Роман «Немиричів ключ»: а де ж був народ?

Зі сторінок газети «Слово Просвіти»

Сучасний історичний роман… То втеча від невмитої, брутальної дійсності в романтизоване рожеве минуле, де замість набридливих примітивних мармиз у телевізійному шоу-ящику діють благородні лицарі та бездоганні аристократи духу? Пошуки втраченої істини у прадавньому, де ненароком (а раптом?!) на котромусь з історичних узбіч зблисне ключ-розгадка хитромудрої, в баранячий ріг закрученої, проблеми сучасності? Про це запитуємо у письменника Івана Корсака, в якого нещодавно у видавництві “Ярославів Вал” побачив світ новий історичний роман “Немиричів ключ”.

— Колись Флобер жартував, що історію давнього Риму слід переписувати кожне десятиліття: мав на увазі, мабуть, швидкоплинні зміни тогочасних реалій. Для нашої історичної романістики так питання не стоїть: із причини неймовірного, скалькованого з якогось недолугого фантастичного твору, карикатурного викривлення часу і простору нам не треба щось переписувати, нам аби вперше виписати — через злі вивихи долі принаймні наблизитися до справжньої минувшини, а не до вигаданого мутанта-покруча.
Щодо ключа-відгадки. Ні, не зблисне він десь на узбіччі, на крутих вигинах та історичних відстанях — для кожного часу тільки свій ексклюзивний “ключик”. Водночас для розуміння сучасності постать Юрія Немирича може стати вельми доречною. Інтелектуал, яких на всенькому континенті, напевне, було негусто (дослідники збиваються в обрахунку кількості університетів, де він облюбовував собі той чи той курс лекцій), воїн і полководець, що встиг повоювати мало не проти всіх держав Центральної та Східної Європи, Немирич мав вплив на тогочасні події з огляду хоча б на добрі, якщо не приятельські, то принаймні дружні стосунки з низкою вінценосних правителів.
До постаті Юрія Немирича у сучасних майстрів історичної романістики просто руки не доходили, а в попередні радянські часи на ім’я цього волиняка-магната поклали владці табу. У Павла Загребельного (“Я, Богдан”) Немирич десь промайне епізодично — отакий собі дрібний, криводушний і корисливий хитрун… Хто повірить, що Павло Архипович зі своїми феноменальними знаннями не розумів, не бачив істинної статури Немирича? Але навіть за всього свого авторитету і суспільного особливого впливу інший канцлер Великого Князівства Руського не міг з’явитися на сторінках тогочасного твору.
А ще цього разу не вважаймо тривіальним твердження “історія не знає умовного способу”. Фактичний автор Гадяцької угоди (вклад Казимира Беневського чи Івана Виговського, як свідчать численні джерела, таки неспівмірно менший), немов відчував прийдешні трагедії України, терзання і шматування Польщі, непросту долю Литви… Натомість створення потужної федеративної держави з Речі Посполитої, Великого Князівства Руського і Князівства Литовського, доволі демократичної за тодішніми мірками, могло б унеможливити криваве прoтистояння Сходу і Заходу, стати порогом, через який не переповзли б навіть світові війни.
Але нема пророка у своїй вітчизні. Тож не одне наступне покоління і українців, і поляків та литовців, зазнаючи неймовірних страждань, згадуватиме злим і нетихим словом скнарість і недалекоглядність тодішніх своїх еліт.
— Ви все про еліти, королів та магнатів, все про осіб визначних… А де ж був народ, найперший рушій історії, як учили колись нас у школі?
— Ось знову зазвучала знайома пісня, яку розпочинали шляхетні добродухи О. Лазаревський і В. Антонович, пісня, де в кожній строфі приспіву чується ідеалізація простолюду. Це ж скільки мало води збігти в Дніпрі, щоб врешті почути голос В. Липинського: рухає історію насамперед активна меншість…
У творах, що лишив по собі Юрій Немирич, немає детальної розробки цієї проблеми, але в його діях, думках і вчинках на сторінках “Немиричевого ключа”, має сміливість сподіватися автор, проблема проглядається доволі чітко. За роки безкінечних воєн в українських краях багато тодішнього люду лишилося без землі, а то й без домівки, так звані дейнеки з часом відвикли від плуга і ціпа, бо з грабунку жити простіше… Юрій Немирич, на відміну від Пушкаря, не збирався піддобрюватися до юрби, до численного охлосу, він не вдягається в ношену-переношену свитку, як лукаво робив це геть небідний Пушкар, але робить усе за великим рахунком, щоби з охлосу знову постав народ: “Що поганого в тому, якщо ця веремія велика заварилася задля всіх, і при тім числі задля тих, кого життя потоптало, душі у мул виквацяло, для кого пограбований шмат сала чи жіноча запаска стали щемким неабияким святом? Хто випере душу таку і на росі та сонці вибілить? Добре щасливим і праведним, тільки від неправедних всі відвертаються…”
Та проблема охлосу відлунюватиме ще не раз у нашій минувшині, раною незгойною ятритиметься в часи УНР і врешті призведе до її загибелі, докотиться до наших днів, коли милі сучасники, ментальні совки, продовжуватимуть клювати на макуху червивих обіцянок і дозволяти, аби їх “розвели, як котят”…
— Чи не забагато жовто-зеленого песимізму, аж до зубного болю, чи нема тут у підґрунті безвір’я в народ у найширшому розумінні?
— І на макове зерня немає… Бо поряд із Немиричем істинні ідеали народні та сподівання несли такі, як легендарний Морозенко, він же Станіслав Мрозовицький, вихованець Падуанського та Ягеллонського університетів, про якого і через століття не згасатимуть у нашого люду пісні, а ще Станіслав Кричевський, кум Богдана Хмельницького, а ще з української та зукраїнізованої шляхти Антон Жданович, Самійло Богданович-Зарудний, Силуян Мужиловський, Михайло Зеленський, Григорій Сахнович-Лесницький і многая з ними, многая… І ці ідеали, попри історичні віхоли лиховісні, інтелігенція, найосвіченіші та небайдужі люди пронесли крізь товщі століть. Показовими можуть стати події, описані в одній із моїх попередніх книг — “Тиха правда Модеста Левицького”.
Те може видатися для держави з іншою долею неймовірним. У краї, цілком зденаціоналізованому, запитували селян: хто вони? Поляки? Українці? Чи росіяни? У цьому зденаціоналізованому волинському краї в 20-х роках століття минулого найчастіше можна було почути у відповідь геть невизначене: ми тутешні… І ось жменька інтелігентів у луцькій українській гімназії, спільно з “Просвітою”, ними ж зорганізованою, здійснила диво, справді жменька, бо більшість педагогів — білоруського, російського, польського чи німецького кореня, — навіть не володіла українською мовою. За якесь десятиліття з випускників гімназії витворюється потужний загін української інтелігенції: вони підуть у світи, стануть конструкторами відомих європейських фірм, провідними європейськими оперними співаками, керівниками будівельних фірм на американському континенті, створять славнозвісні мистецькі колективи на австралійських теренах. А ті, кому судилося лишитися на цій землі, очолять бойові підрозділи УПА — то вихованець гімназії Юрій Стельмащук стане командувачем УПА-Північ, то Олекса Шум навіки спинить шефа гітлерівських штурмових загонів, одного з найбільш наближених до фюрера генерала Лютце, який на чолі колони бронетехніки вирушав приборкувати непокірну Україну. Тоді всі газети рейху вийшли з траурними портретами генерала, але чомусь не вказали причини загибелі, тільки одна “Берліне Ілюстрайте Цайтунг” сором’язливо зазначила, що загинув Лютце в … автомобільній катастрофі.
— Перебираю Ваші роботи останніх років: “Гетьманич Орлик”, “Таємниця святого Арсенія”, “Імена твої, Україно”, згадана вже “Тиха правда Модеста Левицького”, “Капелан Армії УНР”, “Отаман Чайка”, “Діти Яфета”, “Корона Юрія ІІ”, “Завойовник Європи”, і ось тепер “Немиричів ключ”… Це десятків три з половиною постатей, малознаних чи призабутих, від українських королів, належно досі не пошанованих, свата багатьох середньовічних європейських монархів князя Ростислава Михайловича до нобелівського лауреата Георгія Харпака. Видається, що книги ці, попри розмаїття несхожих доль, часів і країн, де герої діяли, усе ж пронизує, як нитка намисто, тема інтелігенції. Чому так і яку з тих книг вважаєте найвдалішою?
— Судити, вдалася книга чи ні — виняткове право читача і літературного критика. Рація є з приводу інтелігенції, якщо тільки цей термін дозволено вжити, скажімо, для середніх чи, навіть, ранньо-середніх віків. Тривалий час у літературі було лише два головних герої, бо “любов і голод правлять світом”. І ось на передній план вийшов новий, не менш яскравий герой — інтелект. На мою думку, це точно сформулював Ігор Гирич у післямові до “Немиричевого ключа”: “Авторові вдалося показати небуденність постаті Юрія Немирича в українській історії, виопуклити думку, що перемогти за письмовим столом не менш почесно, а може, й більш важливо, ніж у герці з шаблею у руках”.
Сьогодні, як повітря, потрібна просвітницька робота інтелігенції. Можливо, навіть не менше, аніж у найдраматичніші наші часи

"Без знання і розуміння своєї минувшини -

людство тоді немовля, народжене вчора."