Здогадалися, про кого це? Звісно, що про Івана Корсака – шляхетного волинянина, почесного громадянина Луцька, лауреата численних літературних премій, номінанта на здобуття Національної премії імені Т. Шевченка.
Несподівано для всіх, повний творчих задумів, відійшовши 7 грудня року Божого 2017-го у вічність, залишив нам надзвичайно вагомий спадок: низку історичних романів. Його, як зазначив у інтерв’ю для «Волинської височини» (моєї книги), цікавили «табуйовані, безцеремонно приватизовані постаті», які належать Україні і які «російська історіографія підгребла під себе». Обурення з приводу такої історіографічної несправедливості і зумовило появу багатьох романів.
Як автор художньої літератури, Іван Корсак старався не додумувати чи придумувати, чого так сталося, а максимально, де можна, дослідити те, про що писав, щоб це було достовірно, а отже, правдиво. Саме історична правда і доля – в епіцентрі його романів. У них – «осмислювальні» моделі минулого. А відтак вони легко надаються до історіософського прочитання.
Треба сказати, що для них характерною є «всеособа» – за Ю. Вассияном, «… велика людина, що оформлює розпорошений, хаотичний стан почувань у єдність окресленого почуття, що стоплює мерехтливий світ думок у сонце одної ідеї, що зосереджує шляхи розбіжних хотінь в єдиний струм волі, яка дістає виразний напрям означеної мети». У творах письменників Великої Волині такими «всеособами», завдяки яким «…життя стає великим через особовий вираз» є, наприклад, Параскева (Анастасія Жеславська/Заславська), Тарас Шевченко із «Благої вісті од княгині Жеславської» Петра Кралюка, князь Василько з «Кладки над прірвою» Сергія Синюка тощо. У романах Івана Корсака великими особами є, приміром, Ростислав Михайлович – князь руський, Юрій Немирич, Пантелеймон Куліш, брати Тимошенки, Кістяківські, В’ячеслав Липинський, Миклухо-Маклай…
До речі, про Миклухо-Маклая… Ним Іван Корсак цікавився давно. Ще коли розмовляли з ним про «Завойовника Європи», на запитання, про кого з історичних постатей хотів би прочитати роман, відповів, що про Миклухо Маклая. І це зацікавлення було зумовлене тим, що його, як багатьох інших, як висловився тоді, тримали «обценьками у російській історіографії». Як у справжній шляхетній душі, в Івана Корсака, вочевидь, прокинулася образа за ображеного. І він взявся сам за роман про Миклухо Маклая.
Цікавими були погляди Івана Корсака на нашу, українську, історію. Він казав, що вона – не така вже й бромова, а типова для будь-якої європейської нації: «Ми згадаємо трагічні поділи Польщі, те, що відбувалося між Францією та Англією в середньовічні періоди. Тобто в силу історичних причин, обумовлених тими ж татарами, монголами (термін татаро-монголи – штучний; або татари, або монголи), історія нормальна, і вона не могла інакше йти на певному розвитку людства, в певний час, у певному місці».
Важливим і потужним є внесок Івана Корсака в історичну романістику. Коли задумуєшся над цим, то пригадуєтеся Іван Франко з його розмислами про письменника: «Кождий чільний сучасний писатель – чи він слов’янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець, – являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний національний грунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і кроною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі. І тільки такий писатель буде рівночасно зрозумілий і цікавий не тільки для своїх найближчих земляків, а й для цілого цивілізованого світу…».
Таким був Іван Корсак.
Юлія БОНДЮЧНА
