Борозна у чужому полі

Джерело: Літературна Україна від 28.08.2014р. № 32 (5561)

—    Останнім часом Ви цілковито відійшли  в історичні теми. Це свідома творча установка чи відчуття необхідності  («неописаність» людей і подій нашої історії)?                            

 

— І перше, і друге…Колись, як в Генріка Сенкевича питали про методу праці історичного романіста, то він порівняв її з методою Кюв’є, який лише на основі зуба відтворив всю вимерлу істоту. Схоже в історичного романіста, що має з  уцілілих пам’яткок минувшини витворити цілісіньку  картину чи виписати портрет. А про суспільне значення такої прози можна частково судити з випадку, що трапився з тим же Сенкевичем. Молоді і гарячі польські патріоти, готові в будь-який мент за зброю схопитися супроти російської займанщини,  затіяли палку суперечку: як пробудити інтерес до громадських проблем в селянина, меланхолійного й нерідко байдужого до суспільних справ.

І тоді, як пригадує Пауліна Конажевська, на середину кімнати Сенкевич вибіг із криком: «Через історичний роман!»

Для письменника, який мешкає в моєму краї, тут особлива благодать.Посудіть самі, скільки важливого відбувалося, які постаті народжувалися лиш на частинці нашої України, моїй рідній Волині, як мовили у давнину, великій Волині (в кожного своя, цього разу невигадана Йокнапатофа…). То в волинському Любешові навчався Тадеуш Костюшко, що стане національним героєм Польщі, то з  з села Терехове,  виїхав хлопчак, якому судиться бути класиком англійської літератури Джозефом Конрадом,  в Малині прогулятися можна парком імені Міклухо-Маклая чи побувати на могилі його матері Катерини Семенівни, того самого мандрівника з «чужої» Вікіппедії,  який зазначить проте: «Мої предки родом  з України  і були запорозьким козаками з Дніпра», того самого, який дослідить далекі й незнані світи на зразок  Папуа-Ковіай чи островів Банда, Амбон, Буру…

А ще в Луцькому замку з підписувача починатиме гетьман Іван Виговський і тут же служитиме інший гетьман, Павло Тетеря, з невеличкого  містечка Дубровиці родом  пізнаватиме на колайдері таємниці мікросвітів Нобелівський лауреат Георгій Харпак…

Про Олену Пчілку і Лесю Українку, Михайла Кравчука і Сергія Корольова та ще багатьох славетних і так загальновідомо.

Варто спинися, бо забракне площі…

 

 

         —  Що було найважливішим для Вас, коли Ви писали цей роман? Які ідейні сигнали Ви хотіли послати читачеві?

 

В тому пекельному ХХ-му столітті, та ще тут, на теренах «кривавих земель», за точним висловом Тімоті Снайдера, знімався штормовий «сьомий вал» нечуваного досі лиха; і ті хвилі безжальні гнали люд, сотні тисяч, а то й мільйони,  далеко від рідних подвориць. Така ж доля стелилася і братам Тимошенкам.

Старшого Степана звуть в науковому світі батьком американської прикладної механіки, середульший Сергій був міністром уряду УНР, в еміграції, в Луцьку мешкаючи, — посол і сенатор польського сейму, один з фундаторів модерної української архітектури. За його проектами зростали будови в Грузії і Росії, Україні і в Польщі, Чехії і Канаді, США і Парагваї – серед них поважна частка церков – в обрисах їх відлунює й досі українське барокко. Володимир був наймолодшим, в найкритичніші 30-ті роки – член уряду Рузвельта, професор кількох університетів (всі троє були професорами різних університетів та академій).

А ще Сергіїв син Олександр став головним архітектором Вашингтонського метро, зводив хмарочоси в Нью-Йорку та обирався першим очільником Товариства українських інженерів Америки.

Їх доля, немов відповідь на гіркий лист Альберта Ейнштейна до свого приятеля Івана Пулюя: загальновідомо, хто винайшов Х-промені і хто отримав за «рентгенівські промені» Нобелівську премію.

-Нема на те ради: бо хто ви такі, русини? – розраджував Ейнштейн. -Яка культура, які акції?

Сьомий вал пекельного того століття викинув Тимошенків в далекі світи, як і багатьох з землі їхньої… Ігор Сікорський будуватиме літаки в США, бо недалечко Москви Гітлеру помагатимуть бойові літаки лаштувати та вчити пілотів німецьких. Георгій Гамов, якому тричі вчверять «рентгенівський фокус», в автобіографію вклеюватиме репродукцію картини Рєпіна, де козаки листа пишуть, аби підтвердити свою запорізьку ідентифікацію, в глибини неймовірні мікросвітів зазиратиме на кордоні Швейцарії й Франції Жорж Шарпак, доки земляки його сапатимуть сталінсий коксагиз, саме ймення якого сьогодні для молоді   залишатиметься загадкою…

І тут постає одна з чільних проблем сучасного глобалізму: проблема «другої» батьківщини, проблема борозни – на своєму чи на чужому полі? А чи то байдуже і про це навіть замислюватися не слід? А чи то добро чи зло, чи все переважить вигода із прогресу, бізнесового прудкого розвою, чи та перевага не залишить руїни і попелища від зведеної з часів ще Христа  світобудови –було вже, що в тій мішанині людській варварський дослід проводився зі спадковістю та клонуванням людини в німецьких  концтаборах, і так само в Росії благословляли схрещення людини і мавпи? А що ще вигадає вивихнутий розум, позбавлений родового коріння, совісті та відповідальності, традиції споконвічної, гальм будь-яких на вселюдському токовищі?

Щодо борозни «на своєму, а чи чужому  полі», то в автора роману не було проблем з братами Сергієм і Володимиром: ще в студентські літа на початках того століття виробився в них кріпкий світоглядний «хребет». Куди складніше з Степаном: читаєш його «Воспоминания» і диву даєшся. Та це ж  навіть не росіянин, то типовий москаль, ну нехай, на окремих сторінках космополіт, а ще на наступних – малорос банальний.

Але вчитуєшся і починаєш підозрювати інше… Автор не береться твердити, де трапився «збій»: чи акценти на якомусь етапі були зсунуті хитро, чи сам Тимошенкопіддобрювався до білоемігрантського видавця, бо то його клопотом та коштом видавалося, чи як диктував Степан Прокопович, чи як редагували…

Однак знаковими для розуміння постаті, що не байстря він для цієї землі, заявляються епізод за епізодом. Ось Степан Прокопович з інтересу простого  йде на засідання Центральної Ради в Києві, його учень колишній, тепер же прем’єр уряду Голубович проводить в ложу міністрів, бо жодного вільного місця нема – Рада публічно діяла, будь-хто охочий міг зайти і послухати. Тривали  дебати якраз про угоду України з Росією, північна сусідка вимагала «лівих» поправок. І доволі значуще тут звучать слова Степана Прокоповича:

-Їм не поправки потрібні, їм потрібна вся Україна…

Не менш красномовні епізоди із заснуванням Української академії наук. То Степан Тимошенко був у числі тих перших академіків, яких призначав указом гетьман України Павло Скорропадський – наступних вже обирати мали. Степан Прокопович оббивав пороги всіх влад, які змінювалися тоді, аж в очах мерехтіло, аби порятувати вчених від голоду та не пропасти такій молодій установі науки, то Тимошенко разом з Володимиром Вернадським валявся на підлозі ввагонах, аби випросити, марне сподіваючись на чудо немислиме, кошти в Денікіна… на українську академію.

Той самий Тимошенко, що закладав основи світової науки опору матеріалів.

Чим була для цієї родини американська земля, яка можливості дала їм розвою, і де батьківщина насправді – яка з них до серця ближча, яка тепліша, яка рідна до щему?..

Недооцінена в нас зовсім  постать Сергія Прокоповича Тимошенка, державного діяча України і Польщі. Десятки й десятки  документів з його підписом, як посла і сенатора, зберігаються й досі в наших архівах. Дивовижна справ розмаїття, якими він переймався: від освітянських  проблем до комасації, від церковного будівництва до кооперативного руху.

У шпарких дискусіях, насамперш з побратимами, дійшло якось, що з серця склав Тимошенко з себе повноваження голови української парламентської репрезентації в польському сеймі.

Та дискусія була з іншим парламентарем, що стане колись… Патріархом Мстиславом.

Звісно, українські посли у відставці відмовили.

То книга лише про одну родину, а скільки їх…   Їм не судилося віддати сповна талан свій непересічний рідній землі, але вони гідно її представляли в близьких і далеких світах і поважний вkлад принесли у скарбницю світової цивілізації.

 

            —Вже звиклося, що Ваші романи швидко з»являються один за одним. Що нині на Вашому робочому столі?

 

 

-За вуха не відтягти від книги про Ганну Барвінок. Недарма  Іван Франко назвав її «праматір’ю української літератури». Захоплюєшся і жахаєшся водночас, захоплюєшся неймовірним багатством мови, жахаєшся,   що збідніла відтоді вона, що вирівняла і випрасувала та зуніфікувала дивовижно барвистий словник та ж «глобалізація»… А Проня Прокопівна, скинувши немодний уже сарафан  російський,  вдягнула англійські джинси з англійською ж лейбою…

 

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."