Від Крутів – до Задвір’я і Замостя

Звісно, можна переписати підручника, але пам’ять переписати (ну ніяк!) ще не вдавалося нікому.
Коли злі люди щомоці пнуться посварити народи, з вправністю базарного наперсточника фальшують події чи факти, не соромлячись спекулювати навіть на трагічних сторінках історії, то кожна подія міжлюдської приязні стає ще вагомішою.
Недавно Генеральний консул Республіки Польща у Луцьку Томаш Янік презентував нове, розширене видання книги «Польща і Україна в боротьбі за незалежність. 1918–1920». У книзі багато невідомих чи малознаних сторінок про бойове побратимство Ю. Пілсудського і С. Петлюри, очільників, яким не раз довелося ухвалювати рішення, за які аж ніяк не плескали в долоні ні з одного, ні з другого боку.
Частина досліджень належить перу українських авторів, а частина – польських. Про битву під Задвір’ям, істинно героїчний захист польськими вояками від будьонівців міста Лева, пише український генерал Л. Коберський, а про оборону Замостя – Т. Кшонстек з Варшавського університету, Східно-Європейського Центру. Неймовірна схожість Задвір’я і Крутів: там і там залишалося по триста останніх вояків, там і там вони йшли на герць, боронячи собою не лише свою землю, там і там був підхоплений клич повстанців 1831 року «За вашу і нашу свбоду!». Бо Троцький з Леніним надалі намірилися мобільні частини російської армії скерувати на Чехію, Румунію, Італію та інші держави, підпалити весь континент. Під Задвір’ям останні кулі польська молодь берегла для себе.
З Тадеуша Кшонстека: «Командувачем захисту Замості, з огляду на старшинство, був полк. Марко Безручко, а начальником штабу – полк. Генерального Штабу УНР Всеволод Змієнко» – польський генералітет довіряв воякам УНР. Пліч-о-пліч з польськими побратимами йшли українські частини. По чім був там ківш лиха, можна судити з наведених Т. Кшонстеком втрат будьонівців. «1 вересня 1920 року бойові частини нараховували: 38 527 людей і 32 523 коней». А вже в середині місяця, по Замойській битві, у загарбника залишилося 12 130 людей і 13 673 коні.
Проти чого йшли, голови клали поляки і українці? Проти того, що описав свідок та учасник подій, російський письменник Ісаак Бабель, коли в мирних людей обшукували господарку, витягали людей із схованок чи добивали полонених: «Не дивлюся їм в обличчя, вбивали багнетами, дострілювали, трупи на трупах, одного ще роздягають, другого добивають, стогін, крики… Пекло, яку ж волю ми несемо?.. Не хочеться жити, вбивці, величезна підлота, злочин».
Чомусь моторошно стає, коли читаєш під заголовком збірника: «Українське видання книги було розширене. Включено до нього послання Президента Речі Посполитої Польщі, світлої пам’яті, проф. Леха Олександра Качинського, а також фрагмент виступу, світлої пам’яті, Міністра Маріуша Хандзліка…»
Чого ж доля (чи зло всесвітнє) забирають від нас так рано найкращих?