Як Леся церкву відбудувала

Інколи в житті трапляються випадки, які можна вважати цілковито вигаданими, якби …їх не було насправді.

   У восьмидесяті роки вже минулого століття в містечко Камінь-Каширський на Волині, де я редагував тоді газету «Радянське Полісся», приїхали Тамара Скрипка та Іван Денисюк \світлої пам’яті світла людина\. Мали вони на меті дослідити родинні зв’язки Косачів – є в листах Петра Антоновича згадка про купівлю ним маєтку «у Запрудді біля Ратна».

   Виявилося то для Т.Скрипки та І.Денисюка доволі непростим завданням. Річ в тім, що «біля Ратна» недалеко село Забріддя, є Заприпіття, а от Запруддя нема… Можливо, описка? Їдемо в один населений пункт зі схожою назвою, в другий, навіть в сусідні райони мандрівки робили, доки науковці в селі Запруддя \ таки правильне написання!\ не відшукали сліди родини. Щоправда, Запруддя зовсім не біля Ратна, а на межі Ковельського і Камінь-Каширського районів. Т.Скрипці та І. Денисюку вдалося там зустріти стареньку жінку, яка пам’ятала ще «чорну пані» — тітку Лесі Українки.

    Старожили показали поле, де колись було родинне обійстя. Це про нього писав Юрій Косач Камінь-Каширському музеєві: «Коли мені було 12-14 років, мати показувала мені фотографії \їх було багато, але всі вони пропали\ із Запруддя… Там зняті великі товариства, якісь святкування, з’їзди, між товариством був і Іван Франко, який в тих роках приїздив і перебував з родиною в Колодяжному і Запрудді.

   На фотографіях були \як пояснили мені пізніше\, також тогочасні українські діячі – Лисенки, Старицькі, Юркевич, Грицько Григоренко \письменниця\, Судовщикова \вдова по братові Лесі Михайлові\, батькові шкільні товариші…»

   Серія публікацій ІванаДенисюка і Тамари Скрипки у пресі \пишаюся, що насамперед в “Радянському Поліссі»\, подальші наукові дослідження, які ввійшли в окремі книги та монографії, відкрили нові сторінки життя і творчості Лесі Українки. Професор І.Денисюк навіть висловлював припущення, що прототипи дядька Лева та інших героїв «Лісової пісні» взяті також із Запруддя. А ще згодом Т.Скрипка багато-пребагато зробить задля повернення в Україну листів, світлин, документів та іншої спадщини славетної нашої землячки, її родини та оточення, опублікує грунтовні праці.

   Коли ж з’ясувалося місце обійстя Косачів, то увагу науковців не обминула невелика церква, що зовсім поряд – напівзруйнована, запущена, вона була під очевидною загрозою повного знищення. \Пам’ятаю, як виносив із тодішнім головою колгоспу Петром Ващуком з церкви ящики з-під помідорів, то ступати слід було вельми обачно по прогнилій підлозі, склепіння також ледве трималося\.

   — А в цю ж церкву, вельми ймовірно, приходили помолитися найславетніші люди тогочасної України, — говорив із сумом Іван Овксентійович Денисюк. – Якщо влада так ставиться до храмів, то хоч би музей етнографічний тут зробили – задля порятунку приміщення…

   І ось на районній партійній \!\ конференції виникає питання про організацію… музею народного мистецтва, приймається рішення. Далі простіше: виділяються кошти, відбудовується храм. А то вже надійшли «перебудовні» часи, люди підняли врешті голови… Жителі Запруддя навпростець заявили владцям: ви забрали в нас церкву, то ж віддайте назад не музей, а храм; вимагають провести сільський сход.

   Був я на тому сході з представниками «керівної і спрямовуючої», чув і бачив, як в один голос люд повторив вимогу свою. Нікуди вже було діватися велемудрим керманичам, храм знову став належати тим, чиї прадіди його будували. А до падіння «союзу республік вільних» ще мало збігти часу…

   Я не відаю: тодішня влада, що затято із храмами воювала, десь чи колись ще відбудовувала церкву. Але тут, на очах сучасників, з усією своєю потугою, якою імперія зла світ жахала, безсилою постала вона супроти імені тендітної жінки на ім’я Леся.