Дзвінок із замку Любарта
На Форумі видавців у Львові, міста, істинно гідного ймення книжкової столиці Європи, таке багатство книг з історичної тематики було представлено… Книг з добірним словом, науково виваженими фактами. Та все ж подибуються злостивці-неуки, які не покладаються на власні мізки, а в вічі запобігливо зазирають східному унтеру Пришибєєву: «Чого зволите, господіне-товаришу?»
Тож до «зволите» хай додадуть і такий епізод, що з’явився в записнику опісля львівського форуму.
Далекого 1382 року московський княжич Василій, син Дмитра Донського, поїхав в Орду випрошувати великокняжого столу. Ординці затримали Василія аж на два роки: не відпустимо, мовляв, доки боржок данини ще батьків не віддаси, дрібниці якісь, усього 8 000 рублів сріблом. Зрештою, княжичу вдалося втекти в Молдавію, а тоді у Луцьк, де знайшов надійний прихисток у замку Любарта, в тодішнього правителя цього українського краю Вітовта. І не тільки прихисток.
У Вітовта донька підростала Софія, красуня писана, освічена прекрасно, багатьма європейськими мовами вільно володіє. Василію і Софії – обом по п’ятнадцять, обоє із знатних родів, тож покохали вони одне одного і згодом одружилися. Багато води відтоді втекло у Стиру, та й у Москві-ріці так само. Вітовт скликає перший з’їзд монархів Європи, прообраз сучасного Європарламенту, а донька народжує діток, бавить внуків. Отож, момент перший, моральний. Лучанка Софія Вітовтівна – дружина Великого князя Московського Василія І, мама Великого князя Московського Василія ІІ, яка певний час фактично править Московською державою, рідна бабуся государя всея Русі Івана ІІІ. Запам’ятали.
А тепер момент юридичний. У договорі від 1427 року великий князь Іван Федорович Рязанський зобов’язується: «Я, князь великий Иван Федорович рязанский, добил челом господину господарю моему, великому князю Витовту, отдался ему на службу: служить мне ему верно, без хитрости и быть с ним всегда заодно, а великому князю Витовту оборонять меня от всякого. Если будет от кого притеснение внуку его, великому князю Василию Васильевичу, и если велит мне великий князь Витовт, то по его приказанию я буду пособлять великому князю Василию на всякого и буду жить с ним по старине. Но если начнется ссора между великим князем Витовтом и внуком его, великим князем Василием, или родственниками последнего, то мне помогать на них великому князю Витовту без всякой хитрости. А великому князю Витовту не вступаться в мою отчину, ни в землю, ни в воду, суд и исправу давать ему мне во всех делах чисто, без переводу: судьи его съезжаются с моими судьями и судят, целовав крест, безо всякой хитрости, а если в чем не согласятся, то решает дела великий князь Витовт». В тому ж році подібна угода укладена і з Великим князем Тверським Борисом.
Ніде не зафіксовано, що ці угоди денонсовані.
Отож, виходячи зі сказаного, можна у випадку криводушшя східного сусіда зателефонувати із замку Любарта в Кремль і запитати між іншим:
– Чи виконуєте всі попередні міждержавні угоди?
– Йез, – відповідатимуть чемно із Кремля. – Москва завжди совісно всі угоди виконує. То Бісмарк напліткував, що договори з нами не вартують паперу, на якому вони писані.
А хай спробує сусіда не виконати: тоді Рязань і Твер та-а-а-к його накопають…
По повній програмі.
Джерело: “Літературна Україна”, 30.09.2010р.
