Вдома у себе, в Європі

Знана французька актриса Мілен Демонжо, невістка Жоржа Сіменона, в автобіографічній повісті «Харківський бузок» писала: «Я десь років із десять тому знімалась у фільмі, зйомки якого відбувались неподалік від Харкова. Погода була холодною, але у мене на душі було тепло, адже я потрапила на батьківщину своїх предків, насамперед мами. Сподіваюсь, не востаннє. Дуже хочу колись ще там побувати… Відчувається, що українці — співучий народ. Тепер я розумію, звідки у мене така любов до музики. Коли я вперше побачила українське поле, зробила те, що вразило моїх супутників: стала на коліна і взяла пригорщу цієї чорної, масної, родючої землі. Я була дуже схвильована, що бачу ці безмежні простори, які мама так хотіла ще раз побачити. Цю землю я привезла у Францію».

    Мілен Демонжо, удостоєну найвищої державної відзнаки Франції в царині прекрасного- Командора мистецтва і літератури,  взагалі-то хрестили у Харкові Марійкою…

   В цій  старовинній просторій будівлі, яка зветься європейсим домом, інколи так дивовижно складаються долі.

   Тож перш, ніж повести мову про віддалену століттями постать князя Ростислава Михайловича, висловлю кілька думок.

   Диву даєшся, слухаючи  на черговому телевізійному ток-шоу штатних українофобів з кругозором та інтелектом дрозофіли. Все кличуть вони у степи Азіопи, де й досі із закривавленими шаблями мчать чингізиди з «розкосими і жадібними очима», полишаючи за собою безживну землю і поруйнований народ, де навіть добродушний селянський парубок з розхристаною і простяцькою душею під черемхове весняне буяння замріяно мислить, як би йому «в ночь где-нибудь в степи с кистенем стоять»…

   Та бог з ними, з тими позашлюбними дітьми чингізидів. Як казав той самий парубок, вони самі в собі помруть, зітліють падалицею листопадовою.

   Насторожує інше. Цілком сучасні, пристойно освічені люди на тих самих ток-шоу нагадують інколи припізнілих колядників, що бродять під брюссельськими та іншими вікнами, все вагаючись та соромлячись, чи милостиво дозволять їм заколядувати: пустіть нас в Європу.

   Тут мимоволі пригадується – чи ж то не в околиці села Ділове Рахівського району Закарпаття приїхали якось інженери та науковці з віденського цісарського військово-географічного інституту, довго міряли та переміряли, а врешті встановили двометровий, з високоякісного бетону, знак у формі зрізаної чотиригранної піраміди. А на тому знакові латиною висікли:

   « LocusPerennisDilicentissimecumlibellalibrationisquaeestinAustriaetHungariaconfectacummensuragradummeridionaliumetparalleloumierumEuropeum:MDCCCLXXXVII».

   У перекладі академіка Н.Тарасова напис звучить так: «Постійне точне, вічне місце. Дуже точно, зі спеціальним апаратом, який виготовлений в Австрії та Угорщині, за шкалою меридіанів та паралелей, встановлений тут центр Європи… 1887».

   Щоправда, траплялися спроби поставити під сумнів кваліфікацію старих віденських інженерів.

   Ой, ні, сказали, отямившись, географи Німецької імперії на початку 1900-тих років, центр європейський у нас, в столиці Саксонії, он там, дивіться, якраз біля церкви Фрауенкірхе. В 1989 році литовці, посилаючись на французів, собі стали стверджувати, що той центр від Вільнюса хіба у чверть сотні кілометрів. Не минуло і року, як білоруси вже наполягали, що насправді той центр в 48 кілометрах на захід від Полоцька. А ще в Латвії біля джерела святої води під Ригою, у Словакії, в підніжжі гори Кракуле…

   Отож, коли так «пересувають» меридіани з паралелями, то куди простіше тим чи іншим хитрунам «пересувати» історичні постаті і визначати їх місце в європейському контексті.

    Нерідко українців теж комусь хочеться перемістити, як отой меридіан,  зі свого природного споконвічного місця.

   Облишимо без уваги російських наперсточників від історіографії \ саме їх, а не істинних вчених\, у яких не тільки Ростислав Михайлович, а й король Данило Галицький з братом Васильком возведені в «исконно русские князи». Тут ліків, звісно, немає. Облишимо оті маніакальні спроби «приписати» нас до Азіопи, натомість з іронією спостерігатимо, як «затухають» спроби спростувати визначення географічного європейського центру старими віденськими інженерами.

  Ми таки в Європі, принаймні, географічно.

   А духовно?

  Коли один з недавніх українських президентів проголошував: «Додому, в Європу!», то сперш подумалося, що цей поважний девіз властиво саме його авторства.

  Аж читаю спомини про дипломата, науковця і публіциста, знавця чи не всіх європейських мов. а ще грузинської, кельтської, каталонської і аж до есперанто, секретаря дипломатичної місії в Празі часів УНР Ольгерда Бочковського:

   — З московської в’язниці я втікав у Європу, до себе, додому…

   Зрештою, це і Бочковський не першим сказав.

   Отже, ми у Європі.

   Наступне тепер питання.  Камо грядеші?

   Сходом ситі, проти ночі і згадувати не годиться. А як там в іншому боці?

   Давно анекдотом стало марево романтиків часів першовитоків української незалежності століття минулого, запозичене з дотепної обіцянки Остапа Бендера спантеличеним членам «Меча і орала» – «захід нам допоможе». Рівно таку ж він надасть нам поміч, як в тринадцятому столітті, коли затяті суперники і час від часу вороги Данило Галицький і батько Ростислава Михайло Чернігівський, наче змовились, в один голос переконували і просили про обєднання сил, істинно хрестовий похід, про захист християнської цивілізації від навали зі Сходу. І такий же успіх мав угорський король Бела, тесть Ростислава Михайловича. коли уклінно благав імператорів австрійського і німецького. Натомість не один, і не два, і не три відбулися хрестові походи зовсім в іншому напрямку, цілковито шкірні, лиш позірно прикриті фарисейським закликами про захист Гробу Господнього – єдиним за багато століть, хто перепросить церкви і людство, буде лишень Іоан Павло ІІ.

   Згодом  нам теж неабияка «поміч» була. Коли Гадяцька угода Івана Виговського та Юрія Немирича мала пустити коріння \ вся історія європейського континенту могла бути іншою\, і як Денікінові помагала Антанта класти в могилу люд цієї землі – навіть оплачені вже українською владою медикаменти для вояк УНР не віддали… У новітні часи теж багато цікавого: досить почитати щоденники помічника президента СРСР Анатолія Черняєва, як по черзі  Україну «здавали» велемудрі західні лідери або як М.Тетчер  переконувала, як смакуватиме нам залишатися і надалі імперською провінцією.

   Між тим, як упродовж останнього тисячоліття розбудовувався європейський дім, то знаходимо там  покладену нами не одну  цеглину, бо  люд з цієї землі у тій розбудові не шкодував мозолів. У судинах старовинної родової еліти є немала частка української крові, рівнож  в судинах еліти, яку в пізніші часи зватимуть інтелектуальною. Не будемо говорити про Францію від Анни Ярославівни чи Григорія Орлика, члена таємної ради короля \ в це свєрідне правляче політбюро входило аж чотири дужі: сам король, канцлер, міністр закордонних справ і Орлик\, аж до Нобелівського лауреата Жоржа Шарпака, як пишуть усі дослідники «французького фізика, народженого в Польщі». Справжнє ж ім’я його Георгій Харпак, він з містечка Дубровиця Рівненської області. Ми сперечаємося про «акліматизацію» Болонського процесу в освіті, інколи забуваючи, що ректором Болонського університету літ отак пятсот тридцять тому  був Юрій Котермак-Дрогобич. А який захоплюючий історичний роман можна було б написати про Агату Київську, дружину англійського короля Едгарда. Її донька Маргарита вийшла заміж за шотландського короля, народила йому восьмеро діток, з яких четверо синів стали в різні часи королями Шотландії, а дочка Матильда – англійською королевою.    Миготять віки…  Ось Наталці Захарченко – перепрошую, Наталі Вуд!- вручають Оскара за найкращий фільм, Стіва Возняка з буковинського кореня Рональ Рейган удостоює найвищої нагороди за компютерну революцію…

   Навіть побіжна оповідь про люд з України, який розбудовував європейські та інші світи, може хіба вміститися у величезній багатотомній енциклопедії. Князь Ростислав Михайлович був одним з тих, кому доля проклала стежки в край, «де сонце заходить», кому випало в балканських, придунайських та суміжних краях жити і господарювати. Різне про цього князя можна дізнатися з українських, польських, російських, чеських, сербських чи болгарських джерел. Авантюрник і задирака, причому, як інколи пишеться, задиракою був навіть більшим, аніж його їжакуватий не в міру отець. Але так само пишеться про добрі діла князя Ростислава в урядуванні, коли після відходу візантійців йому практично «з нуля» доводилося проводити адміністративну реформу. Ще складніші клопоти на плечі лягали, аби відновити життя краю опісля татарського нашестя. А що залишила по собі навала зі Сходу, можна хіба частково уявити зі свідчень сучасника Фоми Сплітського, вихованця Болонського університету, що  в деталях описував той нестерпний жах: «Татари ж підряд сікли мечем всіх… Вони не мали найменшої пошани до жінок, любові до дітей, співчуття до старості; з однаковою жорстокістю знищували весь рід людський… Коли підходили до обителі монахів, назустріч їм, аби засвідчити пошану переможцям, нерідко виходив хор кліриків, які співали гімни і несли дари. Але татари, цілком позбавлені милосердя та людяності, насміхалися над їх благочестям і без будь-якого жалю рубали голови. А потів вдиралися у ворота, все грабували, підпалювали будівлі, оскверняли церкви; вони руйнували алтарі, розкидали мощі, з облачення священного робили стрічки для своїх дружин і наложниць».

   Тестеві Ростислава Михайловича вдалося, напруживши сили, за чотири роки майже відбудувати поруйноване, за що здобув у народі заслужене ймення «другого засновника Угорщини».

   Зятеві випала схожа доля – випаленій і витоптаній землі треба було вернути життя. Ще в тридцятих роках минулого століття знаний поет, історіософ та мислитель Василь Пачовський писав: «На Закарпатті по нападі татарів князь Ростислав, син Михайла Чермного, зять Бели IV, одержав усі маєтки Мармарошу, Углі, до Землину й Шарошу, та володів ними від 1243-1262 року. Заселяв він цілі простори смердами зі свого попереднього князівства чернігівського й київського, а потім з Галичини».

   Власне, князь Ростислав Михайлович став у поміч тому природному розселенню, яке вже тривало віками, особливо ж посилилося при Володимирі Великому. Михайло Грушевський, розглядаючи  етнічні процеси ще раніше на Закарпатті, писав:  «У другій половині VI в. українська колонізація могла в головнійшім уже опанувати свою територію». Ця думка збігається з баченням іншого поважного науковця, члена-кореспондента Петербурзької АН,  академіка АН України, Празької та Віденської академії наук  Володимира Гнатюка. У статті  «Чи закарпатські Українці автохтони?» він стверджував: «Та кілько разів появлялися азійські кочовничі племена на степовій Україні, стілько разів випирали Українців на північ і на захід, наслідком чого вони відступали в волинські ліси, поліські болота та Карпати». А ще відповідь, де взялися українці на Закарпатті, можна знайти в науковій спадщині угорських iсторикiв  ХІХ – початку ХХ ст., якi народилися на Закарпаттi, жили тут і  працювали протягом тривалого перiоду свого життя — Й.Балайтi, К.Мейсароша, Т.Легоцького, А.Комаромі, І.Сіладї, А.Годинки, Я.Мiгалї, О.Сабова, В.Сулiнчака та iнших.

   Несподівано постать князя-бана Ростислава Михайловича набуває сьогодні особливої актуальності. Нескладно вирахувати, хто розігрує на Закарпатті «русинську карту» і хто посварити хоче тутешній люд. У січневому привітанні 2011 року  лідерів «русинського політичного руху» В.Джугана, В,Микулина і Д.Сидора московському патріархові Кирилові читаємо: «Вы недавно побывали с пастырским визитом на территории Древней Руси («Киевскую» придумали ученые в 19 веке), в граде Киеве, который должен был стать «матерью городов русских». Стал ли он таковым, вопрос другой», — йдеться у текстові. І далі: «как Павлова настойчивость и трудолюбие апостола славян Кирилла, зазвучала там Ваша вдохновенная проповедь о духовном единстве трех ветвей православных русов от Карпат до Камчатки. А в это время молилась с Вашим Святейшеством и четвертая часть Русского Міра — Карпатская ПраРусь».

   Нагадуючи московському патріархові \а то ще забуде!\, що  «русины — подлинно живая часть Русского Міра», протоієрей Д.Сидор лякає, що «международным правом предусмотрен и силовой сценарий. Народ после многих лет требований о своих правах имеет право с оружием в руках защищать свою свободу».

   Хто ж знає краще минувшину краю: угорські вчені, що багато літ віддали дослідженням, та українські історики, обрані до чотирьох академій, — чи новоявлений сповідник «Русского Міра от Карпат до Камчатки»?

   Автор цієї книги не побоявся дати їй доволі претензійну назву «Завойовник Європи». Але з таким же успіхом перше слово були підстави замінити на «розбудовник». Бо таки багато-пребагато нашого люду, і то добірного здебільшого, йшло у чужі поля, розбудовувало чужі міста, здобувало славу чужим краям по всій Європі і не лише – щоби згодом поля ті й міста почувались їм рідними, а слава ставала всеєвропейською… Князь Ростислав Михайлович був у числі їх..

    Різне про цього князя знаходимо в історичних джерелах, бо то такий чоловік, що одною фарбою годі його малювати. Найгостріші докори в адресу Ростислава Михайловича можна знайти у творах болгарських істориків, зокрема, що його підкупили нікейці на перемовинах побіля річки Регіна і він за хабар «здав» фортецю Чопино та частину земель.

   Не стану заперечувати цієї версії, що князя зовсім ганьбить. Але побутує у публікаціях і інша версія. Не з бідних був князь, зять короля і тесть царя, володар доволі заможного банства-князівства, тож марно було хабарем його спокушати. Тим паче, посольство числом  поважне, рішення не одноособово приймалося. А нікейці повели перемовини в стилі, що згодом назвуть «візантійщиною». Перший варіант мирової болгарське посольство зовсім відмовилося підписувати як істинно кабальний, згодом, при шантажі нікейців, і собі вдалися, аби виграти час для Болгарії,  до хитрощів дипломатичних. Посольство, домовилися поміж собою, підписує договір, але цар не повинен затвердити, тож весь документ виявиться нелелегітимним…

   Залишається лишень сподіватися, що колись науковці до істини таки докопаються. Хоча з жалем можна зазначити, що «копання» те йде вельми мляво: начебто й є публікації про князя Ростислава Михайловича, але це здебільшого оглядові, колоночки публіцистичні тощо, останнє ж грунтовне дослідження було… сто шістдесіт років тому. Його зробив одесит, вихованець Мюнхенського і Гейдельберзького університетів Спиридон Палаузов, родом болгарин.

   Ще стільки не вивчено в нас в україно-болгарських стосунках. А хіба з чехами краще? А з угорцями або з сербами, де судилось найбільше прожити Ростиславу Михайловичу? В російській історіографії, до слова, досить пильна увага стосункам із сербами Ми теж би  могли багато цікавого оповісти про М.Козачинського, ректора першої в Сербії Карловацької гімназії, а ще про П.Ненадовича, відомого сербського культурного діяча, який пишався тим, що він «школ карловацких Козачинских ученик», про розписи тамтешніх монастирів українськими художниками…

   Чималенько нашого люду проклало стежки у «край, де сонце заходить», йшли праведні й грішні, одним бачилася попереду себе висока й дзвінка мета, іншим – лиш вижити… І якщо колись вродиться винахідник, що виміряє достеменно відсоток кожного в розбудові Європи, то належно сприйме пристойну долю в тій справі українського інтелекту, гірких мозолів і крові.

   Ми в себе вдома, не маєм потреби зазирати ні в чиї вікна.