Вірте у світ без іржі

Над цією книгою коли всміхнешся, коли щиро розрегочешся, а коли усмішка буде з легким смутком. У видавництві «Твердиня»  вийшла прекрасна книга Наталії Шепель «Вустами янголів» —  видання, де наше життя і весь світ передається очима та вустами дітей. Навгад відкриваю, сторінка чотирнадцята:

    «Бабуся поливає городину.

   — Полий і мене,-пропонує Наталя,- а то завяну»

  Або: «Мамо, дивися, а сонечко надворі по снігу бігає!»

   А ще: «Гримить і блискає. Влад дивиться у вікно і каже:

   — Хмарка фотографується».

   То тільки здається, що безтурботний дитячий щебет просто тішить рідню, насправді дитячі очиці помічають вельми серйозні дорослі проблеми.

   «Дід з бабою приїхали з дачі.

   Наталя до них з наболілим запитанням:

   -А що мені зайчик передав?

   Дідусь дає одну цукерку…

   -Що, зайчикові затримали пенсію?-дивується Наталя.»

   Особливе місце телебачення в сімї, причому, як самого телепродукта, так і вибору програм старшими.

   На екрані — черговий серіал, хлопчик Роман заучує домашню адресу

   Бабуся запитує:

   -В якому селі ти живеш?

   — У селі Кути,- відповідає Роман.

   -А який це район?

   -Район Беверлі-Хіллз.

   Тут є над чим дорослим подумати і засмутитися…А ще гіркі роздуми викликають ось такі картинки.

   Ганнуся розмалювала все тіло маркером.

   -Навіщо це ти зробила?- сварить мама.

   — Я –командос.

   Та зовсім зле на душі у дорослих, коли після чергового перегляду чергового бойовика дитина у жарт душить кішку – вона на екрані зовсім не в жарт бачила « подвиг» подібний з людьми командос.

   Де ж ваш вітчизняний телепродукт?- питають з докором дитячі очиці.- Доки будете ви, поважні дорослі, годувати нас лише жахами і жорстокістю? А якщо свого бракує через державну нерозважливість і слабоумство \ бо таки є в нас і достойна література, і митці екрану\, то чого ви купляєте чуже лише найпаршивіше барахло, хіба тільки того, що хтось збути хоче його дешевше…

   Є проблеми в сімї, які бачимо і наче не  бачимо, але які допитливе свіже око малечі враз яскраво «підсвітить».

   Дівчинка доміно називає «домики». Просить:

   -Ану дай мені домики.

   Висипала їх і, бавлячись, звертається до вигаданих учасників гри:

   -Ну, мужики, сідайте…

   Питають її:

   — А жінки?

   — А жінки нехай дивляться.

   Правда ж, трапляється таке не раз, хай в тій чи іншій варіації?

   А ось ще одна проблема, так легенько, манюсіньким штришком, підказана велемудрим дорослим.

   Мама розмовляє з сином.

   — Василю, скоро 8 Березня, свято всіх мам, бабусь і дівчаток.

   — А коли буде татине березня?

   Як на мене, то Василько так стисло озвучив вельми непросту нашу проблему. У сімї виховання більше лежить на мамі, хлопчик йде в дитсадок, а там вихователями жінки, в школі серед педагогів жіноцтво абсолютно переважає. От і формується в молодого чоловіка своєрідний «фемінізований» характер. Але в цьому житті потребується не тільки добре жіноче серце, сьогодні час вимагає ще й особистостей з сильним, крем’яним чи крицевим характером, потребуються особистості, які могли б стати ефективними командирами в армії, капітанами бізнесу, що беруть всю відповідальність на власні плечі і здатні пройти криголамами крізь товщі найміцніших кризових льодів, зрештою, державні мужі із незламною вдачею, що не дозволять топтати свою державу ніякому хижому і жадібному сусідові.

   А ще книга Наталі Шепель неймовірна цікава письменникові і журналістові, педагогові і просто людині, яка не байдужа до рідної мови. Років дев’ять, певне, збирала авторка висловлювання дітей з усієї України, надіслані і публіковані в газеті «Сім’я і дім», і тепер сформовані в цілісну книгу. З цих сторінок віє родинним теплом і душевною добротою, поетичним світосприйманням  і вірою в незіпсованість світу, не побитого іржею зла і лукавства — Христове «Будьте, як діти» мимоволі згадається… Це нереально переказати, треба просто читати.

   А ще маленький народ вимагає без гучних слів поваги до себе, бо відчуття особистоті в кожного справді вроджене.

   Крутить мама м’ясо на голубці, прибігає малий Ігорчик і набивається помогти.

   Почувши у відповідь звичне «Ти ще маленький», резонно зауважує:

 

        

Але ж я таки чоловік!