Непочата вода друкаря

  Юрій поминав місто ще досвітком, втомлені нічними трудами хмари розступалися – і раптом на вмитому небі сяйнула веселка, краєм одним опускаючись у річкове плесо. Ангели тою веселкою сходили долу, обачно й неспішно ступаючи, троє Ангелів з відрами йшли по воду. А зачерпнувши з ріки, що пахла прибережним лататтям, так само неспішно піднімались веселкою ввись і тихо у відрах схлюпувала світанкова вода. Мають Ангели тепер розлити її по хмарах, аби втамувати спраглі поля, і не зможуть тут завадити чи накапостити їм ніякі злі сили, що в хмарах живуть, бо є кому розігнати їх блискавицями.

   «То Бог посилає добру ознаку,- думав Юрій Дрогобич,- то веселкою з Ангелами благословляє дорогу в далеку Болонью, аби там зачерпнув із кладезя мудрості».

    З якимось дивним почуттям читав Демид цю книгу, в думці перекладаючи на звичні старожитні слова, якими писане вельми рясніло, читав, не в силі відірвати погляд від рядків. Негаданим чином він наяву бачив і відчував усе, про що йшлося у книзі, зовсім близько бачив, як ступали обачно Ангели, мов боялися послизнутися на крутосхилі веселки, чув, як хлюпає в відрах прохолодна ще з ночі, аж зуби ламає, вода, долинало лопотіння крил качиного табунця, що пролітав під веселковою аркою, мов під величними небесними воротами, відчував призабуті вже пахощі скошеної і прив’яленої трави, що натякали на молоду осінь – все те чув, бачив і відчував Демид, беззвучно ворушачи лише губами слідом за старовинними літерами.

   Цю книгу він знайшов випадково у монастирській комірці, куди послали його, помічника друкаря, віднайти бачену кимось там цинобру, бо закінчилася якраз посеред роботи червона фарба. Демид довгенько копирсався поміж мотлохом,  припалим пилюкою вже непотрібом, який у комірчину кидали на всяк випадок, мо’ колись знадобиться. Серед зламаних верстатних частин і шмаття втрапив він на якийсь предмет, загорнутий у запилюжене ганчір’я – Демид розгорнув те добро і, на подив, побачив там книгу в шкіряній оправі та з замочками мідними. Замашиста, чимала за вагою книга, вочевидь, пролежала немало уже часу, та збереглася дивом, хіба замочки зеленню поверх міді живої вкрилися та обкладинку трішки миші надгризли.

   Книгу хлопець забрав додому, у винайману тісненьку кімнатку, що нагадувала швидше кролячу клітку, хіба грубкою геть потрісканою, порепаною і похиленою різнилася, і тепер після денних клопотів Демид примостився за читання. Його все більше забирала цікавість, просто цікавість людська, бо не доводилося досі йому читати ще книг, де б так зримо поставало усе з сторінок – аж до легкого поколювання в скронях відчував він запах болиголову, коли Дрогобич проїжджав узліссями, холод невидимим інеєм осідав на спині, коли серед ночі над лісовою дорогою перекочувався болісний стогін сича, і ніхто з подорожніх напевне не міг сказати, чи то тужить нічний птах, чи перегукується потайний розбійник;  сині такої, аж до різі в очах, не бачив Демид, коли проїжджав понад морем Дрогобич, безмірної сині, безмежної, що хлюпала хвилею в берег, дробила вершечки хвиль на пил, аж на язиці солонуватий присмак з того вологого прибережного повітря чувся; навіть стукіт коліс по бруківці відлунював хлопцеві в вухах, коли в’їхав Дрогобич в Болонью.

   А ще розбирала Демида цікавість, і вона наростала, як тісто в діжі, аж пухирцями повітряними вкривалася, цікавість до вартості книги – старосвітська, напевне, річ, для знавця, звісно, не бідного, ого-го скільки то завартує злотувок чи флоринів. Йому в день зараз платять лише п’ятнадцять грошей, ну, хіба книжок десяток дрібніших на продаж розщедряться. А тут перед ним, обтягнута в висхлу телячу шкіру, з зеленкуватими від мідних замків патьоками на палітурках,  лежить ціла маєтність.

   От якби пощастило… Якби йому вдалося продати книгу за істинну її ціну, а вона, не сумнівався  хлопець, вельми пристойна, тоді прощавай ця кроляча клітка,  де на стелі від протікання жовті кола сплели такі вигадливі і химерні мережива, які непосильні найкращій міській майстрині, клітка, де вгодовані таргани, мов муштровані ратники, серед дня ходять строєм, а він навіть засинати мусив зі стиснутими губами, аби яка з цих багатолапових істот в рот, чого доброго, сонному йому не залізла, прощавай робота за п’ятнадцять грошей у день, прощавай… Ось він їде в розкішній кареті, що вилискує проти сонця свіжою фарбою, а візниця його вдягнений, мов англійський лорд, ось випадком серед перехожих стрічає знайому якусь дівчину:

   – Пані, може вас підвезти?

   Ховай краще за пазуху свою хлопчачу рожевощоку мрію, думав Демид, натомість розкинь мізками, хто б з іменитих городян міг викласти тобі за цю книгу найтлустішу суму. Але перш ніж чимчикувати на ринок з товаром, продавець мусить бодай щось нацьвірінькати про викладений на прилавок товар, має знати його. І хлопець знов узявся за сторінки.

  Правдивою та прикмета з веселкою й Ангелами явилася Дрогобичу, став він тут доктором вільних мистецтв і доктором медицини, року 1481 від Різдва Христового обраний ректором Болонського університету, був  першим русином, що 7 лютого в році 1483 книгу свою великомудру видав. Щиру істину глаголили вже перші її рядки:

   Більшість тепер виставля напоказ свої праці, святотче ¹,

Дбаючи щонайпильніш про честолюбство та зиск.

Я ж мої книги у світ випускаю з єдиним бажанням:

Хай буде користь від них роду людському в житті…

   Може й великомудрим насправді був той муж,  відклав Демид книгу, немало раніше чував про нього, тільки не йняв віри хлопець писаному: то все лукавство, не так багацько розміняв він літ, та напевне знає, що в житті ніхто й пальчиком не поворухне  заради «користі роду людському». Кожен робить щось лише для себе, для свого «его» і свого задоволення, навіть як вчинок видається зовсім безкорисливим, навіть як сам чоловік вважає вчинок таким – досить зазирнути за невидиму завісу в душі, як легко побачити  там самообман, щире чи, навіть, не вельми щире удавання, ледве прикрите фіговим листком поверхових доказів самохизування, очікування колись у прийдешньому своєрідної плати від люду за самопожертву – і те очікування, сором’язливо відводячи очі, людина старанно ховає сама від себе…Інакше не буває в природі, амінь.

   Але тут інше Демидові впало в око, Дрогобич пише « я свої книги», книги у множині, тобто окрім відомої «Прогностичної оцінки 1483 року» були й інші його труди – де відшукати ті видання, у яких комірчинах серед запилюженого непотрібу чи лахміття могли  заникалися? От би знайти та продати цінителям, мав би зарібок …Але то ще птаха у небі, а справжній журавель он у нього в руках, з телячої шкіри, зеленою мідною іржею поцяцькований, він має зараз знайти в цьому велелюдному місті достойного покупця і змінити своє життя – Леополіс таки велелюдне юрмище.

   Хтось місто звав Леополісом, інші – Лембергом, а хтось просто Львовом чи, як в старовину, містом Лева. У сутолоці та штовханині на ринку тут зустрінеш угорців у їх малих магерках, козаків у великих і колоритних кучмах, росіян у здебільшого білих шапках, смаглявих турків у білих чалмах, вельми просто пізнати італійців, іспанців та німців, що полюбляють одяг коротший, коли інші переважно у довгому. Мабуть треба шукати Демидові покупця насамперед серед німецьких міщан, давненько осіли вони колоністами, навіть своєрідні поселення виникли тут навколо перших садиб родин Зоммерштайнів чи Гольдбергів, Креблів чи Клопперів. Польські родини теж багатіють швидко, все більша вага їх у міському магістраті, хоча не втратили впливу і не схудли в заможності родини вірменські, от тільки серед русин-українців не так уже густо заможних, ще тільки після славної пам’яті Данила та Лева знову починають вбиватися в пір’я.

   Хлопець пошукав очима, з чого б то зробити закладку у книзі, доки не спинився на висхлій ромашці на підвіконні, яку ще торік з лугу приніс у кімнатку. Закривши бережно книгу, його найбільший теперішній скарб, його надію, взявся Демид перебирати родини німецькі, перебирати, мов на долоні полову з зерном, здмухуючи неваговиті лушпинки та пильно прицінюючись до зерняток. Врешті спинився на Клопперах, он який гарний дім вибудували на Клоппергофі, гоноровий дім, навіть трішки чванькуватий і набундючений.

   Ще зранечку, пославшись на неміч, попросився у майстра піти з друкарні і небавом стояв під воротами Клопперів. До господарів, звісно,  Демида не пустили,  управитель же, злегка перехиливши голову та приплющивши око, розглядав хлопця як старий півень дрібну поживу поміж піску, лінькувато вагаючись:  клюнути йому чи не вартує навіть.

   – Украв? – перепитав знехотя, бридливо двома пальчиками піднімаючи краєчок рушника, у який загорнув хлопець свій безцінний скарб.

   – Таке скажете, пане,- вклонявся хлопець так низько, аж в хребцях у спині легенько потріскувало.- Лежала та річ багато літ, нікому не потрібна, і ще б стільки лежала, якби не випадок.

   – Брешеш знову,- голосом без смаку, як переварена вода, відказав управитель і  смуток жалобний тінню від жнивної хмари напливав на його обличчя.

   Від образи у хлопця слово у горлі, мов риб’яча кістка, застряло, а сам він спромігся тільки очима густо закліпати, мов влетіла смітина і він марне старається її зі сльозою прогнати.

   – То  барахло нікчемне,- смуток все ще не полишав обличчя управителя, тільки хіба темнішав.- Геть.

   І, мов стверджуючи ухвалу свого управителя, з глибини двору зачулося басовите вурчання кількох собацюг, розміри пащ яких сумнівів та вагань не викликали.

   У під’їзді будинку Гольдбергів Демидові пощастило більше, там старший слуга довго придивлявся чомусь до позеленілих мідних замків, потім близькозоро нахилявся над сторінками та носом шморгав, мов нюхати зібрався, і таким чином визначитися хотів, вартісна то річ чи не вельми.

   – Що коштує?- шморгнувши ще раз, служка підняв догори того носа, мов тепер до вітру принюхувався.

   – То, пане, річ дорога, тисячу злотих буде навіть замало.

   – Друкарня Сльозки  Михайла «Апостола» продає по п’ятнадцять, навіть по дванадцять золотих, і тобі більше гріх заплатити.

   – Пане, то інша насправді книга, їй може сотня, а може й більше літ,- Демидова задумка й мрія раптом попливла й замерехтіла, як повітря над весняними полями мерехтить, ледве зійдуть сніги.

   – Двадцять,- переможно підшморгнув служка.- І ні на гріш більше.

    Хлопець мовчки загорнув у рушник ваговиту книгу і, не мовивши й слова, пішов до воріт.

  БілядомуКреблівйомудовелосячекатидовгенько,навітьдумавужетеліпатидодому, ажвийшовстарий, як перестиглий гриб , управитель з химерною ключкою, руків’я якої вигадливо у вигляді сови вирізане. Він обачно, мов могли розсипатися, погортав сторінки, потім навгад розкривав книгу в кількох місцях, наче ворожив, врешті повернув хлопцеві.

   -Чував я про неї ще в молоді літа, але думав, що то все вигадки, думав, що книги такої взагалі не існує на світі. Вона вартує твою ціну, напевне, й значимішу. Але я не маю права тратити більше п’ятисот золотих. Якщо згоден – зараз винесу.

   Від хвилювання Демид шморгнув носом, як недавно Гольдбергів служка, і поспішно кивнув головою на знак згоди.

   Вертався додому хлопець, підлітаючи на негадано вирослих крилах, довго никався кімнаткою-кліткою, куди б заховати такі неймовірні для нього гроші, врешті з облегшенням приліг, геть розбитий, мов на каменоломні добу відгарував, і непомітно задрімав.

   Та ледве стулив повіки, як в двері голосно постукали, тоді затрясли їх так, що засувка, жалібно брязнувши, відлетіла; Демид тільки встиг схопитися, як троє здорованів влетіло в кімнатку.

   -Гроші!- гаркнув передній.- Віддай, хаме, назад гроші!

   І тицьнув хлопцеві мало не в лице   книгу, яку  той вельми вигідно щойно збув.

   – Я ж по-чесному,- ніяк не міг стямитися ще зпросоння  Демид, кліпаючи здивованими очима.- Навіть на меншу ціну згодився…

   – Ти, дурисвіте, за кого нас маєш? Це ти чесний товар продав? – І здоровань перед самісіньким носом у хлопця зашелестів сторінками.

   Сон вмить у Демида пропав: книга справді була та ж сама, ті ж побиті сирістю позеленілі мідні замки, навіть в тому ж місці мишами обкладинка злегка надгрижена, от тільки сторінки геть порожні, просто чисті аркуші, наче й не було там друкованого і не звідти хлопець сам, очима власними, читав про мандрівку Дрогобича в далеку Болонью.

   – Каші березової йому, і то присмаченої!- озлився не в жарт здоровань.

   Двоє інших враз заломили Демидові руки і, шпурнувши на долівку, навперейми різками шмагати взялися.

   – Та не хочу я грошей, тільки пустіть живого,- змолився хлопець, тамуючи пекучий і немилосердний біль.

   – Додайте йому: чи чарував, чи махлював, однаково, бо слово у нього з маслечком та чортова думка, – бряжчав здоровань нервово злотими, на всяк випадок звіряючи правильність забраного.

   З посвистом злітали і опускалися різки, а як захекувався один, то переймав той труд інший нападник, гарячим черенем враз стала спина і тепле щось потекло хлопцеві боком; той посвист різок, зловтішний і розбишацько-веселий, давав особливу втіху мучителям – в хлопця сперш перед очима кола різнобарвні якісь попливли, мов на Купала на сонце дивився без скла добре закопченого – грає те сонце чи ні; стіни раптом гойднулися  і теж у танок пішли, а врешті настала ніч.

                                 2

   Побитий, обезсилений тілом і душею, Демид відлежувався тиждень – спати міг тільки на животі, до склянки води та окрайця хліба на табуретці дотягувався рукою. Він так і не втямив, що трапилося, де дівся весь видрукуваний текст у грубезній книзі, як могла враз злиняти отака величезна кількість букв, що не вицвіли за багато десятиліть чи, навіть, століття. А як вже здатен був встати, то розкрив злощасну книгу, блимнувши на неї кривим оком, якраз на закладці, куди поклав було висхлу торішню ромашку.

   Він розкрив книгу, а ще ширше розкрив рота, мов смачно зібрався було  позіхнути – обидві розгорнуті сторінки  заповнені, як і раніше, рівненькими рядочками: мов чемні курчата, бігли літери, вигадлими викрутасами виписані ініціальні літери виділялися червоною фарбою; геть тобі нічого не відбулося, все як раніше, якби про інше не нагадувала зранена різками спина.

   Усе і не все, замість торішнього висхлого, аж деренчало, стебельця ромашки лежала ромашка, але свіжа-свіжусінька, мов ото її щойно зірвали й поклали сюди, аби покепкувати з його – хлопець мимоволі навіть понюхав. Потягнуло на нього луками і свіжим вітром, таким делікатним і лагідним, на відміну від весняного рвучкого, що знімає пилюгу, сміття та дрібний пісок, і закручує стовпами вихору- він Демидові чомусь інколи пахнув псом; потягнуло привіллям розлогим і різнотрав’я буянням, яке щедрим таким  та яскравим буває хіба під Трійцю.

   І то ще не все, що з пантелику збило і ошелешило хлопця. На закладених сторінках зовсім інше писане, мов справді негаданим чином злиняло все попереднє, натомість на тих же за номером сторінках хтось продовження умудрився невідомо коли і як видрукувати.

   «Коли доля вернула Дрогобича у Ягеллонський університет, багато клопотів  лягло на його плечі, професора медицини і астрономії, декана медичного факультету, лейб-лікаря королівського. Учні його видалися вельми допитливі, такі як Микола Копернік, Павло Русин та чимало інших  русинів-українців, що сподобали тоді той знаний в Європі кладезь знань і освіти. А ще Юрій додав собі новий клопіт, вельми хотілося йому видрукувати Слово Боже рідною мовою, то ж пішов він в друкарню міщанина славного Степана Дропана, який далекого року 1460-го, освятивши водою непочатою, дарував її Онуфіївському монастиреві. Та зажурився вельми по тому Дрогобич, бо занедбали там друкарську справу, без діла стояли верстати, привезені з краю німецького тестем Степановим Йоганном Зоммерштайном, верстати, які трудились колись у Хвалу Божу. І видав тоді Юрій на пожертви свої та багатших студентів-русинів і професорів-русинів, за поміччю Перемишлянської єпископії, купця мудрого Яна Турзо у німця франконського Швайпольта Фіоля небу угодні книги «Часословець» і «Осьмогласник», «Тріодь пісну» і «Тріодь цвітну». А сталося то від року Божого 1491-го»…

   Демид гортав сторінки і думав, що тут щось не те, книга чомусь не схотіла продатися, ще й помстилася йому достатньо злостиво: досі як до зраненої спини торкається сорочка, то наче готована не з льону вона, а з розпеченої бляхи. Викинути геть на смітник книгу якось не личить, віднести в комірчину доїдати мишам – також, але й лишати цю капосну річ у себе охоти не мав. Віддати її комусь, або що…Демид навіть у пам’яті прикинув, кому  то було найліпше, певне, доречніше таки колишньому своєму професорові, що в колегіумі кілька років навчав.

   Як оклигав, то відніс у той самий рушник загорнуту книгу, вклонився низенько:

   – Вам те письмо, велемудрий учителю, ліпше придасться.

   Віддав якось не тільки з облегшенням, десь у грудях ворухнулася, мов зпросоння, притаєна мстивість, бо учитель колись ненароком, не відаючи і гадки не маючи, вельми боляче черконув по душі.

   Якраз задане обговорювали спудеї, про кривду різну людську мова йшла, війни та інші нещастя, то ж хлопець і своє докинув:

   – Біда на світі рясно так родить, бо балакають люди різними мовами. Менше лиха було б, якби всі на одній, латиною, скажімо, розмовляли, на якій вчений світ всенький досі говорить… І з письмом так само.

   Обличчя вчителя посмутніло, ще глибше змоpщки залягли та холоднішим став голос, мов вистудився нараз.

   – Помиляєшся,отроче, кожному люду не нами дарована мова, і письма свого кожен змалечку має вчитися…Просто забулися сказане «не убий», «не пожадай добра свого ближнього». І ми, русини, зі своєю мовою на цій землі теж не байстрята, не підкидьки.

   Різонуло, мов лезом,  те слово – в дитинстві Демида дражнили «підкидьком». «А звідки він може знати?»

   Ріс він в матері сиротою, батько, казали, давно відійшов в інший світ. Своє сиротинство мало він відчував,  бо вщерть гріла материнська ласка, аж доки не сталася зла пригода.

   Грав з іншими дітлахами він у війну з турками і, от лиха година,  ніхто турком не хоче бути. Довго діти ціпи в’язали, аж доки хтось не гукнув:

   -То Демида за турка!

   Враз накинулися хмарою на нього, найменшенького, повалили гуртом, одні за руки тримали, інші за ноги, ще й хтось на голову для кріпості всівся – здерли одяг у мить і давай мастилом до воза геть виквацювати та посипати для  краси і більшої схожості пір’ям: якраз таким мав би бути справжнісінький турок.

   Хлопець щомоці пручався, виривався і копав кого займе, врешті, обезсилений і безпорадний супроти ватаги, якогось нападника, як собаченя, за ногу вкусив.

   – А, ти підкидьку! – вереснув без пам’яті той.

   Виквацяного шмаровидлом від маківки і ло п’ят турка, розцяцькованого для правдивості рясно курячим пір’ям, треба було негайно ще допитати – Демида тут же вірьовкою за ноги підвісили до балки у клуні і, смикаючи за другий кінець, зажадали негайно видати усі таємниці турецького султана. Він би може й видав ті таємниці та підступні бусумарманські задумки, бо з рота зривалися уже лише белькотіння та піна, якби на ту оказію не нарвались дорослі. Дітвора настрашеною зграєю горобців пурхнула вусібіч, кинувши вірьовку, а хлопець з розмаху хряснувся головою у тік і ще довго приходив до тями.

   Як вернувся Демид додому, мати з жахом тільки долонями сплеснула і весь вечір відмивала та відтирала нещасного турка.

   Гірше кривди дитячої, що на ньому зійшлося бусурманом стати, болі пекучої в спині та боці, бо і самому синців дісталося, зачепило, черконуло і нило те прозвисько «підкидьок».

      Як мила мати у балії та віддирала пір’я, то тільки довго сопів, ні разу не ойкнувши, а врешті озвався:

   – А чого вони мене, мамо, підкидьком дражнять?

   Мати враз остовпіла, мов корчі зненацька схопили, довго німою лишалася, аж доки не спромоглася:

  –Виростеш – все розкажу.

   Начебто й виріс уже, і в науку відправили, одного з небагатьох із села, а все матір не поспішає з обіцяним.

   Ніхто із спудеїв не звернув уваги тоді на учителеві слова «не байстрята на цій землі, і не підкидьки», а Демида обпекли вони так, мов хто штрикнув його в і без того в наболіле місце. То ж і віддавав книгу учителеві з якимось злорадством, він сам на себе злився на те негадане почуття, неправедне і недостойне, та не здатен був щось вдіяти із собою, затамувати і пересилити.

   А через тиждень учитель книгу йому повернув.

   – Не можу я взяти її. Я читав, не зімкнувши очей , не одну ніч, але надто задорогий то дарунок і ніхто не здатен бодай ціну йому назвати.

   Знову сидів Демид у своїй кімнатці, ошелешений таким поворотом, і зачарованим поглядом дивився на книгу: що то за диво таке, що ні продати, ані дарувати його не сила?

                                     3

    Повернувшись з роботи наступного дня, втомлений і змерзлий, бо занудна сльотава погода ось уже котрий день вплелася у міські вулички і ніяк вибиратися з них охоти не мала, Демид насамперед розпалив грубку і присів на ослінчику біля неї. Крізь відчинені дверцята війнуло теплом і живицею, що краплинами жовтавого поту виступала з висхлих соснових полін, і тепер з веселим тріском  займалася синюватими по краях язичками полум’я. «То що ж мені робити з тобою? – кинув Демид кривий погляд на книгу, мов підозрював її у підступному замислі нової капості.- Ні продати, ні здарувати…Єресь хіба яка у тобі?»

   Два почуття, зовсім несхожі, суперечливі, навіть протилежні виникали в Демида. Острах, боязнь, яка межувала з неприязню до цієї книги якимось чином змішувалися з непереборною цікавістю до тих загадкових сторінок, до таємниці, закладеної в давніх рядках, до непізнаного, що лякало своєю непередбаченістю і нерозгаданістю. І він знову розкрив книгу на закладеному торішньою ромашкою, але тепер такою свіжою і нев’янучою.

    «Дуже хотілося Дрогобичу, аби Слово руське друковане стало спадком Слова писаного, бо ще з «Моравсько-паннонського житія Костянтина і Мефодія» дізнався він: і грамота руська явлена Богом дана в Корсуні Русину; від неї ж навчився філософ Костянтин, оттуду сложив книги руським гласом. І Слово те йде коренями в глибини віків, бо ще Іоан Золотовустий казав, що «скіфи, фракійці, сармати,маври, індійці та ті, що живуть у кінці світу, філософствують кожний, перекладаючи Слово Боже своєю мовою». Також  бачив Дрогобич у Ватикані з рідних країв рушника перших століть Христового часу, на ньому великими буквами значилося ІС \Ісус\ ХС  \Христос\, рушника  із ясним написом «ОБРАЗЪ ГСПДН НА УБРУСЕ». А ще є там ікона апостолів Петра і Павла з кириличними написами, мальована та ікона також в ті часи.

    Тепер у Демида і на дрібне зерня вагань та сумнівів не лишалося – ця книга грубезна судилася на його бідну голову звичайнісінькою спокусою. Бо ж не могло такого бути ніколи, бо відомо, коли саме Володимир хрестив Русь, а перед ним хрестилася княгиня Ольга, а ще з «Хроніки Длугоша» знав він, що за сотню з лишком літ перед Володимиром хрестився Аскольд і воїв своїх більшість хрестив… То ж тут єресь писана, і він не має прав попустити, аби з незнаних причин ця витворена кимось єресь пішла поміж люду.

   Хлопець зі спокійною душею розчинив ширше дверцята від грубки і в тліючий жар шугонув ту книгу, аж іскри затріщали тихенько, попхнув навіть зловтішно  її чим далі і поспіхом назад причинив дверцята: мов боявся, аби та єресь ще з жару не виплигнула.

   На очах з тліючих вуглин зродилося полум’я, загуло протяжно, мов у вітер рвучкий, від порепаних і потрісканих боків грубки війнуло теплом, проганяючи сирість останніх днів, і ті боки аж розчервонілися. Він не знав навіть, скільки часу сидів отак зачаровано, вслухаючись із зловтіхою у гоготіння полум’я, тільки здригнувся, як затріщала раптом порепана грубка і край її зверху ще більш надколовся та випало кілька перепалених і розпечених цеглин – сизуватий дим з іскрами шугонув попід стелею і заклубочився в тісненькому просторі, виїдаючи очі та забиваючи дихання.

    «Боже, ще тільки чужий дім бракувало спалити! До смерті не відкуплюся»,- жахнувся того  видива хлопець і, схопивши відро з водою, з добру половину її линув у грубку. Ображено зашкварчав жар, з сизого дим став білим, але іскри вже попід стелею не гуляли.

   Демид прочинив вікно і дихати стало легше, а тоді обачно, аби не попектися, витягнув з грубки книгу. Напрочуд їй вогонь не вельми зашкодив, хіба тільки обсмалилися і закіптюжилися палітурки – хлопець наче відчував, що так воно й мало бути.

   Доки вивітрювався дим, він сидів так само на ослінчику, сидів моментами бездумно, заклякло і заворожено, почувався якимось німим деревом перед початком сокоруху. Тепер на книгу він зиркав не просто кривим оком, а блимав відверто вороже, навіть зі неприродним страхом – чи то збіг такий неймовірний, чи тут справді витівки якоїсь чаклунської сили?

   Ще місяців два Демид, як вертався  з праці у свою кімнатку-клітку, то мав таке відчуття, що тут уже хтось  є,  хтось прийшов  раніше його і тепер стиха за ним назирає. Ота чужа присутність нервувала хлопця, навіть спати погано почав – і він напевне знав причину свого роздратування та втомливої і виснажливої нічної напівдрімоти. Хлопець не міг уже далі залишатися з цією ненависною книгою, якої все не вдалось позбутися, але якось в час напівмарення, напівсну і заціпеніння таки вигадав, що вчинить із нею. Мов на прощання, розкрив уранці ще раз книгу на закладених ромашкою сторінках

   «А ще Дрогобич читав опис венеціанським купцем своєї подорожі вздовж Борисфену, читав, як натрапив той купець в степу на Кам’яну Могилу – так її звав тутешній люд. І бачив він на камені дивовижні письмена та малюнки, яким багато-пребагато тисячоліть, вельми схожі з письменами, що зустрічав колись купець в долині Тигру і Євфрату,де достойні Богонатхненні мужі писали Біблію»…

    Ну, це вже зовсім через край,- Демид навіть не розсердився, тільки закрив з притиском обсмалену палітурку, мов книга могла самочинно отак собі розгорнутися. Без вагань і якихось докорів він недбало загорнув її у шматину і неспішно подався до Полтви. Вже на березі знайшов замашну каменюку, обв’язав шнурком її разом з книгою і, розшумелявши, пожбурив чим далі від берега. Збулькнули ображено бульбашки за потопленицею, але тільки на хвилю, а далі річка текла з таким же спокоєм, з яким вертався Демид назад, йшов на площу перед міською ратушею.

   А площа вже виповнювалася різномасним і різношерстим людом, гомін його ледве перекривав тріск барабанів – тут сьогодні мали стратити Івана Підкову. Демид ніколи не ходив на подібні сумні видовища, та нинішнього разу для себе робив він виняток, бо таки хотів побачити цього дивовижного чоловіка, що йде на смерть у цвіті сили й здоров’я, чоловіка, який залюбки розгинає руками підкови і на ходу спиняє вози, шестіркою коней запряжених; і цей дивак чомусь має покласти голову під сокиру ката не за маєтність свою чи іншу  вигоду, не за  замки, віками муровані, земельну обшир чи мисливські угіддя безмежні: тут щось інше, думалося хлопцеві, так у піжмурки зі смертю не граються.

   -Привезли! Привезли!- загудів, зашумів раптом люд, так що й барабанів за тим гулом не стало чутно – і враз наступила моторошна тиша.

   На очах у велелюдного зібрання руки Підкови розкували з кайданів і він повільно обходив площу, йшов упевнено й хазяйновито, як обходив колись своє військо. А як завершив те останнє своє коло, то вклонився низенько людям

   -Панове! Мене привезли на смерть, хоча в житті не вчинив нічого, аби отакий мати вінець життя. Я завжди боровся як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди діяв на добро батьківщині. Тримаймося ж гурту, братове, інакше мине небагато часу і те, що діється зараз зі мною, станеться з вами, з вашим добром…І ще попрошу вас, аби ця людина,- кивнув у бік ката,- яка негідна торкатися мого тіла при житті, не торкнулася його і по смерті.

   Наперед вийшов козак, тримаючи у руці келих вина, і подав судженому.

   – За звичаєм моєї землі я піднімаю келих за твоє здоров’я і всіх моїх побратимів,- у голосі Підкови ніхто не почув ані смутку, ані жалю, мов би мовлене те було при буденній оказії. – Сподіваймося ж на Бога і на його відплату за мою невинну кров.

   Знову заворушився люд, найбільш нетерплячі, штовхаючись, пробиралися в перші ряди, і в тому людському колобродінні Демида ніяк не полишала подивована думка: як же можна отак спокійно класти голову під сокиру не за себе, не за своїх кревних,- якби то було не на його очах, може б він і не йняв віри такому. Раптом хлопець відчув на своєму плечі чиюсь руку і озирнувся.

   Професор з колегіуму, який радив колись не сподоблятися підкидькам і повернув даровану йому книгу, тримав у другій руці якийсь тлумок.

   -Щойно був я на річці, аж, дивлюся, хвиля прибила до берега пакунок якийсь…Розгорнув – там же книга твоя. Візьми ось.

    Мовчки, кивком голови лише подякувавши, забрав Демид своє добро, яке щойно укотре хотів позбутися,  і став далі дивитися на спокійне, мов з  холодного каменя висічене, обличчя Підкови. А як зблиснула лиховісно на шпаркому червневому сонці сокира, зойкнув люд, зойкнув болісно, мов ту сокиру занесли над кожним у цьому велелюдді.

   Вертався Демид додому якимось іншим, певним, що прочитає усю цю досі нелюбу книгу, від першої обсмаленої, а зараз до того ж накислої палітурки і до останньої, читатиме не шматками-уривками, як досі було, а цілісіньку; він сам не помітив, коли й що надтріснуло у душі його – так перед початком льодоходу на великій ріці майже невидима оком може пробігти перша тріщина, згодом ще одна і ще, аж поки раптово не зрушиться вся товстелезна, видавалося, вічна і нездоланна крига; і рушить тоді льодохід, крижина   наповзатиме на крижину, рушить з гуркотом  у нестримній і незборимій весняній воді, нестиметься з гуркотом й громом, передвісником великих весняних громів та звивистих блискавиць, сліпучих і грізних.

Джерело: “Кур’єр Кривбасу” №271/273,  2012р.