Іван Корсак «Перстень Ганни Барвінок»

«Хто се збагнув і збагне?»

В час між 8 березня і Днем Матері, що цьогоріч припадає на 10 травня, саме раз поговорити про жіноче питання. І тема зручна – на книжкових полицях, дякуючи  видавництву «Ярославів Вал», зявився  роман Івана Корсака «Перстень Ганни Барвінок». Тому запитання до автора: чому Ви звернулися до постаті Олександри Білозерської, до постаті жінки, адже досі героями Ваших романів, повістей та оповіданьна історичну тематику були переважно чоловіки?

— Іван Корсак: -Ця жінка мала щастя й нещастя (хтозна, чого більше) спізнати велике кохання. Все життя вона вклала, наче у банк, у чоловіка свого, так рідко вдячного, а  частіше невдячного Пантелеймона Куліша: і не вимагала вона процентів за вклад, не чекала  наймізернішої віддяки… По смерті Пантелеймона Олександровича всі маєтності спродала до ниточки, кошти  на видання чоловікових книг віддала, а сама помирала в чужому домі, навіть не в домі, а в сторожці якійсь, на гнилій соломі, на долівці сирій.

А ще було в мене почуття своєрідного протесту. До Ганни Барвінок чомусь найчастіше вживають вислів «поет жіночого горя». Гадаю таке бачення дещо спрощене і однобоке.

   -Стривайте, але ж досить переглянути навіть заголовки оповідань цієї письменниці, аби схилитися до схожої думки  — «Жіноче бідування», «Сумне подружжя», «Сирітський жаль», «Хатнє лихо», «Нещаслива доля»…

І.К.: — Так, це правда. Але не вся. Безсумнівно, таке визначення для творчості Олександри Білозерської дали наші знакові попередники. Борис Грінченко про Ганну Барвінок свій твір озаглавив дійсно  «Поет жіночого горя О.М.Кулішева». І Сергій Єфремов в «Історії українського письменства» назвав Олександру Михайлівну схоже – «поет горя і бідування жіночого». Але досить вчитатися в шанобливі рядки Бориса Дмитровича, як зникає звужене розуміння творчості Ганни Барвінок.

    -Можливо, таке першопочаткове сприйняття через те, що Олександра Михайлівна, сама зазнавши чимало страждань,  левову частку часу свого віддавала сімейним клопотам, господарці, піклуванню про чоловіка, мізер лишаючи навіть для особистої творчості… Тому й не було в неї змоги власні твори  «піарити» та акценти потрібні розставити у їх сприйнятті.  А вже для громадських справ, для участі у жіночому русі, в числі своєрідних зачинателів якого також була, бо він рясно тоді пускав перші паростки, — і поготів…

І.К.:-Щодо участі у жіночому русі. В Києві заснували ще 1884 року Вищі Жіночі Курси, згодом з’явилася «Жіноча громада», «Одеське товариство охорони жінок» та інші громадські утворення. У Львові став діяти з 1893 року «Клуб русинок», «Жіночий кружок» в Коломиї, «Жіноча читальня» в Долині та інших низка чимала.

Але ж письменник живе поміж люду Словом, живе власним твором. І коли Ганна Барвінок подає до альманаху «Перший вінок» свої оповідання, то Іван Франко анонсує видання з непідробною радістю:

-Звертаємо увагу нашого жіноцтва на те видавництво і висказуємо щире бажання, щоб воно сталося гідним виразом того просвітнього руху, який від кількох літ почав проявлятися серед нашого жіноцтва. Дуже щасливою вважаємо гадку В[исоко]п[оважаної] пані редакторки помістити в «Альманаху» звістки про всіх руських женщин, котрі в наших часах так чи инакше виступали на публічну арену, будь то в літературі, будь в штуці, промислі чи в житті громадськім. Тільки по зібранні такого матеріялу могли б ми пізнати, чим досі були у нас женщини-русинки…

І.Франко, певне, невипадково поставив літературу на перше місце серед видів «публічної арени».

Зрештою саме ім’я Ганни Барвінок брало участь в жіночому русі, підживлювало його. Ось на Галичині відкривають урочисте зібрання, до якого ретельно готувалися. Попри зиму сувору з морозами несамовитими і презлючими віхолами прибуває і прибуває жіноцтво з різних куточків Галичини і Волині, з Відня, Праги й Варшави.

І виголошує ведуча:

-З ініціативи жіночого гуртка  Українського педагогічного Товариства імені Ганни Барвінок з’їзд українських жінок дозвольте відкрити…

А от у газетній публікації йдеться, що іменем Ганни Барвінок нарекли  12 –й пластовий курінь – далеченько він правда,  за хвилями бурхливими океанськими, у Рочестері на американському континенті. А по-сусідству значаться курені з іменами Івана Мазепи і Лесі Українки, Івана Виговського і Петра Сагайдачного, Володимира Великого і Андрея Шептицького…Знакове вельми сусідство.

А вже за незалежної України пластовий курінь іменем Ганни Барвінок наречуть і вдома, у Вишгороді

Істинно, гендерний рух починається найчастіше зі Слова.

   -Низку років окупаційна московська влада  накладала табу на імена Ганни Барвінок і Пантелеймона Куліша. Чомусь східний пришелець їх не любив особливо, здається,  не пробував, як Тараса Шевченка чи Лесю Українку «приватизувати», виставити отакими собі «революціонерами-демократами». Навіть пам’ятники на могилах встановити та влада  не спромоглася…

І.К.: — Збереглося передання поміж люду Чернігівщини про події в час Другої світової війни. Одного дня німці почали зганяти людей з їх домівок поблизу хутора Мотронівка, наказавши брати з собою лопати. Можна зрозуміти, що творилося в душах нещасних: на обличчях одних  замерзла приреченість, жах і безпорадність бачилися на інших лицях, бо заледве тиждень минув як німці через партизанку пів сусіднього села вигубили; розпачу іншим додавала невизначеність, куди й чого їх женуть. Інколи над гуртом знімався жіночий голос, зривався він на лемент було, як за покійником, але грізний окрик гасив те нараз.

Натовп людський спинили біля двох високих хрестів над  могилами, недоглянутими і занехаяними, що заросли бур’янищем та вже чагарями обсідати взялися. То могили були Ганни Барвінок і Пантелеймона Куліша. Старший із німців щось загелготів було, а перекладач тут же витлумачив, що наказує гер оберст прибрати усе й розчистити, аби пошановані належно могили були.

Кинулись люди поратися мало не впідбіги, бо скінчилась невизначеність, не на кару, Богу дякувати,  сюди їх пригнали, враз розвіявся той судомний страх. А як прибрали довкруж гарненько, то вишикували всіх півколом.

— А зараз. – мовив перекладач, — я прочитаю вам лекцію про значіння Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок для вашої історії і їх місце в європейському контексті. Велика Німеччина поціновує кожну культуру…

Не все розуміли селяни з вельми вченого, що балакав той чоловік, та вже  іншими очима дивилися вони на два хрести, що потемніли  за низку десятиліть і бралися мохом, як бралася забуттям їхня пам’ять. Але передання в народі лишилося, його притлумнювала довгі роки під страхом Сибіру, та зовсім вже вигасити пам’ять нікому не сила…

Отож і рівняймо, який зайда гірший: московський чи гітлерівський.

   -І все ж у показі життя жіночого в творах Ганни Барвінок верх беруть нотки сумні, драматичні нерідко…

І.К.:-Творчість справжнього художника завше поліфонічна і поліфарбна. Як і в кожного непересічного митця, у Ганни Барвінок  стачає суму на сторінках, де ж від того суму подітися, лишень визирнімо через вікно… І так само у творах її не бракує світлого та життєствердного, як у природі кольори розмаїті між собою межують. Перечитаймо «Домонтар» або «Молодичну боротьбу», або «Праправнучку Баби Борця» — там не розпач, не сум, там лагідне сонце сторінками розлите… І ще є завзяття жіноче, готовність не поступитися злу, позмагатися з долею, якщо вона щастю людському противиться. У «Праправнучці» жінка звичайна не побоялася стати супроти борця професійного, що похвалявся сміливцям можливим: дам півтори сотні рублів або в землю вжену. «Усі бояться, микуляться, чи йти, чи не йти… А він такий собі огрядний! Руки розставить – вітряк!»

А далі сталося несподіване для всього люду, що на ринку борців оточив: «Він як струсоне її – навколішки посадив. Всі люде обімліли. Вона ж його як придавила, дак і шия й голова  ввійшла межи плечі, і земля під ним угнулась». А переляканого чоловіка свого, що й не здогадувався про силу жіночу,  заспокоювати мусила, мовляв, як шанувала тебе, так і тепер шануватиму…

От вам і гендерне питання…

Ганна Барвінок – «поет горя жіночого»? Так, звісно. І не так, водночас, принаймні, і не лише, бо як мовить оповідачка з «Праправнучки баби Борця»: «От ми якого роду! Роду борецького! У наш рід ще ніщо нечисте не замішалось…»

Або:

«Борець! Скільки в нас було борців між жіноцтвом у нашу гірку давнину!.. Так, або  як інше, знай боролись вони за власну, та й за нашу будущину… Хто се збагнув і збагне?..»

Маємо обов’язок збагнути. Бодай сьогодні.

 

Розмовляла Клава Трофимук

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."