенія» видана також російською, а в електронному варіанті – і англійською мовами. Англомовний варіант називається дещо несподівано: «Останній коханець імператриці». Але то не про енного-переенного коханця повії на троні ідеться, а про …папугу, якого Катерина ІІ іменувала найвірнішим своїм коханцем, бо він єдиний не зрадив її. Той папуга дожив навіть до радянських часів і його заморили голодом врешті російські чекісти.
-Папугу Ви, певне, вигадали для колориту… Як і чимало іншого мусить домислювати романіст, що пише історичний твір. Бо в давніші часи, як у відомі нинішні, диктофона не було під диваном. А що Ви в цьому плані собі дозволяєте?
-Нічогісінького. Навіть папугу не вигадав: є таке передання.Згаданий вже Дюма міг в розлогій оповіді відійти в окремих моментах від історичної правди чи по своєму, суб‘єктивно доволі, її трактувати. Подібна розкіш не для мене. Коли йдеться про конкретну історичну українську постать, то тут немає (і не повинно бути) місця вигадці. Полегшує справу те, що пишу я про особистості здебільшого маловідомі чи й заборонені навіть згадувати в попередні підросійські часи; водночас ті особистості мали такі яскраві біографії, що тої вигадки не вельми потребувалося.
Звісно, роман на історичну тематику не є документальною хронікою і автор має «реконструювати», якщо можна так висловитися, окремі події. Конкретний приклад з роману «На розстанях долі». Йшли останні, справді останні дні Другої світової війни. Пізньої ночі у Ватікані єпископ Іван Бучко стояв на колінах перед Папою Пієм ХІІ.
– Цієї пори, сину мій, хіба крайня потреба до мене привела, – мовив Папа, поклавши на плече єпископу руку.
– Ваша святосте, рахунок іде не на дні чи тижні, рахунок пішов на години, – єпископ говорив швидко, але інколи затинався і в тих паузах панічно добирав і перебирав потрібне слово чи вираз. – Йдеться про порятунок тисяч моїх земляків стражденних, вірних Христові, яких може забрати й безневинно понищити безбожна Москва.
І він плутано, поспішаючи, мов хтось здатен тут перебити його та потрібне перешкодити виказати, оповідати став – чому і за що воювали українські діти в дивізії «Галичина» і які не надумані загрози нависли над ними.
Тим часом святий отець багато чого з розказаного Іваном Бучком уже знав: йому повідомляли про перемовини Павла Шандрука з Владиславом Андерсом, про те, що на захист українців подала вже голос дружина Президента США Елеонора Рузвельт. Як і знав Пій ХІІ про позицію Сталіна. Кремлівського насідника чомусь менше хвилювали три угорські дивізії СС, мільйонна російська власівська армія, дві хорватські дивізії, дві латвійські, албанська, білоруська, валлонська, голландська, естонська, італійська, норвезька, французька дивізії СС та чимало інших. Сталін найбільше переймався 1-ю Українською дивізією і її єдину називав як обов’язкову для репатріації.
Я не певен, чи зберігся стенографічний запис того нічного прийому, як і не певен, якщо навіть є, то чи можуть його надати. Але достеменно відомо, з чим попросився єпископ до святого отця, як і відомі документи на захист українців, які Ватікан того ж досвітка направив Держдепартаменту США та британському уряду.
Звісна річ, моя точка зору не перечить правомірності інших. Інколи оригінальний «ключ» під пером справжнього майстра «не викривлює» історичної постаті, швидше навпаки, робить її хіба об‘ємнішою, стереоскопічною, в кольорі і зі звучанням. На пам‘ять спадає тут прийом подачі матеріалу в романі «Що записано в книгу життя» М.Слабошпицького.
-Добре, для Вас при показі в творі конкретної історичної особи вигадка недопустима, швидше прийнятною є «реконструкція»… Але як бути, коли навіть у поважних документах нерідко чималий різнобій, різний висновок, той в ліс, а інший по дрова?
Інколи з висоти років та чи інша історична особа бачиться рельєфніше, аніж була вона в очах окремих сучасників.
Недавно харків‘яни прислали мені листа. Вони хочуть встановити меморіальну дошку(які молодці!) на будинку, де жив Сергій Тимошенко (роман «Борозна у чужому полі») , і питали думки про зібрані матеріали. Надіслана харків‘янами інформація в основному справедлива, окрім двох моментів.
«Прихильник співпраці з польською владою» — йдеться в одній з публікацій, яка потрапила в цю добірку. Звісно, то якесь однобоке бачення, ба, в певній мірі навіть образа пам‘яті Сергія Прокоповича: як посол і сенатор польського сейму він з побратимами (Степан Скрипник, Олена Левчанівська і ін.) робив надзвичайно багато для українства на західноукраїнських землях, що були тоді в складі Польщі. Так, політика є мистецтво можливого і кожну можливість при тодішніх умовах наші парламентарі користали для люду свого. І зовсім не має рації М.Чеботарів, коли про С.Тимошенка пише: «…його заховання було по партійній лінії більше, ніж дивне. Належав до партії, але ніколи не бував ні на яких партійних зборах. Я його називав партійним аристократом. Він, наприклад, не любив, щоб його одвідували партійні товариші, ясно, з робітництва…. Тимошенко був дуже амбітна і гонорова людина. В 1905 році був на барикадах і мав ушкоджене лице всередині, так що назовні нічого не було видно. Постать дуже репрезентативна, але дуже повільна і, я сказав би, досить пасивна».
Ось так про людину, за проектами якої зведено понад чотириста будов, з них немало церков в багатьох країнах, члена парламентів двох країн, професора і ректора Української господарської академії в Подебрадах, людину, що багато добра на віку зробила.
Я перечитав при підготовці роману низку виступів С.Тимошенка у сеймі та публікацій в тогочасній пресі і певен: його вартує боронити від несправедливості окремого недоброзичливого сучасника.
-Складається враження, що письменникові, який обрав історичну тематику, не позаздриш. Доволі нудне і марудне заняття – шарудіти в архівах пожовклими сторінками, щось вишукувати у мислимих і немислимих джерелах….
-Анітрохи не згоден. Швидше навпаки, то захоплююче полювання за незнаним, непізнаним, читачу невідомим досі. Життя людські долі так повертає, що блякне будь-яка вигадка чи фантазія. Знаєте, перехоплює в горлі від хвилювання, коли читаєш листи Ганни Барвінок до Матвія Номиса чи сестри Надії (окремі листи, судячи з підписів, за століття з лишком читали хіба два-три науковці, а є й зовсім не читані). А яка радість була, коли з Сіднейського університету надіслали ніде не друковані в світі щоденники дружини Миклухо-Маклая Маргарет Робертсон. Для розуміння того часу багато дають інтерв‘ю та листи Георгія Кістяківського, що містилися тільки в англомовній пресі (роман «Вибух у пустелі». А ось так само ніде досі не оприлюднений лист Євгена Маланюка до Сергія Тимошенка.
«Пане Професоре! Від Вашого сина я дістав Вашу пропозицію (як Ви пишете «зорганізувати сат. журнал».Правда, я тепер робітником і цілий мій день зайнятий (з неділями включно), тому організувати щось – одночасно з працею, не міг би. Але я поговорив з деким з малярів – вони охоче годяться на таку річ, як журнал. Першу скрипку в цьому мав би грати Едвард Козак і – лише він, бо то взагалі першорядний карикатурист. А щодо сов. тематики – незрівняний монополіст у нас. Маю до нього теж писати. Та при всім цім постає натуральне питання: 1) хто стоїть за цим журналом? 2) які матеріяльні перспективи? і 3) наскільки ця імпреза поважна?Всі ці майбутні співробітники – люди фахові,не аматори, їм потрібен гонорар. Такі майстри,як Козак або Бутович, ледве чи схотять щось робити «на пробу»…З літературною стороною – особливо поважна проблема, яку далося б розв’язати лише в часі функціонування самого журналу. Сатириків у нас майже немає. Я також – жодний сатирик (міг би хіба редагувати та вести якийсь відділ).Отже, постає цілий ряд питань, що вимагають відповіді, про яку Вас і прошу.
З пошаною Євг. Маланюк
P.S. Пробою могли би служити численні карикатури Козака в «Лисі Микиті» – їх передруковувала майже вся преса»
І тут мимоволі задумуєшся над долею людини, якій відповідає знаний письменник. Його, Сергія Тимошенка, ще молодим за українську справу покалічила царська охранка, він закладав підвалини держави як міністр УНР, дивом лишився живим у катастрофі Другого зимового походу, здоров‘я йому доконали гітлерівські табори Тодта, три чисниці до останнього порога залишивши; та він по приїзді в США не складає рук, клопочеться журналом, себто бере на свої немолоді і недужі плечі клопіт видання, фінансів, розповсюдження і т.д.
Землі, що люд такий родить, Творець світле й достойне майбуття пошле. А вже зараз письменникам – відповідальність особливу.
Розмовляла Ольга Пікун

“Літературна Україна” № 48(5729). 06 грудня 2017р.

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."