Вибух, якому сім десятиліть

Нова книга Івана Корсака названа дещо несподівано – «Вибух у пустелі». Про причини, які спонукали автора до написання цього роману, особливості книги і йтиме мова в інтерв’ю з письменником.

– Про який вибух йдеться у романі? І хто герої книги?
– Мова про перший ядерний вибух, який стався 16 липня 1945 року в пустелі у регіоні Аламагордо в Сполучених Штатах – якраз сім десятиліть тому. У центрі роману доля одного з його співавторів Георгія Кістяківського, киянина в минулому. Життя закинуло його за океан, де він став професором Гарварду, досяг блискучих наукових результатів, а ще був радником президента США Ейзенхауера з доволі широкими повноваженнями. То при них засновувалася НАСА, формувалися перші загони астронавтів.
– А що Вас підштовхнуло взятися за перо і про це написати? Унікальна доля героя, земляцький інтерес чи інше?
– Справа в тому, що часто ім’я Кістяківського цілком безпідставно «прихватизовує» собі російська публіцистика та історіографія, пишучи – «российский соотечественник», «учасник белого движения» і так далі. Але то неправдива писанина.
– Проте, щоб добиватися істини, потрібні факти, переконливі аргументи. Де їх бере письменник, що спеціалізується на історичній тематиці?
– Сьогодні для цього багато можливостей… Мені не раз допомагали студенти, які вчаться за кордоном, зокрема, у Стенфорді, Празі, Варшаві. Неоціненні скарби є в архівах Української вільної академії наук у Нью-Йорку, де працюють земляки. Навіть фотокопії щоденників більш ніж столітньої давності з Австралії пересилали. А стосовно конкретної книги, то це насамперед невідомі у нас англійські джерела, особливо листи, інтерв’ю, спогади. Дуже цікаві досі не перекладені матеріали з книги Пулітцерівського лауреата Річарда Родоса. Становлять неабиякий інтерес опубліковані, але невідомі у нас бесіди з донькою Кістяківського Вірою, професором Масачусетського університету, яка продовжила наукову родинну династію. Бо ж і батько, і дід Георгія були професорами Київського університету святого Володимира.
– СРСР і західний світ із союзників у Другій світовій війні перейшли у протистояння у війні холодній. Чи ця тема якось знайшла відображення у книзі?
– Так. Вина у цьому, йдеться у книзі, російських священиків, письменників, журналістів, філософів, чиновників державної служби, професорів і навіть містечкових учителів десь у далекому, снігами заметеному провінційному містечку… Недарма ж Бісмарк казав, що війни виграють не генерали, а їхні провінційні вчителі й парафіяльні священики.
Ми дивуємося сьогодні агресії Михалкових, Кобзонів та іже з ними. А попередня їхня інтелігенція, запитує герой книги? Чи не перший російський інтелектуал Карамзін за титул статського радника, медаль і шістдесят тисяч рублів «воскурив густий науковий фіміам» тим царям, яких утопити можна було у ними ж пролитій крові сусідніх народів. Військовий «інтелігент» генерал Єрмолов, немов косою, викошував на Кавказі цілі етноси, і це йому писав підлабузницького листа тодішній володар «дум і помислів» Олександр Пушкін: він так шанує Єрмолова, що готовий навіть стати секретарем, редактором і видавцем кривавого генерала. А як він прославляв Суворова, який двадцять тисяч поляків, що волю виборювали, у передмісті Варшави поклав?
Тож значною мірою від інтелігенції залежатиме, що вийде з російського люду: буде то народ Герцена і Буніна чи народ-виродок, проклятий у віках.
Розмовляв Петро Андріюк

Джерело: http://visnyk.lutsk.ua/news/ukraine/15857/

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."