… Плюс футболізація та дебілізація

Мені найлегше живеться – я не футбольний фанат.  І друзів серед іменитих майстрів шкіряного м’яча не маю. Щоправда, життєві обставини звели якось з сім’єю знаменитого футболіста. Коли ж він вчинив щодо власної сім’ї, делікатно кажучи, безвідповідально, то дружина не стрималася навіть при чужих людях:

  – Бог все належне тобі віддав у ноги, а голові нічого  вже не дісталося…

  Ота гіркота в жіночому голосі інколи знову чується,  коли перед матчем нашої якоїсь команди із зарубіжним суперником лунає державний Гімн. Здебільшого тоді на екрані бачиш незрушні дерев’яні обличчя начебто «рідних» футболістів, яким ліньки хоча б губами у такт мелодії поворушити, або, чого доброго, як ворушать, то …жуючи гумку – мов розімліла корова на стійлі жвакує в петрівську пору.

   Ну нехай, думаєш, он того у вуглинку «засмаглого» козака вітри десь з Тринідад і Тoбаго випадком   на береги Дніпра принесли, в тамтешніх джунглях ні свого, ні чужого гімну може й не чули, але ж он тренер стоїть, такий же незрушний, як під затяжним дощем накисла ворона, що до здоху іде, той тренер таки тут народився і виріс, не в джунглях, але теж чомусь «в падло», як не знає слів, то бодай вигляд зробити, що тихцем ту найголовнішу мелодію якось   підтягує.

   Невже їм ніхто про це не казав ніколи? Ні «блідолицим» тутешнім, ні тим, «зюйдарбайтерам», в кого шкіра кольору глибокої тропічної ночі? А самим інтелекту забракло бодай зрозуміти, що то безкультур’я, звичайнісіньке хамство у ставленні до країни, яка дає їм шмат хліба і здебільшого тлустий доважок?

   Зате чого тільки не почуєш на футбольному полі та біля нього. Звісно, те поле не є місцем дійства драматичного гуртка інституту шляхетних дівчаток, там жорстка силова боротьба чоловіча, але чомусь забувають нерідко, що на трибунах підлітки,  діти, жіноцтво… Як на завершенні своєї кар’єри колись знаменитий футболіст Олександр Заваров виступав за французький клуб «Нансі»,  то тамтешні уболівальники за надмірне вживання слівця «blette» його «буряком» дражнили. З французької «blette» перекладається як «буряк», і те слівце, що відомою лайкою в нас звучить,  Заваров  повторював при своїх і чужих помилках на полі. Добре, що французи не знають російської мови:  не соромився, на жаль, чоловік, не в Тамбові все ж, взяв би приклад з бразильського футболіста Джоване Елбера. Той, як отримував жовту карточку за нечемне «спілкування» з суддею, то рот надалі негайно собі заклеював яскравим червоним скотчем – і тепер бовкнути щось спересердя навіть фізично було неможливо.

   Затяті сутички на футбольному полі гравця із суддею – то ще дрібниця, он, подейкують, поразка збірної Гондурасу від футбольної збірної Сальвадора в матчах плей-офф відбіркового етапу світового чемпіонату стала безпосереднім приводом для шестиденної війни між країнами в не такому й далекому 1969 році.

   Для уболівальників не є таємницею, що сучасний футбол – то великий бізнес. І заробляють на ньому, окрім продажі квитків та трансферу гравців,  хто як може. Пакистан, поговорюють, вісімдесят відсотків ринку шкіряних м’ячів захопив. А італійський футбольний клуб «Фіорентина» в 1999 році в своїх фірмових магазинах з успіхом продавав  баночки з повітрям. То була ціла колекція і  з неї на вибір, будь ласка, купуйте: : «Дух трибун», «Есенцію перемоги» чи «Атмосферу роздягалки».

   Віват винахідливим!

  Але так само не є таємницею, що футбол, як великий бізнес,  супроводжує бізнес ще більший і нерідко слугує для відмивання не вельми чистих грошей. І нехай собі, подумається здебільшого, нехай полощуться, бо як згадати імена власників найпопулярніших клубів, то в голові  враз промайне – там є що полокати і від чого відполоскуватися. Але ж інколи закрадається цілком сакраментальне: суцільна футболізація і дебілізація суспільства зовсім невипадкова, хтось, лукаво всміхаючись, диригує  тим вельми вправно. Які там театри, книжкові виставки, музеї та галереї картинні – плебсу вистачить чогось простішого, заженімо його в загорожі та резервації на ймення стадіони, хай горланить, хоч зірве голосові зв’язки. Там не треба думати, і освіта цілковито зайва, аби трясти кулаками над головою, там не треба боротися за свободу зібрань,  друку чи слова – яке ще можливе більше зібрання, і демократія тут цілковита,   кричи собі на здоров’я, щоб аж пуп розв’язався…

   Так що ж ти, чоловіче, кажу сам собі, в затяті футбольні вороги записався? А чи не ти це, часом, як успішно грає національнап збірна, разом з усіма на дивані, наче хлопчак, підстрибуєш?

   Діватися нікуди: що буває, те буває.

   І не ворог, звісно, футболові, як і всій фізичній культурі, складовій культури всенародної. Інша справа, що її, всенародну, аж ніяк не можна зводити лише до футболу, інвестувати в нього неймовірні кошти, обділяючи інші галузі, не менше потрібні людській душі.  В кореспонденції з Франфуркта, з недавньої всесвітьознаної книжкової виставки,  Лесь Белей зазначав: «Національний стенд України, який оформив Державний комітет телебачення і радіомовлення, показав, що на мапі книжкового світу наша держава – це радше сумне провалля, аніж пишний яр. У прес-релізі, який розіслав Держкомітет телерадіомовлення перед виставкою, гордо заявляли про 12 метрів квадратних виставкової площі. Звичайно ж, порівнювати площу нашого стенду зі стендом Росії чи Польщі якось некоректно, якщо згадати про те, як виглядають тамтешні книжкові ринки і наше псевдоринкове борсання, але навіть на площі стенду Словаччини помістилося б шість стендів України, а скільки Словаччин поміщається на території України, нагадувати зайве». І все ж нагадаємо – більше дванадцяти. І населення наше числом разів у вісім з лишком сусіда теж перевищує.

   Якщо вже народ дозволив собі скласти приказку «не хлібом єдиним живе людина», то футболом – і поготів.

   А може то так і треба, так запроектовано? Якісь випадкові вітри, сліпі вихори \нечиста сила крутить, – старі люди казали\ занесли і пожбурили на керівні стільці вельми освічених інтелектуалів. Їм і народ підходящий потрібен: аби вмів  лише одне слово кричати – «Шайбу»!

   А іншого чогось патякати не повинен.

 

Джерело: “Літературна Україна” , 31.01.2013р.