Вибух у пустелі

Завірюха, що кілька тижнів мела над Новою Землею, вже безлюдною, бо півтисячі тутешніх мешканців завчає назав­ше вивезли, видавалося, нарешті притлумилась.  Але вона ще не відгомоніла цілком, не відреклася від танців химерних під музику полярних вітрів, здебільшого схожу на болісний передсмертний стогін чи, інколи, на завивання млосне голодної вовчої зграї у безпросвітну ніч.

Водневу бомбу тут конче хотіли зірвати у подарунок черговому компартійному з’їзду. Наготові стояв із завантаженою велетенською бомбою надпотужний лі­так, який заздалегідь прилетів з Узинського військового аеродрому на Київ­щині. То була диковинна, істинно дия­вольської сили бомба, як намічали сперш, у сто мегатонн. Досі випробовували в три чи п’ять мегатонн, а щонайбільше було в дванадцять. Щоправда, інстинкт самозбереження хай і вивихнутих мізків все-таки взяв верх, і ту страхітливу силу зменшили до п’ятдесяти восьми. Хрущов віджартовувався потім: зменшили, аби вікна в столиці не повилітали.

А між тим московський партійний ху­рал ішов до завершення. Зробити подарунок йому все не вдавалось, бо хурделиці чомусь не слухалися кремлівських заба­ганок. Тож із Москви на Нову Землю, покинувши навіть хурал, терміново ле­тять главком ракетних військ і відповід­ний міністр, наче їхні накази можуть хурделиці зупинити. І вони справді на­казують, тільки не завірюхам, а підлеглим своїм, попри жахливі ризики для людей: починати.

Такого не знала досі планета.

Світло від вибуху пройшло густу пелену хмар так, мов їх зовсім не існувало, сплив над обрієм сліпучий вогненний шар, він ріс на очах, і вже небо стає йому тіснува­тим; ядерний гриб, сперш на всі попе­редні ядерні схожий, стрімко у височінь зметнувся, і нема йому стриму — прилади показували за сімдесят кілометрів висоти. В радіусі півсотні кілометрів горіла земля, хоча ще кілька секунд тому вкрита була двохметровим снігом. Грім гоготів, як у Судний день, ударна хвиля котилася бі­лою пустелею і, двічі обігнувши земну кулю, наробила чималенько лиха, бо на­віть за вісімсот кілометрів у селищі Діксон повилітали шибки. Ядучі хмари понесло до Північного полюсу, але вибух сколотив усе звичне у небі, й розвернулася частина тих хмар та попливла вглиб радянської держави, несучи невидиму смерть і заразу на не одне століття. Але ж кріпка радян­ська людина…

Те неймовірно сліпуче сонце, «кузькина мать», якою нахвалявся Микита Сергійович, те сатанинське сонце цього разу світило чомусь довше розрахунко­вого часу. І в мізках оторопілих фізиків, як радянських, так і американських, що завдяки своїй розвідці одночасно сте­жили за вибухом, враз спалахнуло знову суворе застереження Нільса Бора. Вели­кий фізик боявся, що при певній тер­моядерній потузі може стати реакція не­спинною, вона почне захоплювати всю атмосферу й Світовий океан, аж доки Земля вкриється, як людина проказою, кам’янистою спеченою шкориною…

— Не можна сидіти склавши руки, — при зустрічі з Георгієм Богдановичем ка­зав Едвард Теллер. — Ота «кузькина мать» сягала потуги у десять разів більшої, аніж всі боєприпаси, що вибухнули в Другу світову війну. А якби росіяни все ж зірвали стомегатонну бомбу, як задумували спер­шу, то від Нової Землі хіба оплавлений кратер лишився б…

Куди більше вистраждала семипала­тинська, казахська земля, яку Москві, звісно, не шкода.

Стрімко степом мчала армада танків, знімаючи клуби куряви, перемішаної гус­то з радіаційною смертю, — щойно над цією територією зірвали атомну бомбу. Маршал Жуков за танками гнав піхоту, яка за наказом щомоці кричала «ура»,заковтуючи в легені ту смертоносну ку­ряву. Звісно, сімсот тисяч казахів, що мешкали в зоні випробування, не вивез­ли, — згодяться для дослідів потім.

Власне, цю землю, цей степ важкувато й землею назвати, бо, за Цельсієм, від ядерного мільйона градусів оплавилося все до стану чорного скла, тут атомні озера з’явилися, викупатися в яких було б рівнозначно самогубству, а поодаль від тих озер чимало обгорілого, що вже брала іржа, металу, шматків ракет і снарядів.

Ще як уперше ядуче сонце водневої бомби зійшло над казахським степом, за кілька годин до того спробували евакую­вати люд із кількох поселень. Але роз­вернувся вітер, що переріс у шторм, і хмари ядерних опадів наздогнали не­щасних: двадцять тисяч жінок і чоловіків одержали смертельну дозу. Оповідали, що на казахських вокзалах через роки бачили калік з дивовижними вадами, а найбільше вразив хлопчак без зубів, з величезною пухлиною, що видавила око на середину лоба.

Швидка поява водневої та атомної бомб у росіян, на думку вчених, і Георгія Богдановича при тім числі, стала мож­ливою завдяки шпигунству.

Він пам’ятав, як моторошно почувався, коли читав про останні дні шпигунської сім’ї Етель та Джуліуса Розенбергів. За­суджені до страти за передачу совітам ядерних секретів, вони співали в останні свої земні години в камері смертників: Джуліус виконував «Бойовий гімн Рес­публіки», а Етель, що вчилася колись во­калу, — арію Чіо-Чіо-сан з другого акту опери «Мадам Баттерфляй». Зараз совіти мають незміримої сили водневу бомбу, випробували ракети для її доставки за тисячі миль, а одурманених Джуліусів та Етель вони в себе завше знайдуть. Тож тепер над світом, куди грізніша гітлерів­ської, здіймається, як той ядерний гриб над Новою Землею, нова загроза. І не має права ніхто від цього сховатися.

Звісно, Георгій Богданович зі шкіри лізтиме, аби не полишати свій улюблений Гарвардський університет. Але й гріх, вважав він, витворити з Гарварда для себе коханого щось на зразок затишного хутора за плетеним тином, де б можна було утаїтися від всіх теперішніх пекучих вітрів. Він не крутить заперечно голо­вою, коли його запрошують стати членом консультативного комітету Міністерства оброни США з проблем балістичних ра­кет, увійти до складу дослідного консуль­тативного комітету з хімічної енергії Національної ради аеронавтики й кос­мосу, НАСА…

«Кузькина мать» і для Кістяківського спричинила поворот у житті. Сумнівів не було: росіяни — народ такий, що не вагатиметься довго комусь бубухнути вод­невою бомбою по маківці, — чи вона лиса, чи кучерява.

Георгій Богданович диву давався: вся історія цього люду кров’ю просякнута, тут хіба його п’ята частина не вчаділа тим грабіжницьким завойовницьким чмудом. Кістяківський якось спробував роки їхніх воєн вибудувати подумки, бодай за останнє століття, то довго бурчав і не­чистого згадував, бо на пам’ять далеко не все спливало… Російсько-турецька війна 1806 — 1812 років, така ж у двадцять восьмому та двадцять дев’ятому, і ще така в сімдесят сьомому — сімдесят восьмому того ж століття, російсько-перська війна двадцять шостого — двадцять восьмого, майже одночасно з турецькою, а ще поль­сько-радянська війна 1920-го, ще одна — 1939-го, російсько-українська 1918 — 1920-го, японська 1905-го, ще японська в 1939-му з травня по вересень, Перша і Друга світові війни, де росіяни були співпризвідцями, — не рахуючи українського Голодомору, крові на московських танках, що давили людей у п’ятдесят шостому в Будапешті та п’ятдесят третьому в Бер­ліні… Недарма ще під час Кримської вій­ни 1853— 1856 років «Нью-Йорк геральд триб’юн» писала, що впоперек цивіліза- ційного поступу людства лежить веле­тенська рептилія з маленькими мізками й міцними щелепами — ім’я їй Росія.

Цей народ має ж колись на коліна ста­ти і попросити прощення у світової цивілізації — якщо те прощення ще буде, якщо з гілки живої, що дивом від труйки імперської вціліти зуміє, буде здатна роз­витися крона…

Звихнуті на ідеї світ невідь від кого рятувати, нові месії у дзеркалі себе не бачать: народ, що по вуха в лайні, весь світ пнеться туди затягнути.

Тож коли Білий дім запросив Кістя­ківського на посаду радника президента США з науки і техніки — Георгій Богда­нович дав на те згоду.

 

***

Він любив вересень: тихі сонячні дні навіювали якесь умиротворення, в його стрімкому президентському житті наста­вали в цю пору моменти, коли міг немов на мить приспинитися та спокійніше роззирнутися довкола, вдивитися зіркіше в якусь проблему, яка видавалася досі клубком ниток, химерно заплутаних грай­ливою кішкою; а ще такої пори менше нило і надопікало хворе подавно серце.

Того вересневого дня президент Ейзенхауер потребував зробити деякі уточ­нення в Кістяківського з приводу океано­графічної експедиції, розвідувальних су­путників та ще кількох набіглих питань. Серед них — прийнята Конгресом США ухвала про спорудження у Вашингтоні пам’ятника Тарасові Шевченку.

—          Я переконаний, що то вартісна ух­вала, — кинув оком президент на кон­гресову документацію. — Але яка муха вкусила «Вашингтон пост» та деяку іншу пресову братію з їхніми дивними кри­тичними наїздами…

Георгій відповів не одразу, хоча ситуа­цію знав достеменно, до того ж недавно до нього приходили з приводу пам’ятника земляки з Наукового Товариства імені Шевченка та Українського конгресового комітету. А ще він би міг сказати, що до пошанування пам’яті Тараса Григоровича родина Кістяківських долучалася здавна. То дід його Олександр Федорович, сек­ретар редакції першого українського журналу «Основа» у Петербурзі, безпосеред­ньо причетний був до публікації творів Тараса Григоровича, яких у журналі ви­друкували понад сімдесят. То батько його, сенатор Богдан Кістяківський, в часи Павла Скоропадського брав участі, в роботі комісії зі спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві…

Георгій прекрасно розумів, який галас, художній і малохудожній свист буде неба­вом знятий совітськими симпатиками, і не важить, чи стали вони тими симпати­ками за світоглядом, чи від зманливого шелесту грошових купюр. А «Вашингтон пост» видрукує статтю «Шевченкова афе­ра»: мовляв, клопочеться пам’ятником меншинна група, яка тут не має суспільної ваги. Та й взагалі, в Шевченкових творах доволі часто можна зустріти образу по­льських, російських чи єврейських почут­тів, образу католиків чи люду інших кон­фесій, що вельми не подобається багатьом американцям, прибулим з різних країв.

Отож нехай ті руки сенаторів, що го­тували ухвалу Конгресу США, нехай ті самі руки й заберуть писані ними клопо­тання і пропозиції.

Також не варто Конгресові сваритися з більшовиками, тим наче, що всім відомо: не без підказки Кремля ім’я Шевченканосять театри й бібліотеки, вулиці чи колгоспи…

Дивним чином за тими ж самісінь­кими нотами почали виводити сольні свої виспіви та переспіви російські еміг­раційні видання «Новое русское слово» і «Россия».

«Вашингтон пост», про причину ста­рань якої вже відверто говорили уголос, між тим вела: «Головна проблема полягає у тому, що Шевченко не є універсальним поетом, а також не може бути визнаний національним поетом з погляду Сполу­чених Штатів. Неможливо собі уявити, аби Шевченкові возвели пам’ятник у Тель-Авіві чи у Варшаві». Газета не могла, звісно, відати, що не так вже й багато води спливе, як у десятках країн, при тім числі у Варшаві на перетині вулиць Спацерова, Говорка і Хотинська постане пам’ятник Шевченкові, на якому будуть написані слова Тараса Григоровича, де зовсім інший зміст, аніж в лукавих публі­каціях згаданої газети:

Подай же руку козакові,

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай…

…Григорій з прикрістю дивився, як пре­зидент, недавно погасивши недопалок викуреної сигарети,знову пускає акуратні, немов мальовані, кільця диму й ті пливуть маленькими копіями осінніх хмар у повітрі. Ще недавно Айк, як при­язно називало президента близьке ото­чення, умудрявся викурювати у день до чотирьох пачок сигарет; врешті вгово­рили його скоротити тютюнове меню бодай до одної пачки — і всі тепер щиро переймались, аби він дотримав обумов­леного. А щодо пам’ятника Шевченкові, то Кістяківському якось незручно було хвалитися родоводом, він зараз може лише сказати:

—          Шевченко — більше ніж український поет.

За дивним збігом схоже про Тараса Григоровича мовитиме один з наступних президентів США Ліндон Джонсон:

—          Він був більше ніж українцем — він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше ніж поетом — він був безстрашним борцем за права та волю людей…

Президент Гаррі Трумен стане почес­ним головою Комітету зі спорудження пам’ятника Шевченку, Джон Кеннеді щиро привітає американських українцівз освяченням майдану під монумент Та­раса Григоровича.

…Не питався більше нічого у Кістяків­ського президент Дуайт Ейзенхауер, лиш мовчки черконув свій підпис під конгре­совою ухвалою, що в ту ж мить стала Законом З’єднаних Штатів Америки, За­коном за номером 86-749.

 

Джерело: Літературна Україна

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."