Знову визволителі? Ті самі?

Зайшов оце до мене за порадою літній чоловік, в недавньому викладач одного з університетів, тепер на пенсії. Він підготував книгу російською мовою, цікавою за задумом, і зараз шукає можливість видати її.

— В нас же є російські культурні товариства, може вони посприяють?- перебираємо вголос варіанти.

— Пробував, марно, — махнув рукою гість.

— Консульство он у Львові, воно так божиться та хреститься, що вболіває за російську культуру. Не одною ж політикою має займатися…

— Звертався, даремно.

— Зрештою, он скільки в Верховній Раді прихильників «двоязичія». Народ не бідний, хай би дещицею поділився.

— Дав я рукопис одному депутатові, — гість назвав прізвище нардепа, затятого україноненависника, чий писок не сходить з телевізійних екранів. – Той депутат все гуму тягнув, відбріхувався, доки не виявилося, що рукопис він загубив…

За іронією життя того дня я прочитав повідомлення, що у селі Переспа на Волині стоятиме пам’ятник землякові, учасникові Першої світової, Георгієвському кавалерові. Крім пам’ятного знака тут з’явився і музей тої війни. Організувати урочистості допоміг «Російський культурний центр ім. В.С. Черномирдіна» за підтримки Посольства Російської Федерації в Україні. Ця громадська організація також ініціювала проведення міжнародної конференції «Пам’ять про минуле — дорога в майбутнє», де російські та українські історики обговорювали шляхи популяризації теми Першої світової війни та можливості відновлення історичної правди.

   «Ми хочемо привернути увагу до цієї теми, щоб наші діти знали більше про події, які відбувалася на території того краю, де ми живемо. Можливо, ми навіть створимо екскурсійні маршрути, на яких діти зможуть вивчати історію Першої світової», — ділилися планами в громадській організації  «Російський культурний центр ім. В.С. Черномирдіна».

   Отож, на книгу грошей нема, а на «відновлення історичної пам’яті» — є…

Незрозуміло тільки, що збираються відновлювати – за століття історики давно поставили начебто всі крапки над «і»: ненаситні імперські горлянки з різних боків проковтнули до десятка мільйонів людських життів, ще стільки пустили зраненими і скаліченими, а українців з Чернігівщини, Сумщини або Черкащини змушували стріляти в своїх братів з Буковини, Галичини чи Закарпаття. І за хрести на безіменних українських могилах українцям чіпляли Георгієвські хрести…

   А ще те «відновлення історичної пам’яті», «святкування» Брусиловського прориву довелося наочно бачити в 2004 році. Мимоволі пригадувався тоді старий анекдот – що б не складали російські імперці, вийде однаково автомат Калашникова. Бо «складали» оди «освобождению братьев единокровных», пишні оди «оружию русскому»… Чомусь поза увагою пройшов той факт, що брусиловський прорив зовсім не «брусиловський», інші люди розробляли цю військову операцію – цар Микола ІІ відмовився навіть підписувати Георгієвську нагороду генералові, що полюбляв на колегстрочити доноси. Пан Брусилов зрадить небавом своїх вояків, що стануть в ряди Білого руху, очолить в РККА сумнозвісне «Особое совещание». І діяння визволителів тодішніх теж в пам’яті не зітерлися – грабіж банків, музеїв, друкарень, закриття «Просвіти» і українських газет у Західній Україні, указ генерал-губернатора Бобринського про заборону діяльності різного роду клубів, союзів і українських товариств, закриття учбових закладів з рідною мовою навчання, інтернатів і курсів. З сумом і гіркотою писав Михайло Грушевський про діла «визволителів»:

— Галичина під час окупації опинилася в руках всякої …наволочі, що її послано сюди на посади, а вона … робила, що хотіла, й не тільки буквально грабила доми й людей, знущалася над населенням».

   Власне, винищення цвіту нації в столітті двадцятому йшло вже тоді; знову вернімося до М.Грушевського: «… поголовно висилано українських священиків або всю інтелігенцію, цілі маси свідоміших селян і міщан. Все те самим нелюдським способом хапали, в чому застали, арештували, волочили по в’язницях і етапами висилали в Сибір без ріжниці жінок дітей, старців, хорих і калік».

 

Звісно, сумну річницю бійні всесвітньої, що влаштувала Російська, Австро-Угорська та інші імперії. не обминеться увагою, бо є таки ще невпорядковані кладовища першої світової, і наукові конференції не завадять \без «автомата Калашникова» з анекдота\. Та вже зараз, і до гадалки ходити не треба, трагічну дату  пнуться використати для просування «русского мира» оті «визволителі», що в Сибір визволяли цвіт українства. Той дикий «мир» випихають з порога, а він нахабно і безцеремонно пробує влізти через вікно.