Чорні хмари зі Сходу

Листівка, що її Микола Васильович раптом побачив у бібліотеці у томику Байрона, була видрукувана на жовтуватому дешевому папері й пахнула жіночими духами. Він швидко очима пробіг погано відтиснутими рядками, і в скронях у нього наче дзвоники дрібнесенько теленькати почали, а в груди хтось жару сипнув: то тиск крові, мов на дріжджах, угору пішов. Він його збиватиме зараз власноруч виготовленими ліками, не вперше, то ще не біда.
Справжня біда визирала з-поміж цих сірих рядків на грубо обробленому папері. В листівці був заклик убити губернського керівника високого рангу. І якщо той шматок паперу в його бібліотеці, в його книзі лежить, до лиха напевне причетний син Володимир, хлопчак неповних шістнадцяти літ. Микола Васильович прочинив двері й гукнув Володимира.
Хлопець, заледве переступивши поріг та забачивши листівку у батьковій тремтячій руці, нараз закляк, мов злою чаклункою заворожений.
— Твоя? — стиха спитав батько, простягаючи листівку.
Син спершу сполотнів, мов невправний гример загусто щоки гримом натер, по хвилі розчервонівся, а врешті та фарба дрібненькими яблучками обличчям розбіглася.
— Так, — прошелестів пересохлими вмить вустами. Кодекс честі сім’ї не дозволяв йому вихилятися та викручуватися, пробувати вислизнути, мов пружному й жилавому в’юну: в їхньому домі люду чимало стороннього перекидається, і він зараз міг просто знизати плечима.
— В мене мову сперш було відібрало, — батько все ще тицяв листівку синові, а той задкував і вивертався, ховаючи по – дитячому руки за спину. — Хоч тямиш, яка це біда у домі?!
— Ти ж сам мене змалечку вчив співпереживанню і честі, — оціпеніння у Володимира поступово минало, й обличчю звичний колір вертався. — Хто заступиться за простого дядька, простого селянина, який не лінується, та землі в нього стільки, що кішка перестрибне…
— Землі тобі мало? — не стримався – таки, зірвався батько, зачепило його за живе.
Він, Микола Васильович Скліфосовський, знаменитий лікар, авторитетний хірург, вже три десятиліття на літо покидає метушливий Петербург чи таку ж Москву, приїздить сюди, в село Яківці під Полта-вою, і залюбки господарює. В маєтку на шістсот десятин, який дістався дружині Софії Олександрівні в спадок, досить розлогий сад, викоханий його руками, де окрім звичних яблук чи груш прижився тут навіть персик і виноград, в’ється хміль для пінистого пива, за мистецтвом варити яке невгамовний господар не полінувався збігати у Баварію. Всі кольори світу розкошують на клумбах, трудяться, зроджуючи веселки під сонячним променем, невтомні фонтани. У господарських приміщеннях худоба й коні, свині та вівці (надлишок продукту частенько просто тут роздавався), кахкала сита качва й кудкудакали кури, а ще маєтком розгулювали приручені, зовсім не боязкі газелі. Водою з артезіанської свердловини не лише господарі користувалися, а й усі сусідські селяни. І ніколи ті сусіди не відчували від Миколи Васильовича якоїсь зверхності, шанували його як лікаря і людину — столичний професор не тільки не брав плати за лікування, вважав за обов’язок бричкою своєю бувалою на виклики виїжджати на близькі й не близькі хутори, ще й гроші на ліки нужденним давати… Дивлячись, як порається Микола Васильович біля вуликів у своїй вишиванці та солом’яному брилі, як балакає з помічниками, котрийсь дядько міг усміхнутися вдоволено у вус:
— Бач, наш пан хоч городський, але не зрікся рідної мови.
Уродженець Херсонської губернії, хутора біля Дубоссар, Скліфосовський справді не забув і не цурався свого коріння.
…Синові слова про землю для селянина шкрябонули болісно батька, за великим рахунком десь там правда була, от тільки.
— То земельне питання ви бомбою чи револьвером рішаєте? — гіркоти в голосі Микола Васильович не міг позбутися, зрештою, зараз він і не прагнув цього.
— Людей з нашого гурту, що цілі високі сповідують, влада не чує. Наших людей пакують у в’язниці. Якщо добрий голос до них не доходить, то хай з ними балакає Смерть, — Володимир, видавалося, вже зовсім з того першого оціпеніння вийшов та оволодів собою.
— То ти мені кажеш про смерть? — подив і обурення були тепер в батьковім голосі, й він сам не зміг би сказати, чого там більше. — То ви мені, наївні телята, горе-революціонери, про смерть балакати станете? Мені, хірургові з рідкісним досвідом, лікарю, що пройшов чотири війни?!
Свистки отакі це кажуть йому, що, отримавши докторський ступінь у Харкові, пройшов стажування в Англії, Німеччині, Франції й десятки тисяч людей рятував в австро-пруській, франко-пруській і російсько-турецьких війнах; чималенько зробив як професор Київського університету Святого Володимира, а по балканській кампанії розбудував до невпізнанності хірургічну клініку Московського університету…
— Сину, я все життя боровся зі смертю. Траплялося, по кілька діб скальпеля з рук не випускав. Рятувала хіба чашечка надміцної кави, аби з ніг не валився. Смертю, вбивством невгодних, хай навіть осіб недобрих, проблем людських ніколи не вирішити. Вовчі закони природного добору й виживання тут не до діла, в цій сумбурній людській машинерії інші шестерні та коліщатка крутяться.
Він надивився, як помирали. Одні відходили умиротворено, знаючи, що то вічний закон Творця, інші навіть з тихою вдячністю, що врешті всім мукам кінець, що рани тепер не рватимуть дикими кігтями зболене тіло, а траплялося, що на той поріг між світами людина ступала з нестерпним жахом, який творився від скоєного за земного життя і тепер час настав звітувати, чи жахом цілковитого незнання, що ж за порогом тим, жахом холодної і сирої могили.
Микола Васильович раптом відчув, як дрібно стало тремтіти хворе коліно, немов на холоді крижаному, тож, аби не підкосилися ноги, спішно у крісло встиг опуститися.
— З чоловіком, якого збираєтеся вбити, я до того ж приятелюю здавна, — докинув Микола Васильович так, немов виправдовувався в чомусь гріховному перед сином.
Боже, де знайти для сина такі слова, аби переконати його у згубності всіх отих «революційних» теорій та вигадок, з яких не буде добра, хіба лихо неміряне. Нацькувавши одну частину людності на іншу, натравивши посполитих на багатших та освічених, ці злі люди, що сховалися за словесами про вселенське благо, зчинять істинно пророцтво Іоанна Богослова: і станеться великий землетрус, і потемніє сонце, немов волосяниця, і місяць стане, мов кров, а зірки небесні на землю попадають. Росія ж для землетрусу, мабуть, найпридатніша з її класом багатих — найжадібнішим і посполитим людом, злобою та пиятикою поруйнованим. Микола Васильович довго мовчав, зазираючи в знічені очі сина, немов там крилася чиста істина, не замутнена словами та недомовками.
— Батьку, я не вбиватиму того чоловіка. — враз став хрипким Володимирів голос, мов він щойно жменями ковтав крихкий лід.
…Біда гримнула, як завше, негадано, Володимир лежав у труні з дивним спокоєм на лиці, навіть більше, з тінню легенькою блаженства і втіхи: тепер ви мене вже не зможете мучити.
Микола Васильович тримав у руках аркуш паперу з синовою передсмертною запискою: букви розпливалися в його очах і якось мутніли, рядки були рівні, хоч окремі літери де-не-де викривлювалися й підстрибували, певне, від зрадливого тремтіння руки; той паперовий ар-куш був наче з розпеченої бляхи, що немилосердно обпікала батькові пальці. Син писав, що не може не виконати завдання підпільного гуртка петербурзького, бо порахують його малодушним нікчемою, і не може завдати батькові болю, який зведе того у могилу: тож він сам ліпше піде, нікого не скривдивши.
Засмучений батько читав ту записку, й усе більше серце його хтось краяв тупим і вищербленим скальпелем, він крок за кроком доходив думки, що то його особиста вина у синовій смерті; то тільки він не додивився, не знайшов слів потрібних переконати малого, відшукати аргументи, що між честю людини та участю у вбивстві, участю у справах вельми сумнівних не стоїть знак рівняння.
Микола Васильович навіть не пробував добирати якихось доводів вини тих, хто в юначу голову вклав небезпечні думки й хибне бачення світу, підказав тупиковий шлях до правди і справедливості, — ні, тільки він винуватець як батько, й більше ніхто. Він прожив уже немале життя, і тепер усе зроблене й незроблене, його доля — враз обвалилися. Він бачив таке на війні, бачив, як падають підірвані динамітом височенні будівлі, що віками могли ще стояти: після вибуху спершу вони починають повільно осідати, далі той рух прискорюється, наростає гуркіт, і врешті з громом із місця будівлі знімається в небо хмара їдкого диму й густої пилюги.
А ще з холодним спокоєм Микола Васильович подумав, що не здатен він більше мешкати у Петербурзі чи у Москві, містах ненависних тепер повік, де поряд ходитимуть люди, що вбили сина його синовими ж руками. Він житиме у Яківцях, де Володимирова могила, де він ляже й сам у землі: задля добра її і краси він доклав стільки клопотів, праці та вигадки. І справді, через чотири роки йому викопали могилу тут-таки, поряд із синовою.
…Ця пора у полтавському краї сяє здебільшого осінньою благодаттю, в садах аж вгинається гілля дерев від спілого плоду, яблуні немов хваляться вродженим, гонорово напоказ виставляючи барвисті від яблук боки, а виноградні грона так туго налиті соком, що аж страшно, аби не тріснула та виноградина, як торкнутись її. Проте осені нинішньої погода немов сказилася: то зблисне несміле сонце, то знов лякливо сховається, поступаючись сірій занудній мжичці, що сіялася з важких чорних хмар, які напливали зі сходу.
А ще зі сходу напливали війська, то червоні, то білі, то які там хто зна, здебільшого вітри того лихого часу звідтіля приганяли люд обірваний і голодний, озлоблений на весь білий світ. Тогочасні газети повідомляли, що третього жовтня дев’ятнадцятого року почалася в Петрограді мобілізація комуністів на Південний фронт, спершу московських, але майже відразу оголосили всеросійський партійний тиждень. Направляли партійців як політкерівників партизанських загонів на український південь. З’їзд РКСМ і собі гукнув мобілізацію на Південний фронт.
В обійстя Скліфосовських четвертого жовтня такі ж обірвані чоловіки ввірвалися несподівано, враз розбіглися по кімнатах, лишаючи на підлозі брудні з негоди сліди. Вони грюкали порожніми шухлядами, зазирали у шафи й вельми старанно досліджували кухонні пожитки та комірчину.
— Ми не маєм нічого, все забрали раніш… Миші від нас повтікали навіть, — казала якось знічено пришельцям дочка Тамара, мов завинила своєю злиденністю.
— Где пшеница спрятана? — з тихою погрозою у відповідь запитав один із прибульців, кривим поглядом розкосих своїх очей обмацуючи кімнатку; холодно зблиснула на шапці у нього червона зірка. А товариш його, забачивши на стіні портрет Миколи Васильовича в генеральській формі, лиш присвиснув та обурено вигукнув:
— Так это же генеральский дом!
Трус у домі ще довго йшов, та знайти щось їстівне чи, тим паче, цінності не щастило.
— Товарищ Бибиков, что будем делать с хозяевами? — звернувся до командира той, що на портрет покійного господаря увагу звернув. — Они все попрятали.
— В расход! — тільки й відказав командир.
Прибулець, що пшеницею цікавився, вихопив по тому лопату з рук іншого товариша, який під будинком копав у пошуках прихованого зерна: він підскочив до тяжко хворої Софії Олександрівни і раз, і вдруге, і втретє з розмаху ударив в обличчя напівнепритомну жінку; кров бризнула йому самому на обличчя, й він, лайнувшись, витер щоку кінчиком рукава.
Дужі чоловічі руки тимчасом схопили Тамару й потягли на подвір’я. Вони ґвалтували її по черзі, потішаючись і регочучи, що не часто доводиться мати отак генеральську доньку, врешті по кількох ударах по дочці лопатою, що не висохла ще від материної крові, заюшену й напівголу повісили її на дубі вниз головою.
…До Полтави небавом з боєм рвалися вже денікінці. Загін Бібікова спішно відступав. У донесенні командуючому військами Полтавської губернії від 7 (20) жовтня 1919 року значилося: «Жители д. Петровка заявили разьезду, что 4 октября бандиты потеряли убитыми своего главаря Бибикова и имели много раненых». Але тутешній люд, який бачив Бібікова і мав нещастя з ним зустрічатися, не був певен у його смерті.
Вони прийшли непрошеними зі сходу і пам’ять по собі лишили рівно таку, яка залишилася в рядках того самого Муравйова, рядках, писаних ним рукою власною: «Мы идем огнем и мечом устанавливать Советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям… бил, никому не давая пощады! 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может, и тысячи, были безжалостно убиты… Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг — быть беспощадными!» Люди зі Сходу через чотири роки ще раз згадали ім’я Миколи Васильовича, чий портрет так обурив під час відвідин садиби. Чи то засоромившись, чи з притичини іншої через чотири роки створений інститут швидкої допомоги в Москві назвали іменем Скліфосовського.
— Цинічнішої наруги над цим славним іменем годі вигадати,— пошепки і на всяк випадок озираючись, перемовлялися друзі, які знали обставини трагедії сім’ї Скліфосовських. — Тепер запишуть його своїм — він уже не зможе оборонитися.
…Швидко жовтіли, а подекуди й пурпуровими ставали дерева на полтавських вулицях, фронт Другої світової все далі відкочувався від Полтави, і знову в тутешніх верхах балакали про садибу Миколи Васильовича.
— Де розмістити інститут свинарства? – зависло питання.
В тутешнього гауляйтера, себто першого секретаря Полтавського обкому партії Василя Сергійовича Маркова, курського партійця, бо де ж тутешнім таку посаду довірити, вагань не було:
— Институт создал ВАСХНИЛ имени Ленина. Учреждение с таким именем требует соответственного помещения. Есть мнение — усадьба бывшая этого, этого… Склифосовского.
Усі на нараді голови опустили: відомо, якщо перший казав «есть мнение», було то його особистою думкою. А впоперек мовити Маркову, який навіть до війни був тут першим обкому, ніхто би не ризикнув.
Садибу понищили ще до воєнних дій, старих дерев не лишилося майже, вирубали і парк, і сад. Зате могилу Скліфосовського привалили плитою з чималою зіркою — чимось схожа вона на кашкетну зірку прибульця, який рубав гостряком лопати дружину Миколи Васильовича.
З розграбованого дому зробили житло для інституту свинарства, в гостьовому будиночку, де стіни ще пам’ятали голоси П. Чайковського, В. Верещагіна, А. Коні, О. Толстого, О. Бородіна та інших славетних, тепер вдоволено рохкали свиноматки, бо тут пункт штучного запліднення розмістили згодом.
Чорні хмари зі Сходу раз по разу на Яківці набігали, важким мокрим шматтям низько сунулись над землею, творячи сутінки, аж поки розвиднятися не стало.