Ми поїдемо знов. Там нас чекають…

оповідь волонтера

  Я планував цей матеріал подати у формі бесіди чи інтерв’ю з волонтерами з Каменя-Каширського Сергієм Шуміком,Олегом Ліпичем та Сергієм Ткачем, а коли став писати, ледве встигаючи, то зрозумів: тут оповідь треба давати просто підряд. Інакше губиться інтонація…

Я не рахував, скільки разів їздив до хлопців, але не менше тридцяти разів. Перший раз, пам’ятається, то було 5 вересня 2014 року, до айдарівців у район Старобільська поїхали, село Половінкіно.

Я не знав сперш, куди їхати, але був у відпустці Денис Киричук з роти саперів, афганська сотня, добровольці. Він і порадив до них.

Я приїхав і був шоконаний. Що хлопці їли – мовчу, капуста лише та картопля, не побачив м’ясного. Та й готувати не вельми якось випадало, ніколи їм було, йшли бої. В хлопців зброя – мисливські рушниці, дехто в домашні капці узутий.

Був вечір, ми стояли за воротами й слухали, як Батя, так всі звали свого командира, «люлів» хлопцям давав. Появилися грабіжники, казав Батя, що під виглядом айдарівців забирають в людеймашини, кидають тінь на бійців. Батя вимагав тих гадів невідкладно спіймати і покарати як слід…

Під’їхав мотоцикліст, хлопчина зовсім, а з ним дівчина років хіба двадцяти, та  дівчина з автоматом. Незвично…

Бачив як шикувалися хлопці, бачив їх транспорт – пів машини вирвало у бою. А от нової техніки не вдалося побачити.

Жаско їхати нічними населеними пунктами, їхали Старобільськом – вікна чим завгодно завішані, хіба деінде світло смужечками пробивається.

Підходили люди тамтешні, говорили інколи, щоби не думали ми, мовляв, що тут всі сепари. Але хлопці наші казали, що можуть бути й такі, які в очі одне набалакають, а вночі роблять  інше.

Я побачив тут, що нашим людям бракує. Коли на перший рейс потрібне  збирав, то грошей не брав у людей, краще, казав, дайте банку сала, щось з консервації домашньої. Автомашину дав Володя Лисов, і на другий рейс дав, і на третій, і потім багато разів…Давав транспорт Олександр Кравченко,  їздили бусами, які виділяли нам Коля Букало, Петро Ханейчук, Борис Шумік, Олег Раковець, Саша Варчук, Степан Дудка, Сергій Ткач, Леонід Токарчук.

Збираючись у черговий раз, я  сідав у свій «фордик» і об’їджав людей. Маєте огірки, казав, -давайте, маєте сало – піде, інше з домашнього також. Якось в інтернеті звернення бачив: хто може – беріть автомат, не можете – дайте п’ять гривнів чи скільки, а не маєте, то хоч чаєм при дорозі бійця пригостіть…

Запам’яталося Дебальцево цієї зими, якраз на Різдво було, підвезли продукти до лінії фронту. Зовсім близько, метрів за шістсот бачимо їхні гармати, вартові з автоматами походжають…А дорогою їхали, обминаючи ракети із «Градів», що стирчать в асфальті, не розірвавшись, але в будь-який час від вібрації транспорту бубухнути можуть.

Думаєш мимоволі: ми приїхали і поїдемо, а хлопцям тут залишатися.

Чи знали мої домашні про ці рейси? До цьогорічного січня мамі й дружині  брехав, що їду у Запоріжжя або на Чернігівщину: дружина була вагітна і в січні якраз доньку родила; з вересня по січень таївся.

Який настрій у хлопців? Стоять у тапочках, але не канючать, веселі, їм плювати, що в тапочках, хоч і холодно, і хочеться їсти. Нам показують відео, показують фото, де жили і в яких умовах та жартують при цьому.

І так само у друзів своїх, волонтерів, не побачив виразу каяття, нащо сюди приперся, можу загинути.

Важко підібрати потрібні слова, але вразило особливо справжнє братерство, навіть якщо ображаються, то якось по-дитячому, на зразок: був на посту, а хлопці вечеряли і чарку йому забули лишити. Ви ж дивіться, наказує, не забудьте наступного разу…

Там все по-справжньому, вони вдома не такі, там вони інші.

Був у кореша Василя в Волновасі. Знаменитий хлопак, він ПТУРами володіє майстерно, протитанковими управляємими ракетами тобто, сепари за голову його винагороду значну оголосили було. П’ятдесят тисяч доларів, так, здається. Ніколи такого не подумав би про звичайного сільського хлопаку. Виходиш з бліндажа у нього – справа цибуля росте, а поруч щавель і петрушка. Телефонує до мене: «Так, Серьога. Не тільки ви, ми теж щось робимо. Он щойно відкрив вогонь – одна ракета мимо, зате наступні у ціль, тільки тріски з їхньої техніки полетіли».

Возили потрібне бійцям на кінець злітної смуги в Донецьку, возили в Маріуполь, Дебальцево, Новоайдар, Волноваху, у госпіталь військовий… Зараз вже конче треба теплі шкарпетки, штани, взуття на зиму.

Я знаю, що гріх, але хочу щоби здохди ті, що лиха цього  на нашій землі наробили.

Буває, і на земляків зло велике бере. Я втомився не дорогами й ризиками, мені набридло бігати й шукати потрібне бійцеві. Нерідко просиш, а чуєш у відповідь: та нема… Зате з пісним обличчям на коліна стають, як вбитого додому  привозять. А де ж ваша шана була, як треба було йому каску купити?

Ще важче в оте перемир’я несправжнє, ніхто й нічого дати не хоче. А ми їздили ото  в підрозділ за п’ять кілометрів від Донецька, хлопці там у корівнику зараз живуть, консерви одні жеруть вже вісім місяців – спробуйте на такому меню пожити стільки; техніки нема, помитися навіть ніяк.

Ми поїдемо знов.

Там нас чекають.

 

Записав Іван Корсак

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."