Із дужого кореня Івана Корсака

У Національному музеї літератури України відбувся вечір пам’яті Івана Корсака та презентація книжки “Із кореня дужого. Путівцями героїв історичних романів Івана Корсака” (збірка літературно-критичних статей), Видавництво “Ярославів Вал”.
У виданні йдеться про героїв книжок відомого романіста Івана Корсака (1946—2017). Про героїв найвищої проби.
Вони повертаються у наш час з різних епох: воюють під Конотопом, як Юрій Немирич з Іваном Виговським; долають моря й безкраї степи, зневаживши всі небезпеки, як Григорій-Григір Орлик, задля прийдешнього своєї Батьківщини; духовно наснажують українських воїнів, як священик, генерал-хорунжий Павло Пащевський, проходячи з ними пішки тисячі кілометрів; тримають на тендітних жіночих плечах, як Ганна Барвінок, українську справу; сягають глибин науки та творять красу, як брати Тимошенки; першими дають креслення Панамського каналу, як Михайло Скибицький, чи трасу для польоту на місяць, як Олександр Шаргей; роблять визначний внесок у високі технології і стають співавторами атомної бомби, як Георгій Кістяківський; докладаючи надлюдських зусиль у неймовірно драматичній ситуації, власною долею боронять свій люд, як Тарас Бульба-Боровець чи Павло Шандрук.
Про те, як Іванові Корсаку вдалося це втілити у своїх творах, розмірковують наші неординарні сучасники, автори книжки. 
Фрагмент із виступу письменниці Лесі Ковальчук, упорядниці книжки “Із кореня дужого”.
Не ради слави, а для справи

Насамперед же буде цілком справедливо наголосити на особливому талантові — рідкісному у наш до краю спрагматизований, змеркантилізований час — талантові людяності, який на диво послідовно виявлявся у повсякчасному житті домежно завантаженої масштабної постаті. Про це давала знати навіть характерна інтелігентна усмішка та м’яка інтонаційність голосу.
Редактор Корсак дуже чутливо вловлював збої у роботі колег-журналістів і делікатно адресував слово розради-поради — такий собі ненав’язливий майстер-клас.
Письменник Корсак вважав за необхідне всіляко підтримувати обдаровану в слові молодь.
Депутат Волинської обласної ради Корсак переймався усупереч позиції влади певними фінансовими проблемами в галузі культури й освіти, а при чиїхось трагічних життєвих поворотах оперативно простягав руку допомоги сам, ніколи того не афішуючи.
Історик і краєзнавець Корсак встигав, звичайно, — безоплатно, консультувати чимало волинезнавців-аматорів, і вони ту прихильність дуже цінували.
Не з доброго дива склалися вражаючі легенди і про Корсака-мецената (а чи ж не від людяності усі благодіяння у світі?). Чого варте тільки спонсорство щодо “Просвіти” і бібліотечного простору…
Усе ж попри надмірну завантаженість корінний волинянин окремою увагою наділяв земляків, що зазнали переслідувань через незгоду з червоним режимом. Тому, вочевидь, свого часу зацікавився і моєю скромною особою, ставши редактором камінь-каширської районної газети “Радянське Полісся”.
Щодо запрограмованої зустрічі — то вона-таки відбулася, але вже в кабінеті редактора “Народної трибуни”. Тривала розмова завершилася реплікою: “Чекаю від Вас написаного для нашої газети. А ті, що нас оце слухали, нехай ще й читають”. Було то напередодні ГКЧП, і можна здогадуватися, як непросто велося редактору найпопулярнішої — рухівської ж! — газети, на які ризики треба було наражатися, знаючи, що стіни мають відповідні вуха.
Такою важливою для мене довірою були позначені і наступні 27 років нашого спілкування — хоч і не такого частого, як бажалося, бо відбувалося воно не з моєї ініціативи: забирати дорогий письменницький час не годилося. Нині тішуся цілою бібліотекою Корсакових творів (називаю її “корсакіадою”), бо автор вважав за потрібне дарувати їх з-поміж інших і мені одразу після виходу в світ. Тішуся і згадками про те, як, вірний властивій душевній доброті, Іван Феодосійович час від часу підвозив мене додому в село — то після спільної участі в телепередачах, то по засіданнях “Просвіти” чи якихось культурно-мистецьких імпрезах. Дорогою нерідко ділився новими творчими планами, переповідаючи за документами з іноземних джерел вражаючий фактаж, який стосувався потужних українським духом героїв його майбутніх книг. Не можу забути, яка радість струменіла з його очей, коли говорив про подібні відкриття, перебуваючи в полоні патріотично-мисливського азарту. Такі хвилини були позначені повним взаєморозумінням: адже ми обоє з покоління, яке було хронічно голодним на ту жадану інформацію про національний позитив. Виходячи з особистих спостережень, наголошу на головному секреті творчої невтомності і продуктивності Корсака як белетриста-історика. Найбільшою турботою його була не слава, а справа. Уродженець повстанського краю належав до людей національно ідейних, до українських романтиків. Був до останнього нерва переконаний, що нічого з правди про сильних духом вихідців із рідного народу, про їхнє подвижництво задля блага націй та й цивілізації загалом, не може бути втраченим — все необхідно донести до сучасників і поколінь наступних. Донести заради державотворення і націєтворення, які даються нам з такими контроверсійними труднощами. Заради віри усіх нас у себе. Заради взорування на тих (далі цитую авторський коментар до книги “На розстанях долі” — О. К.), “хто не доларами чи злотими, марками чи карбованцями за мету платили, а власною долею та долею найближчих своїх і найдорожчих. Вони наближали мету, вони, не завше пошановані нами”.
…Остання ж наша зустріч відбулася за два дні до відходу самовідданого українізатора у засвіти — після його головування в журі конкурсу на краще читання віршів про Україну. Ми коротко проговорили можливі перспективи щодо презентації книги “Із кореня дужого”, до якої мені було доручено написати передмову. Роздумували над присутністю бажаного реципієнта і жодного помислу не мали щодо відсутності головного наратора…
Далі про співпрацю над згаданою книжкою хочу розповісти докладніше, бо вона — і як своєрідний підсумок всього напрацювання письменника в жанрі художньо-історичної прози, і як потужне увиразнення його заповітних сподівань щодо націєтворчо-виховної сили свого доробку. Вміст цього видання — то відображення винятково позитивної яскравої реакції відомих людей нашого часу на означений спадок. Серед них і колеги по художньому перу, і вчені — історики й філологи, та навіть фахівці досить віддалених від літературознавства наук — фізики, математики, географії… До гонорового кола автури вписаний власне і сам головний герой з його прецікавими інтерв’ю. Принагідно зауважимо, що особливо прикметною є увага до “корсакіади” з боку блискучого знавця світового літературного процесу Михайла Слабошпицького.
Найбільше відповідає ідейній акцентації збірника сакральний вислів “Як хліб насущний”. Він і став заголовком того переднього слова, пронизаного наскрізною апеляцією найперше до читача-патріота: вдумаймося у суголосність експертів щодо аналізованого творчого надбання. Сприймаймо його поряд з аналізованим матеріалом як необхідну духовну поживу, як підмогу при відсічах і повсякчасним українофобським атакам і українофільській фейковості. Нині ж бо, як ніколи, задля своєї належної вписаності у світ маємо дбати про численну армію озброєних людей — озброєних відповідними знаннями. Без добрих українознавчих книг, до яких аргументовано причислено і створене Іваном Корсаком, такої потуги не сформувати.
Цінуймо ж творчий доробок визнаного майстра слова не стільки задля його слави (йому наразі її не бракує), як задля спільної справи…

Джерело: “Слово Просвіти” №6 (954), 8-14.02.2018р.