Інтерв’ю різних літ

– Чому Ви вибираєте для твору саме ту чи іншу тему? Процес «виношування» – він конче обов’язковий чи ні? А як книга вже «виношена», то чи швидко пишеться?

– Швидко казка кажеться…

Але до казочки додамо трішечки арифметики, зокрема, пам’ятну ще з парти шкільної «дію на ділення».

Сперш час між виходом книг і час їх написання розділимо  – вельми різні, повірте, штуки. Ділимо далі. Власне письмо і збір матеріалу, а ще таке хитромудре явище, досі не вивчене, ні рентгеном, ні томографом не сфотографоване, непізнане та невловиме \і ним ніколи не стане!\, яке називають «виношуванням». Для прикладу  спробую взяти свій  роман «Отаман Чайка».

Досі мені на пам’яті у сімдесяті роки довгі розмови про «косіньєрів», себто вояків-піхотинців, озброєних бойовими косами, розмови про повстання у волинському краї дев’ятнадцятого століття, на пам’яті розлогі діалоги  з В,М.Кмецинським, – вчителем, краєзнавцем, чоловіком унікальним.\ Василя Михайловича вже нема серед нас, та тішить, що є краєзнавчий музей його імені, де справу продовжує такий же фанат Наталія Пась\. В ті роки я редагував газету «Радянське Полісся» в Камені-Каширському і мені випало готувати до друку цілу низку публікацій В.Кмецинського.  Ось тоді, наприкінці семидесятих,  і зародився інтерес до «білої плями» в історії краю.

Звісно, ми могли видрукувати матеріали до дня Паризької комуни про коменданта  розбурханого революцією Парижа  Ярослава Домбровського, вихідця, до слова, теж з великої Волині, але не могли написати про того самого Домбровського, ув’язненого у Варшавській цитаделі, який із застінків керував антиросійським повстанням. Ще менше ми могли видрукувати про «косіньєрів», повстанців 1831 року, про яких у В.Кмецинського зібрався чималий матеріал. А чи зберігся він? Як пишуть російські історики, згадану зброю «применяли во время Ноябрьского восстания 1831г., когда каждый третий старый батальйон регулярной пехоты, также, как и вторые и третьи новых полков повстанцев были вооружены боевыми косами». У спогадах Міхала Чайковського, вправного кавалериста, йдеться здебільшого про кавалерійські частини, тоді як у Кмецинського про піхоту,  «косіньєри» із зрозумілих причин в отамана Чайки лишились за кадром. І хто про них в нас напише колись? І там, і там поряд ішли поляки, українці, білоруси та інший люд, такі ж самовіддані в герці за волю, як і в Міхала Чайковського. Повстання в історії іменується польським, але левова частка у нашому краї була серед них  українцями, як і пісня в строю та мова військова.

Я сном і духом не відав, що вдасться колись написати про це, хоча тема таки закарбувалася кріпко.

Вдруге до тих років довелося вертатися у вісімдесяті, коли славної пам’яті професор Іван Денисюк досліджував матеріали про Олену Пчілку, Лесю Українку та їх перебування в селі Запруддя. З Іваном Овксентійовичем ми об’їздили чималенько Камінь-Каширським, Ратнівським, Любешівським і Маневицьким районами, по тому на шпальтах «Полісся» були видрукувані  І,Денисюком та Т.Борисюк прекрасні матеріали. В дечому допоміг лист Юрія Косача \він повністю опублікований в моїй книзі «Оксамит нездавнених літ», уривки подавалися у газеті «Радянське Полісся»\. Цитую: «Щодо Запруддя, то воно належало до так званого ключа посілостей Косачів \чернігівських, стародубських, волинських і мглинських\. Генерал Антін Косач, мабуть, за участь у приборканні польських повстань 1830-1831 і 1863р.р. зміг дешево купити ковельський ключ, яким уXVI ст. володів емігрант із Москви князь Андрій Курбський». Лист, до слова, цікавий, в ньому щиро оповідається і про видатних людей роду, і про «держиморд-поміщиків».

Тож природним було для мене, волиняка з прапрадідів: що ж вібувалось на цій землі, що цілі ключі посілостей продавалися за дешевизну, які тут жили люди і чом діяли так, а не інакше? На землі-прикордонні, де сходились різні народи, культури, конфесії та, без перебільшення, цивілізації?

Вже коли працював над «Тихою правдою Модеста Левицького», «Капеланом Армії УНР» \тут попутно про роль батьків\, то звіряв документи з батьківськими, простого селянина оповідями.  І знаєте, як тепер модно казати, «файли сходилися». То був непростий процес повільної, але неухильної самоіндефікації люду, не з своєї вини частково зденаціоналізованого, який з «тутешнього» , \за висловом сина Модеста Левицького\, віднаходив своє українське пракоріння.

А «доконали» мене написати  про таку колоритну постать, як Міхал Чайковський, вже сучасні злі і лукаві політики, які все в пересвари тягнуть людей, базарними шахраями на трагічних сторінках минувшини спекулюють. Ні, хотілося їм сказати, не раз і не два ми йшли плече у плече, і є у минулому постаті, однаково шановані по обидва береги Бугу.

І ще про «швидкість творення романів». Третій рік збираю матеріали про Ніла Хасевича, маю грубезні вже папки, а от проблема з тодішніми рецензіями на його роботи у виданнях Варшави і Львова, Берліна і Кракова, Парижа і Праги, публікаціями американських газет, як дарували в ООН радянським представникам  гравюри  видатного митця, творені у повстанському бункері …

Коли напишу? І чи напишу? Не знаю… Не один кілограм вже зібралося матеріалів про Зелену Україну: сімдесят відсотків українців при п’яти відсотках росіян на початку минулого століття там жило, генерал Б.Хрещатицький формував Українську армію на Далекому Сході, вже й перша дивізія стала у стрій – унікальні воістинну долі…

Коли напишу? І чи напишу? Чи встигну? Не знаю…

   -Чи може прозаїк перебити історика або навпаки? Чи здатен агроном перебити поета? Чи письменника у собі  подолає лікар, скажімо, Модест Левицький?

-Я би послався на керівника теоретичного відділу Українського фізико-технічного інституту у Харкові тридцятих років, Нобелівського лауреата Л.Ландау. В нього були грунтовні роботи зі зверхтекучості рідин. при тому числі, так звана дворідинна модель гелію. Ні, казав вчений про ту модель, немає там двох потоків окремішніх, просто вони розчиняються один в одному.

  –– У Вас перебіг страти декабристів цілковито різниться від того, що ми чули у школі та вузі. Чи дозволено письменникові довільно трактувати на позірний погляд відомі події?

– Таємничо-детективний перебіг страти декабристів в історіографії відомий за скрупульозним дослідженням Юрія Серебренникова «Железные маски России». І приятель обер-поліцмейстера Княжніна Руліковський теж не вигаданий, якому на п’яну голову розказав той жах обер-поліцай…

Просто російська історія нагадує поліваріантну форму написання детективів: і так могло бути, і по іншому можливо, а шо було б якби…

Уявляю, скільком поколінням професійних і чесних істориків доведеться копати-перекопувати, аби докопатися до істини. Згадаймо бодай «Страну Моксель».

 –У книзі «Таємниця святого Арсенія» зустрічаються такі несхожі долею, але  близькі світоглядом Пе тро Калнишевський і Арсеній Мацієвич. Це домисел, чи була вірогідність такої зустрічі?

– Петро Калнишевський щонайменше тричі бував з делегацію у російській столиці. А найвірогідніше зустрічався він з Арсенієм Мацієвичем у 1759 році. В митрополита Арсенія були тоді проблеми з Синодом, до того ж світська влада готувала «дерибан» церковних маєтностей та земель. Придворні сановники тільки масно облизувалися, як бралися обраховувати статки церков і монастирів, та ще й казна голодний рот розкривала, бо цілковитим дистрофіком стала через безперервні війни. І не менш істотно – церква, яка не кланяється і не клянчить нічого в держави, є незалежною, може мати свою думку, свою гідність і моральний авторитет; такого, звісно, царедворці ніяк не могли допустити. В наступному році з цих питань готувалася спеціальна Конференція Сенату і Синоду, митрополит Арсеній, до слова, визнаний усіма ще й добрим господарником, відчайдушно опирався «дерибану», тож справ нагальних для нього в столиці не бракувало.

А Петро Калнишевський року того знов  роздавав хабарі столичним сановникам – тяжко поскрипували вози від добра всілякого. Бо мав просити він дозволу без мита переправляти на Запоріжжя з Гетьманщини хліб і продукти, клопотати, аби не так вже нахабно чинуші царські  землі запорізькі у люду його відбирали.

Арсеній Мацієвич похований в Нікольській церкві у Ревелі \Талліні\ . Покійний митрополит канонізований, причислений до лику священомучеників, і це визнається всіма конфесіями, при тіи числі РПЦ.

А от зустріч Арсенія Мацієвича з Тадеушем Костюшко навіть теоретично неможлива. На час арешту митрополита Костюшко щойно закінчив школу Піарів у волинському містечку Любешів і саме готувався до вступу в учбовий заклад Szkola Rycerska, академію, що випускала високоосвічених офіцерів та держслужбовців.

    – Що зараз напрошується на кінчик пера, «о цо ходжі»? – як каже сусіда? Яка історична постать на черзі?

-«О цо ходжі?» Пишу роман про В’ячеслава Липинського «Діти Яфета». Заняття цікаве двома особливостями.

Якби романісту зі схильністю до традиційного гостросюжетного письма запропонували написати про цю видатну постать, то він, певне, прирівняв те до найвищої міри покарання: герой левову частку життя не виходив з кімнати і писав все, писав, писав… Ані тобі поєдинків мушкетерів, ні викрадення мадмуазелів при кривому місяці чи втечі коханців через вікно, ні погоні на конях з гучними пострілами та розмахуванням шаблюкою.

А ще не можу позбавитися гадки, що то  книга зовсім не про першу половину минулого століття. Дивовижне, неймовірне якесь відчуття, мов перед очима ніяк не події майже вікової давності, мерехтить перебіг подій сьогоднішніх, залишається тільки прізвища Дорошенка, Скоропадського, Винниченка чи Болбочана замінити на окремі імена теперішні, і те відчуття не маю куди подіти, струсити з себе, скинути чи податися стрімголов  навтьоки.

Але, але…Є й ще одне відчуття. Дай, Боже, кожному, як Липинському, якому відміряно було лише сорок дев’ять років топтати ряст на землі цій, дай, Боже, стільки встигнути і зробити.

 

З відповідей на запитання Станіслава Бондаренка для газети «Киевские ведомости»