З циклу «На варті слова»

Диво, укорінене в вірі

   Хіба посмішку тепер в Дмитра Степовика викличе  той прикрий  випадок, що стався з ним у вже далекому 1984 році. Дмитро Власович якраз тоді  підготував докторську дисертацію з історії болгарського образотворчого мистецтва. Та от заковика: дисертацію треба подавати в Москву або Ленінград, бо Україні на той час не дозволяли створити жодної докторської спеціалізованої ради в цій галузі. Професор Атанас Божков, голова болгарської ради з питань захисту дисертацій, прекрасно розуміючи ситуацію, радить Дмитрові Власовичу:

   — Подавайте нам, в Софію, причому можете будь-якою словянською мовою, при  тім числі українською…

   Це була вельми слушна порада, бо Д.Степовик вже  мав  три книги про мистецтво Болгарії та ще низку окремих статей. Але дозвіл на захист в Болгарії мала дати … Москва.

   — Защищайтесь в Союзе! – звідти приходить категорична та гонорова відповідь.

   Дмитро Власович вирішив захищатися в Києві – і захист пройшов тріумфально. Такими були враження  не лише провідних вітчизняних вчених, присутніх тоді, а й  думка консула та віце-консула Болгарії в Києві, що виступали на захисті.

   Дисертацію відправляють в Москву, в сумнозвісний ВАК, на засіданні Дмитру Власовичу не кажуть ні «так», не кажуть і «ні», зате цілком відверто опісля засідання багатозначно питають, навіть кілька разів перепитують:

        

Как у вас с дєньгамі?

   «Купити у цих хабарників диплом доктора? Не хочу я ваших продажних картонок», — спересердя махнув рукою Дмитро Власович і поїхав ні з чим додому.

   А болгари ще кілька разів пропонували захиститися в них, навіть рукопису не вимагали, просто за сукупністю праць. Але ж знову потрібен був дозвіл… Москви.

   Цей випадок детально описаний професором Національного університету імені Т.Шевченка Миколою Тимошиком в його грунтовній праці про Дмитра Степовика – доктора мистецтвознавства, доктора богословя, доктора філософії, академіка Академії наук  Вищої школи України.

   Гіркуватий курйоз на тернистих дорогах науки мимоволі згадався, коли прийшло повідомлення про представлення Відділенням літератури, мови та мистецтвознавства  Національної академії наук України праці Дмитра Степовика «Історія української ікони Х-ХХ століть» на здобуття Шевченківської премії. Бо то більш ніж красномовне свідчення визнання академічними колами внеску в науку Дмитра Власовича, чиї друковані праці, педагогічна діяльність, публічні виступи в десятках країн світу створили йому давно вже ім’я.

   Можна лишень уявити, скільки праці, часу, поїздок потребула книга, номінована на премію імені Т.Шевченка. А ще вивчити все, що досі дали науці подвижники дослідження, блискучі знавці ікони: Андрей Шептицький, Іларіон Свенціцький, Володимир Пещанський, Михайло Драган, Павло Жолтовський, Володимр Овсійчук, Олег Сидор, а ще мистецтвознавці з діаспори Дмитро Антонович, Святослав Гординський, Дарія Даревич, Володимир Попович… Надто довгий та поважний перелік цей.

   Відверто кажучи, книга «Історія української ікони Х-ХХ століть» читається не з меншим інтересом, аніж художній твір з найвигадливішим сюжетом. Чому, скажімо, на українських теренах християнство не зустріло такого брутального спротиву, як чинило його грецьке і римське поганство в перших трьох століттях вже нашої ери, коли послідовників віри Христової кидали на розтерзання звірам? Чому українська традиція не наслідувала сліпо ані візантіських зразків, ані латинського мистецтва, пріоритетом вважала духовний, натхнений образ, бо красі не треба бути занадто пишною чи яскравою, а підпорядковуватися красі духовній?

   Стильова концепція розвитку української ікони, -зазначає Дмитро Степовик, -набувала поступово рис свого, а не «позиченого» мистецтва, виражала не тільки вселенський ідеал, але й національний.

   Надзвичайно ретельно досліджував вчений історію іконопису, нерідко трагічну; та і в найважчі часи з-під пензля наших майстрів виходили твори високого мистецького і духовного звучання. Це не залишилося непоміченим навіть в сусідніх країнах. Українські мистці розмальовують каплицю в Люблінському замку ще року 1418-го, 1430-го знаменитий костьол в Сандомирі, 1470-го королівську молільну каплицю Вавельського замку у Кракові, тодішній столиці Польщі. А от північний сусід вельми пильно придивлявся до майстрів іконопису з Волині. Одним з перших був запрошений блискучий майстер ікони Петро Ратенський, який стане згодом московським митрополитом. Не ігнорує автор і новітніх досліджень постаті Андрія Рубльова, який походив, за цими дослідженнями, з села Рубельки поблизу Володимира-Волинського.

   Оскільки заселені українцями землі в пізнє Середньовіччя перебували у складі ріних монархій, то автор досліджує  і різні шляхи розвитку іконопису. Дивний факт: пам’яток малярського мистецтва Наддніпрянської та Східної України майже не залишилося. Тому автор ставить вельми слушне питання: де поділися з тих країв тисячі ікон? Натомість поступово в російських музеях та монастирях виявляли низку старовинних робіт, що безперечно належали до української школи малярства. Той грабунок,  зазначає автор, припинила в час свого розквіту лише Запорізька Січ.

   Зрештою, така доля була не лише іконопису з тих країв, але й навіть із західних регіонів. Автору цих рядків особисто якось довелося з  зустрічатися із подібним.

   Питаю в працівників Третьяковської галереї в Москві, чи є в них роботи Йова Кондзелевича.

   — Є, — відповідають знехотя. – Десь у запасниках низка робіт.

   Слово за словом, а чи не знають вони, яким шляхом втрапили сюди ці славетні ікони. Потрішки вияснилося: визволителі у війну визволили нас від геніальних творінь Кондзелевича.

   Дуже цікаві \і беззаперечні\ міркування Дмитра Степовика про несхожість ікон українських з російськими. Те злило вельми сусідських монархів, мало того, офіційна РПЦ  постійно вилучала з храмів та монастирів українські старожитності. А їхня «реформа» залишила сільські церкви без ікон стилів ренесансу й барокко; звезені в так звані «древлехранилища» ці безцінні творіння давніх майстрів лишилися недослідженими і загинули в час минулого воєнного лихоліття.

   Поряд з впевненістю та щирим твердженням, що український національний духовний елемент є сильним та терплячим, Дмитро Степовик  не боїться критикувати своїх колег за нестачу прагення дослідити та опанувати добрий досвід діаспори, а ікономалярів піддати критиці за надмірне захоплення «самовираженням», яке не завше належної «якості».

   Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет про Дмитра Степовика такі слова написав у передмові до книги: «Він знайшов у собі мужність, ще в роки радянського атеїзму, зайнятись вивченням релігійного мистецтва, писати про нього статті й видавати книжки. Наражався на нищівну критику, різні обмеження, розгромні рецензії, доноси й погрози. Але він вистояв…»

    А ось що сказав П.Пупар, кардинал, президент Папської ради в справах культури: «Ви, українці, маєте багату християнську історію і єдину культуру. Я пригадую яскраві слова, що їх 1991 року на Симпозіумі, влаштованім Папською радою в справах культури під гаслом «Християнство й культура в Європі», промовив Дмитро Степовик: Те, що Україна зберегла єдність культури упродовж  віків, дуже важких віків, було чудом, укоріненим у християнській вірі. Нехай це чудо заступництвом святого Володимира знову принесе свої плоди тепер!»

   Анонсуючи вихід знакової монографії, консультант Українського Конгресового Комітету Америки Я.Гайвас надлежно оцінив працю Дмитра Степовика, який «підніс у монографії, яка готується до друку під назвою «Історія української ікони Х-ХХ століть», українське ікономалярство на той рівень, на який воно заслуговує».

   Академік Микола Жулинський, висловлюючи захоплення багатогранною і плідною діяльністю Дмитра Степовика, писав: «Ми живемо поруч із вченим -подвижником, який не на словах і не деклараціями будує храм нашої духовності й науки».