Битва за бренди. Є контужені
Про літературне життя в Україні.
Доводилося не раз на вулицях Риму, Парижа чи Лондона у перехожих щось перепитувати та відрекомендовуватися, що ми з України. І чути у відповідь: «О, Юкрейн, Шевченко, Кличко-о-о»… Співбесідники наші на увазі мали аж ніяк не Тараса з Шевченків, а, звісно, Андрія.
То прекрасно, що у нас такі знамениті спортсмени, пошанування їм всенародне. Але ще чомусь хочеться, щоби люд в близьких і далеких краях відав не лише про талановиті ноги, а й голови високоталановиті співвітчизників наших – сущих нині і тих, котрі вже становлять історію чи неминуче у неї ввійдуть, коли більше пізнаємо їх, визнаємо їх, всіх тих, хто тут світ білий побачив та ділами був добрими славен. Таких ця земля родила рясно, вони для нас \і не лише для нас\ знакові, чи, як мовиться ниньки в діловому світі, брендові.
До слова, ті ж ділові кола, купно із політологами, твердять переконливо, що в світі точиться жорстка боротьба брендів не лише бізнесових, точиться боротьба брендів країн. Їх складають при тім числі знакові імена народу кожного, імена визначні, що не губляться і не розсіюються, не тонуть в річищі загальнолюдському.
Літературний процес не уникнув, звісно, цієї брендової конкуренції. А вона може бути чесною або, за термінами антимонопольників, конкуренцією недобросовісною. Прикладом першої для мене слугує відзначення в світі ювілею Фредеріка Шопена. Доводилося в публікаціях зустрічати, що в Польщі передбачалося на ювілейні заходи понад двісті мільйонів євро \неймовірне для нас, фантастика\, але люди не сподівалися лише на державу чи поміч Євросоюзу, чимало ґрунтувалося на ініціативі самих громадян. Ось і ремонтні роботи у храмі Святого Хреста у Варшаві, де покоїться серце Шопена, прихожани в значній мірі за власні кошти проводили: найглибша повага до подібних турбот щодо імені генія…
Та не заплющити очі і на конкуренцію несумлінну. Лише кілька штрихів до теми, штрихів з власної практики письменницької.
Дивовижна доля цій людині випала: долати моря, переходити караванами через пустелі, майстерно вдавати з себе то військового лікаря, то арабського купця, проводити польського короля через ворожу територію і помогти відновитися на престолі Станіславові Лещинському – все те судилося синові сподвижника Івана Мазепи Пилипа Орлика, такому ж славному Григорієві, Григору. І коли я писав повість «Гетьманич Орлик», то, природно, не міг не захоплюватися цією постаттю людини-легенди. Неймовірним чином, батько із сином примудрялися керувати дипломатичними потугами вірної старшини у Відні і Кракові, Варшаві і Гамбурзі, Лейпцігу і Стокгольмі – і це при катастрофічній нестачі коштів. Бо в люту зиму, як замерзала сім’я, навіть дров не мали за що купити, то натільного хрестика батько під заклад віддавав…. Або інше: в потужній тодішній Франції найважливіші державні справи вирішувалися на Таємній раді короля, своєрідному тодішньому політбюро, куди входило лише четверо – сам король, канцлер, міністр закордонних справ і «чужинець», польний маршал Григорій Орлик. Він багато робив і для Франції, і для України.
Аж після виходу книги у світ зустрічаю в інтернет-просторі сердиту рецензію \уривок подаю зі збереженням орфографії\: «Алексей Хаврюченко. Книга в жанрі пасквіль. Присвячена життю сина Пилипа Орлика та тому, як звіроподібні москалі гнобили неньку Україну за часів царя Петра І. Не зважаючи на деякі цікаві історичні факти, книга мені категорично не сподобалась. …
Для прикладу, в прикінцевих поясненнях (де наводяться данні про історичних осіб) автор зводить всю характеристику Петра до факта його незаконнонародженності, нелегітимності прізвища “Романов”, схильності до спустошуючих воєн, богохульства, до вбивства сина та смерті від сифілісу. Чудова за совєю об*єктивністю характеристика. Та біс вже з ним, але ж чому не давати відповідні характеристики й іншим діячам тієї епохи? Чому б не написати про Мазепу, що він 20 років був улюбленим “холопом Івашкою” того ж Петра? Чому така вибірковсть?»
Щоправда, хтось з читачів заступився було за повість і за самого Івана Мазепу: «Тільки чомусь жодного факту з тої роботи не спростовано, одна лайка ординська нікчемна. Мазепа ж композиційно міг бути в окремій речі, тут інші зав’язані постаті. Що ж до холопа, то в уяві такий хіба тільки раба безнадійного, невиліковного до віку. Справжній Мазепа не в хаврюченків, він в інших: Лорд Байрон — Мазепа, поема (1818) • Віктор Гюго — Мазепа, поема (1829) • Юліуш Словацький — Мазепа, поема (1840) • Ференц Ліст — Мазепа, симфонічна поема (1851) • Михаел Балфе. «Сторiнкова» кантата. (1861) • Тарас Шевченко — різнi вірші, Кондратій Рилєєв і т.д А “Гетьманич Орлик” свого читача знайшов…»
Колись поважні науковці ретельно дослідять ту битву за бренди, за знакові імена того чи іншого народу, розкладуть все по поличках. А поки ті дуелі можна умовно на два типи ділити. Перший: ваш бренд – не бренд, так щось собі, абищо. І другий: ваш бренд – насправді мій бренд, і не смикайтеся.
Спроби Івана Мазепу «декоронувати» до рівня холопа – з першого типу. І то не поодинока потуга.
Юрія Немирича з роману «Немиричів ключ» в російській публіцистиці та історіографії нерідко «частують» прізвиськами «лютер», «німець», «зрадник», «польський єврей»… Друг і побратим Адама Міцкевича з роману “Отаман Чайка» Міхал Чайковський – один з найоригінальніших діячів дев’ятнадцятого століття, палкий прихильник української незалежності, що навіть зі Стамбулу примудрявся організовувати виступи в паризькій пресі на захист кирило- мефодіївців. То він, учасник повстання 1830-1831 року, того самого, з девізом «За вашу і нашу свободу!», буде нагороджений найвищою польською відзнакою – орденом «Віртуті мілітарі», згодом представник польського еміграційного уряду в Туреччині і генерал-лейтенант турецької армії, автор першого в світі роману про Івана Виговського, вельми популярних у ті часи «Повістей козацьких» та інших творів. А ось як про нього пише сучасна київська \?!/ газета, в якій тональності: «Пограничье всегда порождает удивительных мутантов. Украина как земля окраинная, лежащая на стыке трех цивилизаций – православной, католической и мусульманской – славилась подобной человеческой «продукцией» с древнейших времен.
…Но даже среди этих перерожденцев личность Михала Чайковского заслуживает на отдельную главу в анналах истории»
В іншій державі таке видання разом з журналістами і засновниками втопили б у стічній каналізації.
На жаль, схожі приклади я міг би навести також щодо постатей Павла Пащевського з роману «Капелан Армії УНР», з «Тихої правди Модеста Левицького», В’ячеслава Липинського з «Дітей Яфета»…
А тепер кілька слів про другий тип дуелей за знакові імена та рейдерське захоплення \коли мимовільне, невіглаством спричинене, або через примхи та вибрики історії, а коли свідоме, нахабне і безцеремонне\, привласнення чужинцями нашої історії.
В книзі “Імена твої, Україно» автор цих рядків серед інших подає постаті Феодосія Добжанського, Ігоря Сікорського, Георгія Гамова. Про першого з них, основоположника американської популяційної генетики, на «Википедии» можна прочитати ось таке: «Советский и американський генетик российского происхождения». Люди добрі, та народився він у Немирові, закінчив шосту київську гімназію, вихованець Київської політехніки, тут же працював у 1918-1924 роках, формуючись в свій час як вчений під опікою В.Вернадського та С.Кушакевича…Задля об’єктивності, «российское происхождение» деколи нагадувало про себе. Газета «Правда» 2 вересня 1947 року про Ф.Добжанського писала: «…подвизается тепер в США на поприще клеветы против советских биологов и «задает тон» в этой антисоветской кампании». Напевне такої щедрої оцінки достатньо, аби набиватися в «происхождение» до професора Колумбійського, Рокфелерівського і Каліфорнійського університетів, нагородженого до того ж двадцятьма дипломами інших університетів світу.
Читаємо про Ігоря Сікорського: «Российский и американський авиаконструктор, родился в России». Підозрюю, що автор достеменно знав, що Ігор Іванович народився в Києві, закінчив Київську політехніку, тут же будував перші моделі літаків та найперший гелікоптер випробовував у батьківському саду. То в якого ж цуцика потрібно позичати очі для схожої писанини?
Схоже з одеситом Георгієм Гамовим, на працях якого інші люди тричі здобували Нобелівську премію: «советский и американський физик-теоретик, астрофизик и популяризатор науки». А цей чоловік, який неймовірними зусиллями, істинно чудом вирвався з тої «совєтскості» не забував, між іншим, свої пракорені із Запорізької Січі. Невиправний жартівник, аби потвердити свій родовід, він включав в автобіографію репродукцію з відомої картини Рєпіна.
На будь-якій пошуковій системі в інтернеті задаймо ім’я Нобелівського лауреата Жоржа Шарпака \оповідка «Зустріч в Швейцарії» з книги «Імена твої, Україно»\ – і отримаємо тисячі відповідей: французький фізик, народжений в Польщі». Але ж насправді звали знаного вченого Георгій Харпак, народжений він у містечку Дубровиця на Рівненщині, тільки перед Другою світовою війною їх сім’я емігрувала на Захід.
В романі «Завойовник Європи» йдеться про князя Ростислава Михайловича, стежки якого по невдалому протистоянні з Данилом Галицьким пролягли в краї західні. Ставши зятем угорського короля Бели IV і баном \князем\ Мачви разом з Белградом, він поріднився згодом мало не з усіма монаршими династіями Європи. Але й до смерті до свого довгого титулу він обов’язково додавав, підписуючи документи: «і князь галицький». Але то так він писав, чомусь у східної сусідки його іншим князем вважають. Причому той погляд не змінюється впродож років і навіть століть. Ось в 1851 році виходить книга С.Палаузова «Ростислав Михайлович: русский удельный князь на Дунае в ХІІІ веке». Миготять роки і десятиліття, вже 1936 –й на календарі. В.Прокоф’єв друкує книгу «Ростислав Михайлович, русский князь ХІІІ века». Нарешті давайте сьогодні відкриваємо російську «Википедию», подивимось «Мачва»: «…в 1247 – 1262 этой землей владел зять венгерского короля Белы IV русский князь Ростислав Михайлович».
А ще кажуть: час лікує…
В цій битві за бренди, хіба після контузії, можна було в «Википедии» написати наступні рядки про Данила Галицького: «Таким образом Даниил Романович стал первым русским правителем, которому удалось нанести поражение монголо-татарам». З приводу «монголо-татарів», вигаданого гібриду тамтих часів, вартує порадити звернутися до Володимира Білінського і його досліджень. А щодо «русского правителя» Данила Галицького чи «русского князя Ростислава Михайловича», то дозвольте не повірити, що автор не знав, яке ж написання слів «руський князь».
Для чого ця наївність удавана та спроба під необізнаність «косити»?
Відповіді – мало не кожного дня. Ось і недавно російський письменник, головний редактор газети «Завтра» Олександр Проханов з переляку від «помаранчевих революцій» вельми настирно у Кишиневі різними бубликами спокушав облаштовувати новітню комунальну кухню. Читаємо в повідомленні: «И Евразийский союз, как “проект новой империи”, по утверждению публициста, является частью такого идеологического ответа. Проханов также выразил мнение, что Молдавия неизбежно станет частью евразийского проекта, но лишь после интеграции в Евразийский союз соседней Украины».
Бачите, як облегшили наше життя, вже й черговість нам визначили. А лапки біля слів «проект новой империи», можна не сумніватися, будуть прибрані вправно. І тоді контужені та просто прибиті в багатолітній війні за бренди покажуть справжнісіньку, добре знану нам «кузькіну мать».
Джерело: “Літературна Україна”, 25.03.2013р.
