Чи вистачить квитків у Гваделупу?

Про утиски української мови.

– Ми зараз стоїмо на межі біди, – застеріг днями голова Товариства польської культури імені Єви Фелінської Валентин Ваколюк. – В наш український дім прийшла біда – через закон Колесніченка-Ківалова. Ми всі – представники різних національностей, але нас єднає українська мова. Давайте підготуємо відозву до Президента, аби він не підписував цей закон. Я сам поляк, але готовий захищати українську мову…

   Можна нагадати слова Мойсея Фішбейна:

   – Не маючи ані бажання, ані наміру втручатися в передвиборну й виборчу веремію, мушу оборонити від україноподібного чиновництва Українську Мову. Божисту, богодану, богообрану. Мушу запобігти її нівеченню, плюндруванню, нищенню. Мушу унеможливити мововбивство. Мені геть байдужі що прізвища, що висота посад мововбивць. Знущання з Української Мови не терпів, не терплю й не терпітиму.Мововбивства не подарую нікому.

   Андрій Курков прогнозує цілком зворотну реакцію:

   – Я сьогодні дивився по «Фейсбуку», що дуже багато двомовних людей принципово заявили, що вони будуть тепер спілкуватися тільки українською мовою, хоча деякі з них російського походження, так само, як і я. Справа в тому, що ця політична сила, що б вона не робила, все одно буде отримувати так звану зворотну реакцію – негативну. Кілька людей заявили, що їм соромно, що безграмотні люди, які самі не знають російської, захищають регіональні мови чи мови нацменшин в Україні.

   Для лідера меджлісу кримсько-татарського народу Мустафи Джемільова суть горезвісного цього законопокручу однозначна:

   – Для нас цей закон неприйнятний.

   Стривайте, люди добрі, що ж відбувається? Наші сучасники різної національності геть відкидають русифікаторську фальшивку про мову, яку дрібні шахраї хотіли б возвести у ранг закону. То може в російській культурі  аматори махлювати собі десь знайшли опору? Для мене, з діда-прадіда  волиняки, пам’ятні слова  Олександра Герцена, коли він для грудневого  «Колокола» 1861 року писав  статтю «З приводу листаз Волині»: «Визнаймо ж раз і назавжди як незміннуістину, що нікого не треба ані русифікувати, ані полонізувати, що нікому не слід заважати говорити і думати, вчитися і писати як кому заманеться… Заради чогоукраїнець, приміром, проміняє свою рідну мову – ту,якою він говорив у вільних лісах усю історію його –на мову зрадницького уряду, який постійно обманюєМалоросію?»

   Одначе, вельми сумнівно, що томик О.Герцена коли-небудь лежав на письмовому столику діячів, яких народ влучно назвав «підрах…ями».

    У всій цій справі є  кілька незбагненних дивовиж.

   Не треба бути великим провидцем та екстрасенсом, аби за плечима тих  діячів, імена яких без трьох крапок ніяк не напишеш, побачити ослячі імперські вуха сусіда. Звірина ностальгія по минулому, невтолима спрага вернути собі  призабутий з радянських часів образ «обезьяны с ядерной дубинкой в руках» вельми зримо проявлені в діях української п’ятої колони.

   Диво-дивнеє, набігає мимовільна думка, і нащо воно те все сусідові? Держава на межі розпаду, розсипається, мов розсохла діжка, вже не втримують  покороблених клепок ніякі обручі поліцейські,  тамтешні хани  з усіма сусідами обгризлися, тяжко сказати, з ким досі не пересварені; видавалося б, верх має брати інстинкт виживання, натомість він геть випарувався, лишився хіба сам-один хапальний інстинкт.

   І ще є цікава тут дивовижа. Неможливо позбутися думки, що в сусіда завівся вельми химерний радник. Хитрий, підступний і підлий, він раїть усе винятково на шкоду сусідові. До слова, радить, як символ російськості, будувати пам’ятники істоті, в якої і крапельки російської крові не було ніколи, – видає за честь Росії і совість її приблудну професійну повію Катерину ІІ.

   Недавно світ відзначав 200-ліття від народження щойно згадуваного О.Герцена, визначного письменника, мислителя і філософського публіциста. І знову тамтешні ура-патріоти, як новозеландські папуги, балакали у той час не про ювілейну дату, а про пам’ятник імператриці, навіть тішилися неабияк, що в Луганську ще один такий небавом постане. Натомість американський театральний режисер Том Стоппард  мусив долати океан та самотужки організовувати в Москві суботник, аби бодай почистити  занедбаний пам’ятник Герцену і Огарьову на Воробйових Горах.

   «Умом Россию не понять…»

   Як відомо, по завершенню голосування законопроекту «Ка-Ка», отой депутат, що в парламенті руками махає, мов городнє опудало на осінньому вітрі, вельми тішився: «Розвели, немов кошенят». Кажуть, що мав він на думці зовсім не опозицію, а російськомовних українських громадян. Нездатні вирішити найпекучіші життєві проблеми, хай навіть не побороти, хоч притишити якось корупцію, що розгулялася через чиновницький «беспредєл» чумою середньовічною, такі депутати перед кожними виборами не можуть людям нічого іншого запропонувати, хіба показати їм  вкотре «русский язык».  Тим «язиком» липовим «проффесіоналам» вельми хотілося б затулити катастрофічні свої прорахунки в економіці: так, лише зовнішній борг, державний і гарантований, на кінець цьогорічного травня зріс до 481 мпрд 535 млн грн з гаком і темпи зростання боргу майже вдвічі перевищили,  за даними  Рахункової палати, зростання реального ВВП. Відволікаючи увагу та знаючи, що мові російській анічогісінько не загрожує, такі депутати цинічно й нахабно глузують з виборця – іншого й годі чекати від тих, хто з усіх спеціальностей уподобав собі омріяний фах наперсточника.

   Забіжімо трішечки наперед: істотно, щоб не забули свої наперстки, коли настане час пакувати валізи. Ті, хто за найсолодшу свою мету гадав людей пересварити, будуть мчати навипередки в аеропорти \бачили таке в 1991-му\, тікатимуть світ за очі, кудись подалі, в якусь Гваделупу. Але чи вистачить на усіх квитків?

Джерело: “Сім’я і дім”, 12-18.07.2012р.; “Літературна Україна”, 12.07.2012р.