Полинна правда Анатолія Шевченка
Тільки правда, і нічого більше, – озивався Анатолій Шевченко на спогади-сповідь А.Дімарова «За сімдесят літ». Таким же висловом цілком можливо означити багатющу і розмаїту за жанрами творчість самого Анатолія Яковича. І ця правда не вибіркова: про одне можна писати, а про інше – зась, в баченні одних явищ автор дозволяє собі бути щирим до денця душі, а про інше властиво письменницьку думку вишукуйте десь у підтексті.
Такі міркування набігають мимоволі, коли перечитуєш, скажімо, новели з «Криворізьких образків» А.Шевченка. Небагато в нашій сучасній літературі схожих творів за рівнем відвертості, рівнем болю, співстраждання та співпереживання.
В новітні часи, часи перманентних виборів, більшість кандидатів соло чи хором, мило заглядаючи виборцю в вічі, виспівують: «Ой, які в нас чорноземи родючі, світова четвертина їх в Україні, ой, який наш народ трудящий…» То нічого, що чорноземи руйнуються вже на очах через дике порушення сівозмін, яскраво-жовтою раковою пухлиною останню силу землі висмоктує ріпак для чужих бензоколонок, то нічого, що ніякої чверті їх в Україні нема, аби сягала доля заледве семи відсотків. Коли перечитуєш «Криворізькі образки» Анатолія Шевченка, то бачиш не тільки «народ трудящий», бачиш народ вщент поруйнований, душі того народу злиднями і топтанням гідності наче іржею побиті, цвіллю жлобства часто-густо покрилися: як дочитаєш останні рядки з новели «Вишня зацвіла», то ще довго перед очима стоятиме неприкаяний Федір з безтолковим дарунком –телевізором у руках, із запізнілим почуттям провини перед братом, якого вигнав із рідної домівки…
Коли Рафалу Лемкіну, що ввів у вжиток та науково обґрунтував для ООН і Нюрнберзького процесу термін «геноцид», коли йому не дали виступити в Організації Об’єднаних Націй, то він перед кількатисячною аудиторією у Нью-Йорку, в Мангеттен Центрі, все ж зумів оповісти про чотири складових українського геноциду-голодомору. Ту оповідь видаватимуть небавом 28 мовами… Р.Лемкін говорив про поголовне винищення інтелігенції, позбавлення української людності своєї церкви, про фізичне винищення селянства голодом і навмисне перемішування людності різного національного кореня, аби зламати споконвічні народні традиції та устої. В творах Анатолія Шевченка знаходимо сторінки про всі ці «складові» велелюдної катастрофи.
Чи не звідти витоки мутацій душ людських, з’ява душ-покручів, отих Іванів Губенків \новела «Червоні коні»\, для яких можливість вислужитися та досягти брехливих «рекордів» куди вартісніша, аніж совість та межа людських можливостей, що призвело до трагедії.
Анатолій Шевченко мав право своєму народові «в очі» сказати правду, якою б полинною вона не була. І так само чесно лягало на папір його письменницьке слово про незнищенність духу і невмирущість добра – чи то йдеться про «дитячого генерала»\ «День сонячного затемнення»\, дядька Михайла, для якого у балці джерельце співає, чи в «Карі за добро» про Олексу Воронюка, якого судять істинно за добро для односельчан. І ще одне. Легко чинити благо комусь, коли воно самому нічого чи мало вартує, куди важче в умовах життя героїв А.Шевченка : майор Кульбіда з однойменної новели позичає штани, аби фронтовик і орденоносець міг здати екзамен і згодом влаштуватися на роботу, а дід Єгор \також однойменний «образок»\ не може поховати свою бабу, бо ні з чого труну навіть зробити.
Принагідно слід зауважити про творчу манеру письма Анатолія Шевченка: не відчувається прагнення до якихось супероригінальних чи модних форм, не відчувається «пензля», але душу таки трясоне добряче… Певне, в тому і полягає істинно високий письменницький пілотаж.
Ще потужніше тема незнищенності духу і невмирущості добра звучить в літературних портретах сучасників – багатьох їх знав Анатолій Якович, з багатьма дружив упродовж низки років. Іван Світличний і Ліна Костенко, Іван Дзюба і Василь Симоненко, Борис Антоненко-Давидович і Микола Вінграновський, Микола Лукаш і Василь Земляк, Іван Драч і Євген Гуцало, Дмитро Павличко і батько та син Кисельови…Потужні особистості, інтелектуали, що зробили б честь будь-якій культурі будь-якого народу, під пером Анатолія Шевченка постають аж ніяк не «казенними» постатями – і це так славно, що багато цікавих деталей з життя не загубляться, не забудуться з часом, а міцно «пришпилені» до паперу письменником. А літературний портрет Григора Тютюнника, без сумніву, належить до визначних зразків в цьому жанрі української літератури.
Про письменника і літературного критика Анатолія Шевченка професор Віталій Дончик писав: «Порядність, надійність, гостре чуття справедливості, добре серце – ці риси сформували його нічим не заплямовану репутацію ще замолоду. Таким його сприймали не лише однолітки, а й старші письменники: В.Земляк, А.Дімаров, Ю.Мушкетик, І.Чендей, В.Кисельов, П.Загребельний, М.Зарудний, Р.Самбук».
Майже півстоліття спливло з часу виходу в світ першої книги Анатолія Яковича «Червоні коні». І як би сьогодні хотілося продовжити цей текст рядками: «А далі на книжкових полицях книги автора з’являлися одна за одною»…
Не з’являлися, і не з вини письменника. Як і на творчість інших шестидесятників, на твори Анатолія Шевченка тодішня влада поставила лиховісний штамп «заборонено». Редактор одного з журналів, якому Анатолій Якович приніс черговий матеріал, вельми красномовно постукав себе по кишені: «Ти у мєня здєсь»… Себто ім’я Анатолія Шевченка потрапило в той сумнозвісний чорний список, людині з якого немислимо надалі друкуватися хіба десяток літ. Рукопис книги «Криворізькі образки» вже не тільки набраної, а й зверстаної, було наказано розсипати.
Інколи відбувалося з погляду сьогодення неймовірне: переклад з французької “Маленького прица» Екзюпері А.Шевченко запропонував журналу «Всесвіт».
– Не друкуватимо, – відповіли в редакції.- То буржуазний абстрактний гуманізм.
У видавництві «Молодь» довелося почути щось вельми схоже.
Коли кадебісти зробили обшук і в журналі, де працював А.Шевченко, знайшли машинопис Солженіцина «У колі першому», Анатолій Якович залишивсґя без роботи і засобів для існування, а також без надії знайти роботу. І тоді друзі запропонували: ти пиши, а підписувати будемо по черзі.
Публікація під псевдонімами, публікація лише в тих виданнях, де редактори мали мужність не зважити на заборону владців, раз у раз вимушена зміна роботи – то далеко не повний перелік того сумного, що випало пережити.
І все ж слово письменника, мов крізь бетон, пробивалося на світ білий. Спільно з Михайлом Слабошпицьким Анатолій Шевченко з метою популяризації нашого художнього слова за рубежем з 1981 по 1989 з інтервалом щоразу в два роки випускає п’ять книг-оглядів «Українська література сьогодні». Працю Анатолія Яковича в семидесятих роках в «Українському письменнику» редактором з великою приємністю згадують літератори.
Своєрідним вибраним стала книга «Українцям потрібні перемоги» \«Український письменник», 2009\, де зібрані твори як з літ попередніх, так і публіцистичні роботи, які, видається, в книгу втрапили вперше.
Окрема, особливо яскрава сторінка творчої біографії Анатолія Шевченка – праця головним редактором «Народної газети». Старше покоління пам’ятає, як вихором ввірвалося в наше життя це видання на початку дев’яностого року вже століття минулого. Здається, з часів УНР вперше до читача прийшло таке легальне \!\ українське друковане слово, чесне і мужнє. Газету творив зовсім невеликий колектив, але який! Анатолій Шевченко, Олександр Лук’яненко, Михайло Слабошпицький, Сергій Гречанюк, Василь Шкляр, Вільям Лігостов, фотокореспондент Володимир Білкей, у складі колективу чи як автори долучалися до співпраці, Юрій Цеков, Сергій Грабовський та інші відомі літератори.
Можна лишень уявити, скільки клопотів, нервів та здоров’я вартував випуск кожного номера при «живих» та все ще всесильних ЦК, обкомах та інших «комах» комуністичної партії. Адже все, і папір, і друкарні, тоді належали державі, тобто тим самим «комам». «Ми ганяли по всій Україні, – напише через роки А.Шевченко. – Нарешті в Житомирській друкарні вийшло перше число «Народної газети». На неї відразу ж накинулися компартійці, московська «Правда».
Пам’ятається, як третій номер «Народної газети» заборонили друкувати у Києві, то редакція звернулася в більш демократичний Львів. Але й там на друкарні наклали всевладну компартійну «лапу». І навіть у своєрідній «твердині демократії», Теребовлі на Тернопільщині, не вдалося випустити номер. Тож з приємністю згадую, що до благородної справи судилося тоді прилучитися і лучанам– «Народну газету» видрукували стотисячним накладом у Луцьку на папері міської газети «Народна трибуна», яку я тоді редагував. До слова, коректорсько-випускову групу очолював тодішній науковець місцевого педінституту, а нині відомий письменник, перший віце-ректор Національного університету «Острозька академія», професор Петро Кралюк.
Талант письменника Анатолія Шевченка дивовижно різнобічний. Це про нього писав Михайло Слабошпицький: «Справді небагато є в нас людей, які однаково впевнено почувалися б і в прозі, і в сатиричних жанрах, і в критиці та літературознавстві, й у публіцистиці. Універсальність таланту явище таки доволі рідкісне».
Ім’я Анатолія Шевченка знане і шановане українською громадою – він лауреат премії в галузі літературної критики імені Олександра Білецького, Міжнародної премії імені Дмитра Нитченка, удостоєний орденів «За заслуги» другого і третього ступенів, ордена Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого, медалі «2000-річчя Різдва Христового». Але суть не лише в нагородах, суть у значимішому: Анатолій Якович продовжував писати свою сторінку в історії української літератури і України, писати своїм невтомним пером, не метушливим і уважним, високоталановитим і унікально мужнім.
Джерело: “Літературна Україна”, 16.08.2012р.
