Відповіді на запитання Василя Капкана для литовської преси

— Ви пишете вже низку років. Переклади Ваших книг було зроблено на сусідні російську та білоруську мови. І осьтепер Ви вирішили опублікувати книгу литовською мовою. Чому литовською? 

    — Я мешкаю десь в хвилинах семи-восьми  їзди від замку Любарта, майже щодня проїжджаю мимо нього. І мене завжди цікавили люди, які жили на цій землі, в цьому замку, про що мріяли, думали і клопоталися. Серед тих, хто тут перебував, піднімався на замкові вежі і в роздумах оглядав довколишні вигини рік, луки та переліски – Софія Вітотівна. Якщо про славетного батька написано більше, хоча, звісно, далеко не все, то про Софію у нас невиправдано мало. А це ж одна з найосвіченіших жінок тогочасної Європи, яка чимало подорожувала і світів побачила, знавець багатьох мов. Як на мене, то зовсім не розроблена тема цивілізаторської ролі Софії в тогочасному забутому людьми і Богом, закинутоиу десь на пограниччя з великим світом Московському царстві.

Бачення українськими очима, серед іншого,  знакової постаті Софії у ті часи і хотілося б передати литовському читачеві.

Чи правда, що книга була перекладена з рукопису і що її ще не бачили навіть в Україні? 

—  Правда. Одночасно книга готувалася до друку в шанованому у нашій державі видавництві «Ярославів Вал», що славиться «високою планкою» своєї друкованої продукції. Проте в Литві книга вийшла на кілька тижнів раніше.

Історичні романи — дуже специфічний жанр, за який братися наважується не кожен письменник. Наприклад, у Литві таких письменників лише одиниці. Чому Ви вибрали написання саме  історичних романів? 

    — Наче з волі лихого чарівника, багато замулено і скаламучено в описах нашої минувшини.

В недавньому зовсім заідеологізована, здебільшого перекручена, а часто цілковито вигадана \тут дозволено навіть вжити термін – вибрехана\ історія породжує зрозумілий спротив. В ній не було місця надто багатьом визначним постатям, що насправді творили час, визначали його дух, устремління й тенденції. Гадаю, литовський читач, особливо старшого покоління, зрозуміє мене.

А ще те захоплення історичною тематикою спричинив, якщо відверто, звичайнісінький людський інтерес і бажання поділитися з читачем відкритим наново і побаченим. Ось моя перша книга у цьому руслі «Гетьманич Орлик» про сина гетьмана України, творця чи не першої конституції на нашому континенті Пилипа Орлика. Сповнене карколомних пригод життя гетьманича, дипломата й розвідника, визначного війського і державного діяча, польного маршала Франції,  стачить на низку телевізійних супербойовиків. До слова, син безсумнівно перебував під світоглядним й моральним впливом Пилипа Орлика, уродженця Віленщини тодішньої, вихованця Віленського колегіуму, а згодом Києво-Могилянки.

Потім була книги про причисленого до лику святих. бунтівного митрополита Арсенія Мацієвича, якого розпусниця Катерина ІІ живцем замурувала у Ревельській фортеці, забороненого раніше класика української літератури, дипломата, педагога і міністра охорони здоров’я часів УНР Модеста Левицького, збірка оповідань про долі близько трьох десятків малознаних імен або малознаних епізодів з  життя їхнього «Імена твої, Україно»..  Добру пресу зібрав «Отаман Чайка» про популярного у свій час письменника та війського діяча Міхала Чайковського, генерал-лейтенанта турецької армії, сподвижника іншого вихованця Віленського університету Адама Міцкевича: Міцкевич допомагав і боронив Чайковського в непростих тогочасних реаліях. «Капелан Армії УНР» — про подвиг духівництва, «Діти Яфета» — про визначного філософа і державного діяча В’ячеслава Липнського, а тепер ось, завдяки турботі шанованого в Україні і Литві Василя Капкана, книга, де йдеться про литовсько-руську добу крізь призму українських визвольних змагань..

Судити читачеві, звісно, та чи інша книга авторові вдалася чині, але що багато постатей вкрай потрібно повернути з минувшини — навмисне або ненавмисне призабутої – те для мене однозначне.

     Про що Ваша книга «Самоцвіт» («Таємниця діаманту з корони» — лит. назва)? Чим ця книга відрізняється від інших Вами написаних книг? Чим ця книга є актуальною для литовців? Що вона дасть для української спільноти у Литві?Що нового дізнаються читачі? 

В книзі подана художня версія історії корони третього українського короля Юрія ІІ, зятя засновника Вільнюса Гедиміна. Можна висловити лишень жаль, що не густо маємо грунтовних наукових досліджень цього  часу і обставин

У вельми строкатій і вельми картатій європейській історії багато сторінок драматичних і не менше трагічних. Але є серед них і світлі – до таких, для мене, безсумнівно, належить історія співжиття на одній землі литовського і українського народів. Тутешній люд з розумінням сприйняв ту повагу до предковічних звичаїв  Русі, те проголошене литовськими князями: «Ми старини не рушаємо, а новини не вводимо»; якась співзвучність в душах людських, певне, була. Невипадково дослідники Литовських статутів \1529, 1566, 1588 рр.\  знаходять у них багато спорідненого у звичаях і писаних нормах українського права, зокрема, в «Руській правді», у побутуванні традицій народу ще  Русі Київської.

У генетичній пам’яті люду нашого подібна толерантність вельми контрастувала не з одним непроханим пришельцем, наїзником і загарбником, не з однією займанщиною, на які так багата, на жаль, українська історія.

Толерантність між людом, якому суджено долею жити на одній землі. в усі  часи важила надто багато, тим паче значення її особливе сьогодні, з настанням глобалізації, коли рух людський з краю у край лише пришвидшується.

Чи плануєте Ви випустити і більше книг литовською мовою? 

   Так, якщо зумію написати достойне й важливе для вибагливого литовського читача.

 Які, в цілому, Ваші, як письменника, найближчі плани? 

      Зізнаюся, що паралельно збираю матеріал для двох різних книг. Одна – то доля князя Луцького Ростислава Михайловича, що Лучеськ «на кормління» отримав 1240 року – бана \князя/ згодом Мачви, Белграда, тестя болгарського царя Михаїл І Асеня, тестя чеського короля Отокара ІІ, що заснував Кьонінсберг, і т.д.

Дуже цікава тема протистояння двох славетних моїх земляків – святого Йосафата Кунцевича з княжого города Володимира і Мелетія Смотрицького, похованого в Дермані. Прикметно, що долі обох,  в один час затятих опонентів \деякі дослідники схильні думати, що несправедливі, засновані на чутках, випади Смотрицького, хоч і без прямих закликів, частково спричинили загибель Кунцевича\, долі обох архієпископів пов’язані з Віленським монастирем.

Попри століття, що розділяють нас від тої доби, тема актуальна достатньо: йдеться-бо про цивілізаційний вибір України.

Але одної теми замало, навіть захоплюючої вельми, потрібно зібрати грунтовний матеріал, а ще віднайти той вдалий «ключик», яким можна розкрити тему.

Що об’єднує Литву та Україну? Тільки історичні зв’язки? 

У січні 1991 року, в трагічні і переломні для литовського народу дні, коли за омріяну свободу пролилася кров на вулицях Вільнюса, українці були разом з литовцями. В луцькій міській газеті «Народна трибуна», яку я тоді редагував, ми на першій сторінці дали добірку матеріалів «Імперський чобіт топче Литву» — з телеграмою солідарності, публікаціями «Сьогодні Литва – завтра Україна», «Інтервенти на вулицях Вільнюса», зорганізували мітинги. А ще ж живий був СРСР, всесильне КДБ, повновладні обкоми КПРС. Нас, як мовлять галичани, «сі тєгала» прокуратура, ми відбивалися, як могли. Але ми не мали права стояти осторонь. Журналісти газети, і серед них Андрій Криштальський, нині відомий український письменник і видавець, не могли забути тої помочі, яку надавали литовці нам, зокрема «Саюдіс» і Василь Капкан особисто, перед тим, у такі ж тяжкі для нашого краю дні. А.Криштальський видавав у восьмидесяті роки підпільну газету «Вітер надії», її неможливо було видрукувати в Україні, тож возили нишком матеріали у Вільнюс, а вже з Литви, зі всіма конспіративними пересторогами, доставляи сюди, на Волинь, і видання розходилося поміж люду.

З великим пошануванням ставимося ми сьогодні до того, що робить Литва для євроінтеграційного просування України. Гадаю, нам треба й надалі міцно за руки триматися.

   З книгою на Вільнюській книжковій ярмарці познайомляться не тільки читачі, але вочевидь її в перший раз побачите і Ви. В презентації книги візьмуть участь історики з Литви, України і навіть Посол України в Литві. Очевидно, що Ви дійсно є важливою і шанованою людиною. Що Ви самі очікуєте від візиту в Литву? 

    —  Мені доводилося бувати не на одному книжковому ярмарку. А от на Вільнюському міжнародному – досі не випадало. Водночас багато читав про успіх його, численні і цікаві зустрічі; важливо також відслідкувати сучасні тенденції у книговидавництві.

А ще просто хочеться побродити вулицями міста, істино культурної столиці Європи,  міста, в якому так давно вже не був – є ж такий різновид ностальгії

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."