Іти – і не спинятися…

Не кожній людині вдається відразу обрати професію за покликанням Часом  перевагу мають прагматизм батьків та життєві обставини. Що скажете з цього приводу?

— Стосовно себе. Був і прагматизм старших, і обставини, які ніяк не об’їхати – не вигадали ще воза такого… Але назавше теплиться згадка про прекрасний колектив педагогів у найвіддаленішому поліському селищі з переконливим йменням Заболоття. То окрема мова, чому склалося так, чому найталановитіших випускників університетів відправляли туди на заслання. А ще була мрія з шкільної парти  про літературну працю.

Як складалося життя у випускника Української сільгоспакадемії і чому сталася переорієнтація на професійній ниві?

— Переорієнтації властиво не було. Я йшов у сільгоспакадемію з надією глибше пізнати природу – далося взнаки юначе захоплення творами Паустовського, Пришвіна та інших майстрів, під чиїм пером природа істинно жила і дихала.

Пам’ятається випадок. Ми здавали генетику – старшеньке покоління згадає, яґ лаяли цю науку з усіх підворітень, «буржуазну» і ще там сяку-таку, але час невмолимий, вже й генетика в програми вишів ввійшла. Але з чого учитися? На весь тодішній Радянський Союз лише університет в Ленінграді випустив книгу накладом п’ять тисяч – краплина в студентському морі. Брали посібник по черзі ми на кілька ночей і йшли на іспит.

Ось і я витяг білет. Професор слухав, слухав, а тоді зненацька питає:

— Ким то ви, молодий чоловіче, працюєте?

— Та я не за фахом, — знітився було з несподіванки.- В районній газеті, завідую сільгоспвідділом.

— О, ні, — різко запротестував професор. – Це вельми  за спеціальністю, бо ж бачите, що нині твориться: вчення – світло, а невчених тьма…

    — І.Ф., ви очолювали Камінь-Каширську районну газету «Радянське Полісся» в 1975- 1990 роках. Як нині відомо, це часи так званого брежнєвського застою  та горбачовської перебудови і зародження Народного Руху України. Який слід вони залишили в памяті?

    — В застійені часи я будував, а в перебудовні і «повоювати» судилося. Це не камбур… Редакція газети і друкарня в Камені-Каширському, куди мене призначили, тридцять літ була в аварійному приміщенні колишньої польської аптеки пана Ставського. Якраз над друкарським верстатом \до слова, часів Маркса і «Нойє райніше цайтунг»\ тріснула балка і хіба вельми вже тямуща ворожка могла вгадати, коли обвалиться стеля.

Начальство тодішнє ресторан насамперед будувало, згодом приміщення райкому компартії, а на редакцію бракувало все «фондів»… Знову лиш старші про те можуть згадати – можна мати кошти, але на них без підпису відповідного чинодрала жодного будівельного матеріалу не купиш. То ціла повість гумористичка \ тепер!\, як під новорічну ніч опалювальні батареї вивозив з Брянщини, як приходили на глибинно-поліську станцію залізничні контейнери з офсетним обладнанням, якого ще Луцьк не мав, а на контейнерах диковинний на ті часи напис: «Бомбей- КаміньКаширський»…

Звісно, пам’ятаються насамперед прекрасні люди в редакції і друкарні, з якими випало працювати. Метранпажем \зараз назву цієї професії в кросворди можна спокійно ставити і  небагато хто відгадає\ був у нас Микола Шліхта, ще фронтовий поліграфіст, в армійську газету в 1944 –му першим прийшов. Ні, газета й раніше виходила, але перед тим у черговому номері помилочка невека трапилася: в тексті наказу за підписом «Главнокомадующий Сталин» в слові «главнокомандующий» друга літера випала… Всім по 25 таборів, добре хоч не розстріляли,- згадував М.Шліхта.

Газету, видається, робили цікаву, наклад ми мали одинадцять-тринадцять тисяч, для районки цілком пристойний.

Ті роки були неабиякою журналісткою і життєвою школою, у якій крок за кроком судилося позбуватись «совковості». Особливі випробування випали на згадані «перебудовні часи». Траплялося, і «сторожів» своєрідних начальство нам ставило – неймовірна тепер ситуація, редактор вичитує сторінку, а поряд сидить з райкому, мало не через лупу приглядається, чи там чергової крамоли не пишуть. Вигнав одного «цензора», вигнав другого.. Тоді по партійних організаціях запустили «листа закритого» — гей би, як співав Висоцький. Той обовязковий для обговорення лист вимагав когось із членів бюро  у відставку відправити; звісно, підказочка у підтексті була – редактора. На подив начальства, переважно підтримали люди газету і її керівника. А от справжнісіньким шоком стало, коли об’єднана парторганізація міліції,суду і прокуратури вважала відправити у відставку …секретаря райкому та голову райвиконкому.

— Тепер я знаю, з ким тут працюю! – лясне по столу долонею секретар.

В Радянському Союзі, наскільки пам’ятається, наклад газети палили в Ногіно під Москвою і в Камені-Каширському. В Ногіно газету, попри скандал, розгромили, а в Камені вирішили «демократично» з колективом розправитися. Про утиски друкованого слова, як допекло, я відправив урешті телеграми в Верховну Раду, Спілку письменників, партійні органи. Звісно, телеграми нікуди чомусь не пішли …бо й не виходили із містечка. Зате на термінові збори прибуло начальства більше, аніж у редакції працівників.  Ставиться на зборах питання про підстави для телеграм, фактично про вотум довіри редактору. І колектив проголосував «за» довіру…

— Отак! – ошелешено тільки й скаже секретар обкому.

Тепер багато чого згадується просто з усмішкою. У пошуках захисту телефонував якось в Москву, депутатові Верховної Ради СРСР Аллі Ярошинській, її імя тоді вельми гриміло, згодом стане помічником вона Б.Єльцина. А через день чисто по власних, приватних справах їду в тодішню столицю. А  вночі, о третій годині, дзвінок на квартиру.

— Чого він туди поїхав? – неснайомий чоловічий голос застерігає дружину. – Хай спиниться, а то…

Несповідимі журналістські  путі-доріжки.

— На той час ви ще перебували у списках номенклатури обкому компартії. Очевидно, це послужило переведенню в крісло новоствореної в Луцьку газети «Народна трибуна»?

— Це ще одна пам’ятна сторінка. На виборах редактора міської газети проти «номенклатурника обкому» Корсака дибки на сесії ставала вся фракція компартії. Зрозуміти тих депутатів було нескладно: якщо районну газету в Камені-Кащирському, ціною в кіоску дві чи чотири копійки, з «рухівськими» матеріалами продавали у Львові за 25 карбованців, то такий редактор і тут воду каламутитиме…

Журналісти, які працювали і працюють з вами, знають вас як людину коектну, врівноважену і ділову. Тоді що спричинило конфлікт із міською владою?

   — Справа не в конфлікті, зовсім в іншому. Ми не хотіли брати кошти з бюджету, бо ті кошти мали найперш піти лікареві чи вчителю, що по півроку тоді і більше платні не бачили, а ще як видання «ляже» фінансово під владу, то годі про якусь незалежність балакати. Коли вдарила інфляція, що десяти тисяч відсотків сягала, то передплатних річних грошей хіба на два тижні стачало. Один раз читач ще доплатить, але не піде на пошту щомісяця.

І ми змушені були заробляти додатково. Чим ми тільки не підзаробляли: друкували бухгалтерські бланки і випускали молитовники, утримували кафе і налагоджували виїзну торгівлю. До слова, підзаробітків шукало чимало видань. Пам’ятаю, телефонує П.Г.Шафета.

— Як живете?

Оповідаю про всі тогочасні заробітчанські пригоди, а він сміється:

— Ми теж шукаємо додаткових коштів. Оце відправляли огірки на Польщу, то нестача ящиків з’ясувалася. Хай йому грець, хіба то редакторське діло ящики рахувати?

Гадаю, слід віддати належне всім тим, хто не  заупокійну читав з трибун по українському друкованому слові, а на ділі в лихі часи прагнув його утримати.

В своїй книзі «Оксамить нездавнених літ» я дав в основному відповідь, чому написав заяву на розрахунок. У конкурентному полі, де владарювати починала корупція, державна установа нежиттєздатна.

Але назавше залишаться найсвітліші спомини про співпрацю з Віктором Вербичем і Надією Гуменюк, Клавою Корецькою і Олексієм Шумиком, Михайлом Світліковським і Ростиславвом Хвенем, Андрієм Криштальським і Віктором Федосюком, Леонідом Осауленком і Василем Бубенщиковим, іншими славними  колегами.

— Є така думка, що все, що робиться, на добро. Як відбувався процес створення газети «Сімя і дім»? На той час виходили в світ нові обласні видання «Досвітня зоря», «Вісник». Але вже у 2000 році «Сімя і дім» мала наклад 49 тисяч. В чому секрет успіху?

— Про «Досвітню зорю» не беруся судити , а «Вісник» поважаю щиро. Захоплююся журналістськими і менеджерськими здібностями Євгена Хотимчука. Щодо свого видання. Не можна чужинцям віддати  сповна той читацький сегмент, який нахабно хотіли б собі перебрати «Лиза», «Единственная» і тому подібні.

   — І.Ф, Ви вже36 літ успішний керівник друкованих видан, але й заявили про себе як менеджер в царині бізнесу. Як вдається поєднувати такі несхожі напрями?

— Від бізнесової діяльності, окрім видавничої справи,  я відійшов уже низку років. Звісно, на початках вона конче потребувалася. А видавництво сьогодні – хіба бізнес?  Чималенько люду відносять його в силу низки умов швидше до благодійності…

Ми знаємо Вас як журналіста та публіциста. Проте в останні роки все більше заявляєте себе як письменник і дослідник життя маловідомих для широкого загалу історичіних постатей України…

   — Григорій Орлик і Модест Левицький, Арсеній Мацієвич і Міхал Чайковський, В’ячеслав Липинський і князь Ростислав Михайлович, низка інших непересічних постатей справді стали героями моїх більших чи менших робіт. Ці люди значимі не лише в національному контексті. Можливо про них вартує сказати рядками з післямови до останньої моєї книги «Завойовник Європи»: «І якщо колись вродиться винахідник, що виміряє достеменно відсоток кожного в розбудові Європи, то належно сприйме належну частку в тій справі українського інтелекту, гірких мозолів і крові.

Ми в себе вдома, не маєм потреби зазирати ні в чиї вікна»

   — Насамкінець, в чому полягає Ваша формула щастя людського й письменницького?

 

   — Спокійно іти, і допоки стачатиме сил – не спинятися…

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."