З криниці минувшини

Таке мальовниче село Вихилівка: довга вулиця круто збігає згори у пониззя і знову стрімко злітає вгору, чепур­ні будинки визирають з осінніх садів, що оранжем гаря­чим аж клекотять, стеляться сизі дими з полів, які лашту­ються у передзим’я.

Назустріч бабуся літ під сімдесят із замашним міш­ком буряків за плечима.

—                     Чи можна у вас про одних людей запитати?

—                     То питайте, — спинилася на мить.

—                     Та поставте мішка, вам же важко…

—                     Нітрохи, — сміється бабуся.

Розговорилися врешті, ще трійко літніх людей піді­йшло, став я розпитувати про родину священика Пилипа Левицького, що правив колись у їхньому селі.

—                     А, пам’ятаємо, нам переказували батьки, — гомоні­ли гуртом.

Слово за словом, справді пригадують Левицьких, от тільки не та сім’я то була, з’ясувалося, інша, яку ви­мордувала влада радянська в тридцятих. А отця Пилипа звести на пам’ять ніяк не вдалося, тим паче, сина його Модеста.

—                     Хіба в школі документи які збереглися, вчителі щось підкажуть, а може, у церкві?

—                     Немає тепер в нас ні церкви, ні школи, — відказують бабусі. — Вісім школяриків зосталося, їх у сусіднє село ав­тобусом возять.

—                     А колишній будинок отця Левицького не зберігся?

—                     Нема давно того дому, на його фундаменті школу почали будувати, та й покинули.

Їду на вказане місце: справді, на старому, що зеленим мохом узявся, фундаменті, цегляні стіни стоять, голі­сінькі геть, без дверей і вікон, без даху. Тільки з дерев уже підросток-самосів вище від вікон, а посеред найбільшого класу клен молодий метрів хіба на п’ять обігнав ті стіни.

Такий гіркуватий дим з осінніх полів… То вже потім дізнаюся, що помилилися бабусі з дідусями, не те вони показали місце, насправді фундамент дому Левицьких за кількасот метрів углиб, стара школа на ньому стоїть — у вибитих вікнах шугає вітер і дошки навхрест…

Добре, що в бабусі найпершої ще стачає сили бала­кати, тримаючи ваговитий мішок за спиною, шкода ли­шень, що не має такої сили пам’ять про славетних своїх земляків.

Що казати про літній люд рідного села Модеста Левицького, коли навіть у районному центрі Ярмолинцях з подивом зустрічають звістку про вулицю в Ковелі імені видатного українця, класика нашої літератури, посла і мі­ністра УНР Модеста Левицького, про клопотання надати ім’я славетного подолянина луцькій гімназії № 4 — і таки надав Кабінет Міністрів… Той гіркуватий дим забуття з осінніх полів Вихилівки покладає обов’язок сповна по­вернути і нашу історію, і наші визначні імена.

Література взагалі непросте заняття, а тим більше — твори на історичну проблематику, а тим більше — про за­хідноукраїнський край, де чужинський чобіт так довго і безцеремонно човгався, топтав і витоптував усе живе. Схід із Заходом вічно чубляться, а з цієї землі пір’я ле­тить: ще не зовсім заросли окопи Другої світової, до сьогодні лишаються дзоти, які діяли у Першу світову, передається пам’ять про дві наполеонівські дороги у во­линському краї, досі зветься Шведським поле біля села Боровне на Камінь-Каширщині, де стояло постоєм вій­сько Карла Великого… І кожен чужинець вельми ретель­но замітав за собою сліди, вивозив не тільки цінності, а й документи, щоб не полишити свідчень кривд і лиха в час своєї окупації.

Недавно я завершив новий роман “Отаман Чайка” про вельми непересічну особистість — Міхала Чайковського, польського письменника, військового і політичного ді­яча, розвідника та дипломата, а водночас і неабиякого прихильника української справи. То він першим написав роман про Івана Виговського, то він є автором “Повістей козацьких”, саме Чайковський наполягав на публікаціях у французькій та польській емігрантській пресі про Кирило-Мефодіївське товариство, публікаціях на захист Т.Шевченка, М. Костомарова, М. Гулака й інших наших славетних людей. З Добруджі і всіх країв навколишніх М.Чайковський сформував військо козацьке, яке присягу складало під прапором Дорошенка, що його подарував, а точніше, повернув козакам Патріарх Константинополь­ський… А починав М. Чайковський з повстання у волин­ських лісах супроти російської займанщини, істинно за вашу і нашу свободу, починав з боїв під Ковелем, рівнен­ським Березним, а ще Коднею, Молочками на нинішній Житомирщині. У повстанських лавах 1831 року хіба деся­та частинка, як свідчать польські джерела, була польської шляхти, а решта — сини православних та уніатських свя­щеників, міщани тутешні, селяни волинські; мовою вій­ська була українська, а пісні в поході, як подають ті дже­рела, співали “козачі”. Отаман Чайка, як називали його козаки, зажив поваги та довіри польського емігрантсько­го уряду, та все ж вельми ревниві й ревні доброзичливці застерігали екзильний уряд:

— Новий Богдан Хмельницький іде!

Щиро кажучи, коли шукав матеріали і зібрався в обласний архів, то не тішив себе запашними бублика­ми. Надто багато вітрів мело зі сходу на захід і навпаки. Та завірюха вимела, звісно, чи не всі найважливіші документи. І все ж, завдяки працівникам архіву, зокрема таким самовідданим людям, як Антоніна Кравчук та її колеги, завдяки керівництву архіву, знайшлося чимало цікавих документів. Особливий інтерес становили судові справи. Певне, як відступав черговий чужинець, то вель­ми похапцем їх переглядав… Кому потрібні, гадав, спра­ви про крадіжку коней в поліського дядька, що її скоїли цигани, суди за межу двох поміщиків, розтрату казенно­го кошту? А між тими справами залишилися суди про склад зброї в Чарукові під Луцьком для повстанців 1831-го, суд над жінкою, яка не “стукнула” царським нишпоркам, що її чоловік пішов до повстанців у ліси — жінку з дітьми на багато літ у Сибір засилають. Суд росіян над фель­дшером, який надав допомогу пораненому повстанце­ві — того в солдати на багато років запроторили. Навіть у другій половині 40-х років, тобто через п’ятнадцять і більше літ, йшла розправа над учасниками повстання та їхніми родинами. Чи не правда, знайомий почерк за­гарбника, який пізнаватимемо у визвольних змаганнях більш ніж через століття?

У кожного письменника свій шлях широкий, своя тематика. Після двох книг оповідань: “Тіні і полиски” (вид. “Радянський письменник”) та “Покруч”, (вид. “Надстир’я”), книги публіцистичної “Оксамит нездавнених літ” (“Волинська обласна друкарня”), я несподівано захопився історичною тематикою. І те захоплення вже ніяк не хоче минати, підозрюю, що й не мине. Бо скільки є? пре­красних імен, незаслужено забутих, нерідко заборонених раніше, а про них зовсім мало або й нічого не написано. Інколи начебто й були публікації, особливо у зарубіжних виданнях, але все так розкидано і розсіяно, що цілісний образ хоч би по частинці дрібнесенькій, мов вітраж, по­трібно збирати.

У кожного письменника свій шлях широкий… У мене, як і в багатьох з мого покоління, він не був вельми гла­деньким: борсаючись, повільно виплутувався із сітей со­вкового світогляду, набиваючи ґулі, йшов до розуміння історичної долі свого краю. Але… Але була прекрасна школа в рідному селищі Заболотті Ратнівського району. У ній за чимало літ до публікації я мав змогу слухати ряд­ки Віктора Лазарука: “Гей, королю, у замок твій прокра­лися компрачикоси!” і брати участь у постановці “Демо­на” Миколи Вінграновського, де (в найглухіші роки!) зі сцени лунало:

Я знищив сто народів і культур,

Я зґвалтував красу і ніжність людства.

Я з тюрем ввесь, концтаборів, тортур,

Ганьба людини, я взірець безпутства.

Українська сільськогосподарська академія (тепер Національний аграрний університет) допомогла, певне, глибше зрозуміти природу, бо таки від неї невіддільна людина, її світобачення, менталітет, доля та історія. А ще дивовижний зв’язок краси природи і суворих та точних законів світобудови — зараз бачу, як математичними фор­мулами на дошці викладач фізики пояснює, чому птахи у вирій летять саме ключем, а не інакше. Або унікальна схожість манюсінької клітини з… будовою держави. В тій цяточці-клітинці, помітній лише під мікроскопом, є своя “столиця”, є “заводи”, де сонячний промінь з поміччю хлорофілу творить таїнство фотосинтезу, є своя “поліція” і навіть “митниця”.

Диводивнеє, в студентські аудиторії, де, видавалося, повноправною царицею мала б бути лише Її Величність наука про життя Біологія, інколи вривалися політичні ви­хори.

Не забудеться, як на першій лекції першого ж курсу в 1963 році сивий професор з гордістю оповідає про свій виступ на гіркої пам’яті серпневій сесії ВАСХНІЛ, як він громив вчення Грегора Менделя та підтримав істинно праведного марксиста Трохима Лисенка. А в другому кор­пусі академії, де серед іншого складали заліки з предмета “науковий атеїзм”, навіть висів величезний, мало не на всю стіну, лисенківський портрет.

Минуло десь років з чотири. І ось одного ранку захо­джу в той корпус і відчуваю якісь зміни: еге, на тому ж місці, де вчора увечері висів портрет “академіка” Лисенка, тепер такого ж розміру висить портрет монаха Августинського монастиря з чеського міста Брно Грегора Менделя, одного з фундаторів генетики…

Мине ще два десятки літ і мені, тоді редактору газети в Камені-Каширському, випаде стати в поміч, коли “Мосфільм” знімав фрагменти чи не першого радянського те­лесеріалу “Миколай Вавилов”, де вперше визнається Го­лодомор. Роль Трохима Лисенка блискуче виконуватиме Богдан Ступка — ті кадри, “наживо”, як і цілонічне спілку­вання на вельми непрості й гострі ще теми, закарбуються в пам’яті.

Неймовірними доріжками та стежками історія може входити в обставини життя та письменницьку долю.

Далеко неоднозначний вплив навчання на відділен­ні журналістики у вищій партшколі в Києві. Значилися серед викладачів відділення такі, від чиїх лекцій зів’яли б, напевне, вазони, але й немало достойного люду було, насамперед, з професури Київського університету імені Т. Шевченка, який працював в нас одночасно. Літерату­ру викладав нам Дмитро Прилюк — хто посміє кинути ка­мінь у цього письменника і людину? Унікальне, істинно музичне чуття рідного слова у мовника Тетяни Ярмоленко. Право вів у нас Леонід Юзьков — то він очолюватиме робочу групу з розробки проекту Декларації про Держав­ний суверенітет України, стане першим Головою Кон­ституційного суду нашої держави. А ще закарбувалися в пам’ять творчі зустрічі з Борисом Олійником, Володими­ром Яворівським, Іваном Драчем, іншими митцями.

Через тридцять з лишком літ після навчання зателе­фонував однокурсник Віктор Ганоцький і, поміж іншим, поцікавився:

—                     А знаєш, як тепер розшифровують “ве-пе-ша” ?

—                     А як? — спантеличено перепитую.

—                     Вища письменницька школа: з нашої групи, де було, як пам’ятаєш, дванадцять душ, шестеро стали чле­нами Національної спілки письменників України. І ще є достойні…

Справді, антидержавників у Спілку не приймали ні­коли. А вчитися можна за різних режимів і різних часів: із закладу, який за задумом мав готувати лише яничарів, інколи виходили зовсім інші випускники. Через роки до­велося зустрітися із колегою з відділення журналістики, який обіймав посаду помічника голови Львівської облас­ної ради Вячеслава Чорновола, — коли брав я у Львові перше “нормальне” інтерв’ю у щойно народом обраного голови…

Навіть кумедні якісь випадки можуть стати штриха­ми до становлення світогляду… Хмара анекдотів у ті часи ходила про так звані комуністичні суботники. А мені вони згадуються з приємністю. Я просився в бібліотеку, ми со­вісно працювали весь день, а за поміч бібліотекарі нам віддячували — дарували старі списані книги, видані на початку XX століття, ще до радянської цензури. Ті книги, звісно, потріпані, з давно пожовклими сторінками, інко­ли без обкладинок. Але то був Метерлінк, Ж-П. Сартр, Ве­бер чи (о, жах, сякий-перетакий, колабораціоніст!) Кнут Гамсун…

Вельми славно, що історична проблематика в Наці­ональній спілці письменників України ніколи не вважа­лася другорядною, мало того, авторів історичних творіввона щомоці захищала й підтримувала, коли радянські функціонери по них топталися. Загальновідомі приклади мужності О. Гончара, І. Драча та інших славних майстрів слова. Маю особисті підстави твердити про таку ж достой­ну позицію Волинської обласної організації Спілки пись­менників.

Я не був тоді ще навіть у Спілці, тільки перша книж­ка у видавництві лежала, — редагував газету в Камені-Кашиському. І коли місцева партійна влада стала силувати передруковувати нікчемні історичні матеріали з інших видань, пропонувати до друку папіруси, в яких чорнили знакові українські імена, то я надіслав телеграми про ті неподобства у Верховну Раду, Спілку письменників, обком тощо. Наступного дня телефоную додому Д. Павличку.

—                     Ні, телеграми в Спілку не надходили, — відповідає Дмитро Васильович.

То вже потім з’ясується, що телеграми з міста… і не виходили.

Зрештою, ставлю їх в черговий газетний номер, але майже весь тираж за рішенням місцевої влади спалю­ють, хіба частинку вихопили робітники сусіднього з дру­карнею лісозаводу.

Прошуся з цього приводу на збори обласної письмен­ницької організації. Їх я згадую з особливою теплотою. Письменники старшого покоління, чиї імена давно вже знані та шановані в усій нашій державі, попри присутність представника обкому, достойно підтримали мене, — хоча були й такі, що боялися ще, в’юном викручувалися. Не забуду ніколи, як світлої пам’яті Віктор Ревуха штрикає ліктем мене під ребро:

—                     Тримайся, Іване! Не вік їм на нашій землі порядку­вати…

Звісно, для все ще тоді всесильного обкому письмен­ницькі збори аж ніяк не указ, але на якийсь час шаблею біля вуха не так прудко махали.

Дуже часто історична проблематика особисто для мене надзвичайно… сучасна. Візьму для прикладу згада­ний вже роман “Отаман Чайка”.

Отже, це роман про минувшину? Немає на те одно­значної відповіді, бо коли автор у будь-якому творі по­рушує серйозні проблеми, то неминуче вони суголосні з днем сьогоднішнім. Люди різного етнічного кореня, яким доля судила народитися на українській землі, — хто вони? Чи душа їхня чує біль і радість полів та перелісків, поміж яких пролягли перші стежки, чи згадається смак води з криниці дитинства? Не таке вже простеньке питання, надто у час глобалізації, коли “броунівський рух” люду й товару вельми прудкий, аж в очах мерехтить… Тоді чим і яким такий край постане: вокзалом чи колискою, прохід­ним і минущим чи рідним навіки?

Для України ця проблема є особливою — ще коли ж бо австрійські інженери встановили на нашій землі знак Центру Європи.

За твори на історичну тематику, за відновлення іс­тинної картини нашої минувшини, очищення її від по­тухлих мулів та ідеологічного жабуриння не завжди авто­рові плещуть в долоні. Опускаючи лайку та витримуючи орфографію, наведу лиш одну цитату з “рецензії” на мою книгу “Гетьманич Орлик” Алєксєя Хаврюченка, що взяв­ся з себе вдавати літературного критика і письменника: “Книга в жанрі пасквіль. Присвячена життю сина Пилипа Орлика та тому, як звіроподібні москалі гнобили неньку Україну за часів царя Петра І. Незважаючи на деякі цікаві історичні факти, книга мені категорично не сподобалась.

По-перше, підбір та інтерпретація фактів. Так, я знаю, що історія — це не оранжерея з квітами. У мене є цілком адекватне уявлення про особу Петра І та нрави тієї епохи. Але…

Для прикладу, в прикінцевих поясненнях (де наво­дяться дані про історичних осіб) автор зводить всю харак­теристику Петра до факту його незаконнонародження, нелегітимності прізвища Романов, схильності до спус­тошливих воєн, богохульства, до вбивства сина та смерті від сифілісу. Чудова за своєю об’єктивністю характерис­тика. Та біс уже з ним, але ж чому не давати відповідні характеристики й іншим діячам тієї епохи? Чому б не на­писати про Мазепу, що він 20 років був улюбленим “холо­пом Івашкою” того ж Петра? Чому така вибірковсть?”

Хоча, до слова, інший автор дещо вгамував “літкритика”: “Тільки чомусь жодного факту з тої роботи не спростовано, одна лайка ординська нікчемна. Мазепа ж композиційно міг бути в окремій речі, тут інші зав’язані постаті. Що ж до холопа, то в уяві такий хіба тільки раба безнадійного, невиліковного до віку. Справжній Мазе­па не в хаврюченків, він в інших: Лорд Байрон — “Мазе­па”, поема (1818); Віктор Гюго — “Мазепа”, поема (1829); Юліуш Словацький — “Мазепа”, поема (1840); Ференц Ліст — “Мазепа”, симфонічна поема (1851); Михаел Балфе — “Сторінкова” кантата. (1861); Тарас Шевченко — різні вірші; Кіндрат Рилєєв та інші. А “Гетьманич Орлик” свого читача знайшов — два видання, перекладений російською, Національна премія імені В’ячеслава Чорновола”.

А ще письменницькій праці таки гарно у поміч стає журналістика, закономірне переростання журналістської творчості в літературну. Найпростіше підтвердити це мені прикладом своїх колег — з Надією Гуменюк, Клавою Корецькою, Віктором Вербичем, Андрієм Криштальським працював редактором на початку дев’яностих років у луцькій газеті “Народна трибуна”. Своїм значимим у краї словом вони пришвидшували державну незалежність та підтримували її становлення; і ось виходить у них книга за книгою, здобувають вони літературні імена, стають членами Національної спілки письменників України, ла­уреатами поважних літературних премій.

Низку років очолюю газету — “Сім’я і дім”. І тішуся, що гарні книги в сьогоднішніх моїх колег — Олександра Сінкевича, Наталії Шепель, Віталія Клімчука, Оксани Го­ловій, готується до друку книжка Юрія Конкевича…

В кожної творчої людини по-своєму складається. В одних з-під пера зросте гінке поетичне дерево, в інших витворяться блискучі радіоп’єси, а ще іншим, і мені в тому числі, заманеться зазирнути в ніколи до денця не пізнану криницю минувшини.