На могилах українських королів…
У княжому городі Володимирі, на розі вулиць Старої і Нової Островецької, стоїть дерев’яний, тріснутий від часу і кілочком підпертий хрест. На ньому ледве видніється якийсь напис, очевидно, польською мовою…
Розмовляю із знавцями древнього Володимира, знавцями історії краю волинського:
-Ось тут, під землею, десь фундаменти церкви Святого Юрія, – показують руками. – За описами, вони в радіусі метрів двадцяти. В тій церкві, як свідчать історичні джерела, поховані українські королі Юрій І та Юрій ІІ…
Озираюся навкруги на місці, яке показують краєзнавці. На городі, де хрест стоїть, поряд гребуться кури, а ще по ймовірних фундаментах неоковирну бруківку прокладено і гримлять по ній колеса авто та човгають перехожих підошви.
На місці намоленому, на могилах двох українських королів…
А потім була телепередача на «Свободі слова» і ведучий проекту «Великі українці» голосом, мов рефері на рингу перед боєм когось із братів Кличків, протяжно і гучно виводив:
– Єдінственний украінскій король Даніло Галіцкий!…
Так і хотілося гукнути в відповідь:
– Та ж неправда! Бо ж був Юрій І, був Юрій ІІ…
А ще згадалася чомусь екскурсія Версалем у Франції, коли екскурсовод говорив так швидко і впевнено, що перекладач ледве за ним встигав:
– Подивіться наліво, подивіться направо…А ось на цьому ліжкові французький король Генріх відпочивав зі своєю коханкою такою то…
Можна було б лише посміхнутися нишком та поіронізувати в душі. Але чомусь навіть не сміх розбирав, а добрі завидки: з дріб’язкового, на позірний погляд, факту та експонату тут вміють створити таке щось, яке мимоволі запам’ятовується.
А в княжому городі Володимирі йдеться не про ліжко коханців, тут Храм…
Справді- бо, Україна мала трьох славетних королів.
Юрій І, внук Данила, син Лева, залишився в українській і європейській історії як мудрий правитель.
Підростав він у походах з батьком Левом, уже зрілим воїном і державцем водив рать свою у Литву 1285 року, а через дві зими ходив ратно на польські землі. Потім сам княжив на Холмщині й Підляшші, а як настав його час, то вернув і Київ, і Чернігів, і землі за ними. По батьковій смерті в 1301 році вдалося йому об’єднати та створити ще більшу, ще могутнішу державу. Той велетенський княжий і людський досвід привів його до несхибного переконання: держава не мечем сильна, а добрим життям її людності. Тож невипадково вінчається він з князівною Єфимією, сестрою Владислава Локетка, що стане польським королем. Робиться все для добрих стосунків з іншими сусідами, розбудовуються нові міста, добрішає життя люду в кожнім куточку неозорої Волинсько-Галицької держави. Справедливо зазначиться в «житії» першого галицько-волинського митрополита Петра (визнаного Константинополем потім святим), що за короля Юрія І «була його земля в чести й повазі, повна багатства й слави».Інколи траплялося, що один літописець хвалить якогось князя, а інший осуджує, от тільки за короля ЮріяІ всі літописці та історики мов зговорилися. Польський історик Ян Длугош, описуючи ті часи, про Юрія І згадає так: «… за його влади тішилася українська земля миром і славилася багатством». Тільки терпеливими перемовинами та шаною Візантії до короля Юрія І стало заснування в 1303 році окремої митрополії у його державі.
Дуже гарно вмів вибудувати стосунки з усіма сусідами король Юрій ІІ. Він діяв так у відповідності з власним переконанням, як тільки надягнув королівський вінець діда свого по матері короля Юрія І і ставив під міждержавницькими угодами ще дідову печатку з написом «Rex Russianus» – король Русі. Юрій ІІ невтомно не раз і не два повторював своїм боярам, що на руській землі Волинсько-Галицької держави мають щасливо та в злагоді жити і русичі, і прийшлий люд різних племен. Юрій II Болеслав титулував себе «Князем і дідичем (спадкоємцем) королівської Русі» та використовував королівську печатку свого діда короля Юрія І.
Бояри нерідко крутили носом, та король Юрій ІІ мало на те зважав – уже в перших трьох договорах-грамотах робить стосунки з пруськими хрестоносцями та іншими європейцями ще тіснішими, ніж Юрій І, ці угоди з 1325–1327 років законодавчо підтверджують давню україно-німецьку приязнь, «непорушну з часів Романа Мстиславовича». Юрій ІІ Тройденович робить усе, «аби замкнути роти тим, що виють і брешуть на наш союз та намагаються його розірвати». Четвертою ж грамотою при зміні Великого магістра хрестоносців все попереднє підтверджує. Виходець з польського княжого роду по батьковій лінії, родичається з литовським правлячим домом, утримує добрі стосунки з чехами, знаходить рівновагу із Золотою Ордою, відновлює православну митрополію.
Короля Юрія ІІ жадібні бояри отруїли (десь ми зустрічали вже цей, даруйте, сюжет…). Але справа в іншому – історики нерідко вважають найвизначнішим правителями тих, хто найбільше поклав у могилу свого і чужого люду. Королі Юрій І та Юрій ІІ не вельми були охочими хапатися за меча, а більше хазяювали, розбудовували міста, зводили храми, розвивали торгівлю і добросусідські стосунки.
Щонайменше бажання за «прокол» на «Свободі слова» картати прийшлих невігласів-шоуменів і їх помічників – то ми є такі, наше суспільство, наша інтелігенція, наші шкільні підручники, наші владці, що мали б перейматися пам’яттю славних предків. Адже на приміщенні базиліки Пресвятої Діви Марії в Холмі, де покоїться Данило Галицький, досі немає навіть меморіальної дошки – і нікому це не болить. Дуже близько до вирішення проблеми підійшли, коли послом у Варшаві був Дмитро Павличко. Але хіба потрібні владі посли-інтелектуали? Кількаразові спроби на регіональному рівні, на добросусідських прикордонних стосунках порозумітися теж не принесли очікуваних наслідків, попри приязне ставлення до питання президента Холма – український чиновник визнає лише вказівку «зверху».
Данило Галицький, король Юрій І, Юрій ІІ були саме українськими королями. Про це свідчать не тільки надписи на печатках та інших символах влади. Статус короля правитель набував після офіційної процедури коронування. Данило Галицький коронувався в Дорогичині, у церкві Пресвятої Богородиці, при велелюдді та численних іноземних делегаціях. Цікаво, що перший раз Данило відмовився у Кракові прийняти корону – на превеликий подив папських послів, бо чималенько європейських князів десятками років домагалися подібної честі.
-Прийму лише на своїй землі, -сказав Данило.
Титул і його ознаку він прийняв саме у Дорогичині, підкреслюючи: віднині тевтонським рицарям зась до цієї землі. І ще не все. Прийняв корону лише тоді, коли на власні очі побачив виконання Ватиканом своєї умови. Архієпископ Опізо разом з короною привіз папську буллу про хрестовий похід проти монголо-татарів. З цією буллою Опізо зі своїм посольством спинявся по дорозі в Дорогичин у кожному монаршому дворі та виголошував її.
Наступне. Інколи можна почути: “А до української держави від тих часів мало пройти ще років до 700″ Дозвольте подискутувати. За тисячолітню історію України різне бувало, ісправа не тільки в тому, що сама назва “Україна” зустрічається ще в “Київському літописі” 1187 р.,ймення держави могло змінюватися багато разів. Порівняйте, для прикладу, з Росією: від Московського царства до нинішньої РФ. Або з Польщею, Італією чи Австрією…За винятком періодів окупації іноземцями, хай навіть і на три століття, Україні були властиві всі ознаки державності – політична організація публічної влади, територія, суверенітет, своє законодавство і т.д. Висловлю попутно ще одну “єретичну” думку. У нас є прекрасне свято – День Незалежності. А в Литві та інших постсовєцьких державах воно зветься Днем в і д н о в л е н н я Незалежності. Як би хотілося вірити, що наша Верховна Рада зробить колись подібне уточнення
А ще можна сперечатися на тему: як же все таки правильно іменувати Юрія І та Юрія ІІ?
Дослідження правил наслідування трону, далеко не усталене і невнормоване тодішніми міжнародними домовленостями, звісно, є предметом окремої мови.Достеменно лише: Юрій І – внук короля Данила, а Юрій ІІ- внук Юрія І. Та й особливості в ряді країн були свої. У Франції наслідувати трон жінкам заборонялося, а в Британії -ні. Титул імператриці Катерини ІІ, в якої і краплини російської крові не було, Людовік ХV не визнавав, а в деяких інших країнах сприймали.Ніхто не спростовував і не «підправляв» лорда-протектора Англії, Шотландії та Ірландії Олівера Кромвеля, коли той, звертаючись до Богдана Хмельницького, іменував його імператором…
Схожі дискусії можна вести про місце поховання Юрія І та Юрія ІІ – як-не-як, стільки століть вже збігло. З цього приводу було звернення у відділ археології Інституту українознавства у м. Львові. У розлогій і совісній відповіді науковців не заперечувався факт їх поховання у церкві Святого Юрія. Водночас наголошувалося на проблемі ретельного наступного вивчення, фінансування археологічних робіт. А далі відомо, аж очі забігають колесом у чиновників: як, гроші? Хіба від археологів можна одержати кеш?
В одному поважному виданні я писав кілька років тому про церкву Святого Юрія у княжому Володимирі, про Юрія І та Юрія ІІ. А закінчував матеріал словами: «Якщо нинішні владці ставитимуться так до могил наших славних предків, то й по їхніх могилах гребтимуться кури». Ці рядки чомусь викреслили, та перекреслити пам’ять – нема ще таких олівців…
Саме тому і взявся я за роман «Корона Юрія ІІ».
…На пам’яті мого покоління багато разів зводилися прижиттєві величні монументи гонорових владців, а потім сипалися вони з тріском і громом, розліталися вусібіч щебінь, пісок та пилюга, по яких надалі греблися кури. Натомість без тріску і виляску з пітьми століть проступають постаті істинних Мужів, при яких їхня земля була сповнена «чести і слави».
Джерело: Корона Юрія ІІ, роман, Київ, 2011р.
