Тиха займанщина. Але підступна

Із тривогою, здригаючись від чергової трагічної звістки з АТО, слухаємо новини, хвилюємося, чи не гинули люди та не трапилося загарбання ще бодай кроку землі нашої.

Але є загарбання без гучних пострілів гармат чи танків, «Градів» чи мінометів. Є тихе, однак таке ж загрозливе загарбання знакових українських імен.

Певне, кожен із нас згадає ті чи інші приклади. Мені ж врізалося в пам’ять, як збирав матеріали для роману «Вибух у пустелі», спроби східного сусіда приватизувати ім’я Георгія Кістяківського, співавтора атомної бомби, радника з науки президента США, з чиєї подачі зроблено чимало визначного, починаючи зі створення перших загонів астронавтів і перших «камінців» у фундамент програми польотів на Місяць.

Не раз про цього славетного вченого читаю: «выходец из Российской империи»… Осенью 1918 года вступил в Белую гвардию…» Це фрази із російської «Вікіпедії». А ось як пише «Энциклопедический словарь»: «Кистяковский (Kistiakowsky) Георгий Богданович (1900—1982), американський физико-химик, один из организаторов американской науки, специальный советник по науке и технике президента США Д. Н. Эйзенхауэра в 1959—1961. Родился в России». Це ж саме, слово в слово, подає сайт Megabook, включно з вельми «точним» місцем народження киянина Г.Кістяківського, в якого і батько, й дід були професорами університету святого Володимира в Києві. Здається, всіх перевершив сайт «Русские землепроходцы — слава и гордость Руси»: «…русский химик, участник белого движения, сражался против секты прокаженных безродных паразитов и петлюровцев».

Із приводу «родился в России», як пише Энциклопедический словарь», здається, все зрозуміло. Давайте поглянемо на інше твердження — «осенью 1918 года вступил в Белую гвардию». Справді, Г.Кістяківський був у денікінському війську, судилося побувати на північному Кавказі (до чого тут петлюрівці), вартує лише поцікавитися, як він потрапив до денікінців…

Не тільки «рукописи не горять», а й звичайні листи доволі красномовно можуть свідчити навіть через багато літ. Згадуватиме безпристрасний свідок, знайома їхньої родини С. Мотовилова, яка, проте, не завжди приязною до Кістяківських була: «Заходила Зина. У них только что был Саша Кистяковский. Рассказывал, как к нему приезжал [брат] Горя со своим переводчиком. Но от Зины ведь толком ничего не узнаешь. Она все путает. Горе шестьдесят четыре года, от нас он уехал в 1920 году, его силком увезли деникинцы. Они увезли все старшие классы гимназии».

Ось як він «вступил в Белую гвардию»…

Тепер про «русского химика». В згаданому романі наводяться уривки з інтерв’ю Георгія Кістяківського майбутньому Пулітцерівському лауреатові Річарду Родосу. Георгій Богданович насамперед відмежується від росіян, доволі чітко відповість на запитання Річарда Родоса: «Чому угорці так стурбовані діями Радянського Союзу? Ви ж росіянин, чи не так?»

— Я українець, — відкаже Георгій. — Це щось схоже, якби шотландця спитали раптом — ви англієць?..»

А тепер давайте поринемо у світ математики. Ось як про славетного нашого земляка з Полтавщини пише сайт «Развитие математики на Руси»:

«Остроградский Михаил Васильевич (1801—1862) — российский математик и механик, академик Петербургской АН (1830)». Невідь чому «забули» сказати, що Остроградський ще був також членом Паризької, Римської й Туринської академій наук. А тим паче забули про його заповіт: «У москалів не хочу й помирати». І він вгадав свою смерть, упокоївся на рідній землі.

Інколи людей, які народилися на українських теренах, північний сусіда ну ніяк не може собі загарбати-приписати: з того він, щоправда, не вельми журиться. Як не з’їм, то надкушу… От і читаємо у згаданому раніше «Энциклопедическом словаре: «Шарпак Жорж (Charpak) (р. 1924), французский физик. Родился в Польше, с 1932 во Франции». Насправді ж Георгій Харпак, Нобелівський лауреат, народився в містечку Дубровиця на Рівненщині, тут минали його ранні літа, а в міжвоєнний період сім’я емігрувала на Захід.

Уже згаданий «Энциклопедический словарь» біографію славетного одесита, вченого Георгія Гамова, якого б могли за будь-яке з трьох відкриттів удостоїти Нобелівської премії, починає досить скромно: «…американський физик-теоретик российского происхождения». А той учений, великий дотепник, навіть у автобіографічні книжки вставляв репродукцію відомої картини Рєпіна, підкреслюючи свої родові корені із Запорізької Січі. До слова, ще на пам’яті старшого покоління публікації в московських журналах, де на групових знімках світових наукових знаменитостей фото Г.Гамова замальовували — на його місці улюблені самозвані «соотечественники» залишали якогось чорного стовпа.

Російський «Науково-технический словарь» (dic.academic.ru) з приводу Феодосія Добжанського не вагається: «американский генетик, уроженец России». Отож байдуже зовсім, що насправді видатний учений народився в Немирові, вчився в шостій київській гімназії, Київському університеті, проходив аспірантуру Української академії наук. Зате член Лондонського королівського товариства, Німецької академії природодослідників «Леопольдина», Шведської академії наук, Данського королівського товариства, професор Колумбійського університету Ф.Добжанський, до якого так тепер набиваються в «соотечественники», ще зовсім недавно удостоювався компліментів дещо інших. Головна московська газета «Правда» про нього писала: «…подвизается теперь в США на поприще клеветы против советских биологов и «задает тон» в этой антисоветской кампании».

Найприкріше, що потужна російська пропаганда, при млявому представленні української справи у світових ЗМІ, приносить нерідко гіркі плоди. Ще донедавна ім’я волинянина Михайла Скибицького було малознане («День» писав про нього у № 177 від 5 жовтня 2017 р. — Ред.). Російські дипломати тепер навперебій записують його в «исконно русские»… Однак рано чи пізно в історії перемагає правда, а рейдерство, при тім числі духовне чи інформаційне, буде посоромленим. Завдяки українській дипломатії та діаспорі ім’я Михайла Скибицького в Перу повернуте Україні, а в Лімі відкрито пам’ятник українському героєві. Це неабияк збентежило російський дипкорпус: вони проводили безліч зустрічей з військовими, з істориками Перу, силячись довести, що Скибицький — росіянин.

Трапляється, брехня російських ЗМІ сягає таких вершин, які недосяжні були б навіть баронові Мюнхаузену. Ось на сайті «Экономисты русского зарубежья» натрапляємо на «исконного русского» науковця — «Тимошенко Владимира Прокофьевича».

Не знаючи міри, автори зачислили туди вченого, який працював економічним консультантом українських урядів та керівником Інституту економічної кон’юнктури при Української академії наук. 1919 року — економічний радник дипломатичної місії УНР на мирній конференції в Парижі.

На еміграції перебував спершу у Відні, а потім (з 1922) — у Празі, професор Українського вільного університету та Української господарської академії, що розташовувалася в Подебрадах і була потужним осередком українства у екзилі. Зрештою, детальніше образ Володимира Тимошенка, згодом члена уряду Рузвельта, виписано в романі «Борозна у чужому полі».

Перший перекладач Євангелія українською мовою колись казав: «Усе минеться, лиш правда зостанеться». Так і з рейдерством інформаційним заздрісного сусіда та справжнім внеском у світовий цивілізаційний поступ нашого люду.

P.S. Коли номер готувався до друку, надійшла сумна звістка: 7 грудня Іван Федосійович Корсак пішов з життя. Відомому на Волині та по всій Україні письменнику і журналісту був 71 рік. «День» висловлює щирі співчуття рідним і близьким. Вічна пам’ять.

Іван Корсак

Газета “День” №222-223 (2017)