У пам’ять про Івана Корсака. Спогади

На Волині його ім’я найдужче пов’язане з газетою «Сім’я і Дім», життя в яку вдихнув Іван Корсак. Згодом він став творцем радіо «СІД-ФМ» і до 2014 року очолював свій медіахолодинг.

Крім того Іван Корсак – автор понад 20 книг, які перекладені білоруською, польською, литовською, російською, англійською і турецькою мовами.

Вашій увазі підбірка спогадів:

Пропрацював під керівництвом Івана Феодосійовича 6,5 року. Те, як він учив витягувати теми та хуліганити із заголовками – можна окремий посібник писати. В певний момент свого життя переживав не найкращі миті особистого життя. Мав труднощі та проблеми. І саме Іван Феодосійович став мені тоді другим батьком: підтримував, мотивував, нянькався, наче з рідним сином, інколи навіть і дисциплінарно виховував. В колективі жартували – мовляв, це тому, що я, Іван Корсак та його син Віктор народжені 15 вересня. Скажу відверто – якби не терпіння шефа (так поважно ми його називали), то не знаю, чи досяг би того рівня майстерності та життєвих принципів.

Корсак дуже подобався тим, що не був ретроградом. І не згадував про колишні хороші часи, коли все було добре. Його улюблена фраза: “Молодість велика перевага”. Всі колеги, які з ним працювали, її чули. Завжди вчився новому.

Він не цурався у нас запитати, якщо щось не розумів. Він освоїв фейсбук і інтернет. Можливо, він тішився тим, що працював з молодими людьми. Для багатьох він був людиною, яка ввела нас в світ професії. Для нас це був перший досвід журналістики.

Серед моїх колег нема людей, які здатні на погані вчинки чи підлість. Іван Феодосійович цим тішився і розумів. Щиро дякую йому за це.

Думаю, багато людей, які з ним перетиналися, погодяться, що редакторське життя в 1990-х роках – це мистецтво компромісів. Проте Корсак ніколи не ставив на шальку терезів українськість. Він ніколи не домовлявся би і не йшов на компроміс із принципових питань, які стосувалися б патріотизму чи порядності газети і її працівників.

Щирі співчуття родині Корсаків. Це велика родина, сім’я, яка трималися один одного. Ми завжди це бачили. І зараз втрата духовного лідера Івана Феодосійовича.

З Іваном Феодосійовичем вперше зустрілися на співбесіді, коли я влаштовувався на роботу в редакцію газети “Сім’я і дім”. Врізався у пам’ять чіпким поглядом, логічним мисленням та чіткими запитаннями. Таким був завжди. У кабінет заходив рвучкими кроками. Хоча значно старший за нас, але незмінно звертався тільки “колеги”.

Іван Феодосійович ніколи не ставав на перепоні творчих пошуків. Вимагав одне: аби матеріал був цікавим. Так і з’явилася на сторінках “Сім’ї і дім” розповідь, наприклад, про хлопчика-мауглі, який жив на смітнику у Брищі. Довірливо сприйняли інформацію про те, що дитина роками харчувалася відходами, а зимувала у теплій купі перепрілого сміття не лише читачі (хоча номер вийшов 1 квітня), але й столичні колеги. Працівники всеукраїнського телеканалу ніяк не хотіли вірити, що це вигадка і все просили даних про брищенського “мауглі”. Мовляв, і фото є. Запевнення, що на світлині зображений син одного з наших працівників не допомагали. Здається, тоді нам так і не повірили, а подумали, що ми “зажали” тему.

А ще не можу не згадати, як шеф (так між собою називали Івана Феодосійовича) вмів коротити матеріали. Просто фантастично міг викинути абзац. І то настільки вправно, що читач бачив тільки стрункий текст. Ото як скульптор вивільняв текст від зайвого. Тим і запам’ятався.

Коли болять слова, тоді плаче душа… Іван Феодосійович був особливою людиною в моєму житті. Знаковою. Бо став мені хрещеним батьком у професії.

…Листопад 2005 року. Я, молода, недосвідчена і злякана переступаю поріг його кабінету. Серце калатає десь у п’ятах, думки розбігаються, як ті зайці. Що казати? Як стати? Куди дивитися? Одне слово – паніка. Та коли зустрічаю його щиру усмішку, бачу його добрі очі, в кутиках яких поховалися хитринки, розумію: постукала у ТІ двері. Він тисне мою тремтячу руку: «Ласкаво просимо в команду, пані Оксанко». Так він відтоді мене й називав – «пані Оксанко»…

Він завше вмів скерувати. Вмів надихнути. Просто брав за плечі й розвертав у правильному напрямку. Поряд із ним я почувалася захищеною. І сильною. «Я не покину вас серед льоду», – не раз казав. І не покидав. Він вірив у мене. А я вірила йому…

Він навіть насварити вмів так, що не було образливо. А просто хотілося тримати планку й бодай трішечки дотягуватися до його рівня. До рівня титана.

Коли на понеділкових планірках «купував півнів» тим, хто запізнився, щоразу кабінет вибухав реготом. Як і тоді, коли критикував когось за «ямало-ненецьку народну пісню – що бачу, те співаю». Він був геніальним редактором. І щедро ділився колосальним досвідом. Звісно, іноді непросто було підготувати три варіанти першої сторінки газети, але нині я розумію, що в такий спосіб він вчив нас дивитися на світ ширше й не боятися виходити за рамки.

«Пані Оксанко, пора видаватися», – якось ошелешив. «Та ви що, як я… Та ну… Та я не зможу», – забелькотала я. «Як то не зможете? А я нащо? Допоможу…», – узяв за плечі й усміхнувся. І від того немов крила виросли – я зможу!

«Кожне варте уваги слово має бути цвяхом прибите до стіни історії! – не раз повторював. – Пані Оксанко, ви маєте тонке перо, плекайте його і не згубіть». Не згублю, Іване Феодосійовичу. Бодай заради того, щоби не розчарувати Вас. Дякую долі, що свого часу завернула мою стежку й послала навхрест із Вашою… Титани йдуть у засвіти, але назавше лишаються жити в пам’яті тих, у чиїх серцях вони запалили полум’я любові до слова…

Сьогодні не стало Івана Корсака, мого шефа (в широкому розумінні цього слова), учителя, людини, яка кардинально вплинула на мою долю: завдяки Івану Феодосійовичу я потрапила до Луцька, відтак переїхала до Києва, завдяки йому я вчилася писанню й писала.

Він був тим, хто відчував, відчитував на відстані. Восени 2005 року, ніколи досі його не бачивши, я, несміливе дівчисько, кореспондентка районної газети, написала листа до редакції газети “Сім’я і дім”, на ім’я самого шеф-редактора Івана Феодосійовича Корсака, в якому надіслала кілька своїх статей, і в якому зазначила (як тепер пам’ятаю), що дуже хочу, аби ті статті йому сподобалися (так мріяла тоді працювати в “найсімейнішому виданні”). За тиждень по тому я сиділа в його кабінеті – він запросив на співбесіду – боялася й слово сказати, таким суворим і величним здавався мені цей чоловік.

Тим часом за всі майже 10 років роботи в “Сім’ї і домі” боязні до Івана Корсака я більше не відчувала, лише – повагу. І вдячність. За те, що залишав після роботи і як з дитиною (чи як з ученицею) розбирав мої перші неоковирні статті, кажучи, приміром: “Не варто в письмі вживати слово “страшно”, треба написати так, щоб читач відчув отой страх”. За те, що повірив у мене й запропонував стати власкором у Києві. За те, що тішився всім без винятку моїм успіхам – і журналістським, і письменницьким. Якось так по-батьківськи тішився. За те, що ніколи не забував, запрошував телефоном на кожну свою київську презентацію.

Він був тим, кому на київські презентації я завше носила квіти. І звідки поверталася з квітами – він дарував навзаєм. Мої квіти забирав, а мені дарував інші, кращі. То був чоловік, який виявляв неймовірну шляхетність і повагу до жінок і дівчат, він загалом був зразком у ставленні до іншого.

Увесь цей час ми листувалися. Зрідка, але листи від Івана Корсака приходили неодмінно. Надто в передсвяткові дні, в яких він вітав із прийдешніми святами, так по-особливому, по-своєму звертаючись “Щирошанована Жанночко”. І, що найбільше дивувало, – він ніколи не забував привітати з днем народження. Як він ту дату пам’ятав?…

Щойно дивлюся у скриньку – останній лист від Івана Феодосійовича був саме 25 січня 2017 року. Як же сумно, що це востаннє. Як же болісно, що більше таких теплих листів не одержуватиму. 🙁

Плачу. І дуже співчуваю родині.

Вічна пам’ять!

Завжи пам’ятатиму. І завжди буду вдячна.

 

Джерело: Інформаційне агентство ВолиньPost, 07.12.2017р.