«Долучити розпорошених…»…
Письменник з Волині Іван Корсак відомий своїми романами і повістями про визначних українців, яких сувора доля розкидала світами або на довгі роки на їх імена накладала табу, але які ми не маємо права забувати. Модест Левицький і митрополит Арсеній Мацієвич, Юрій Немирич і луцький та галицький князь Ростислав Михайлович, В‘ячеслав Липинський і Міхал Чайковський, Георгій Кістяківський (роман про нього «Вибух в пустелі» визнано «Кращою книгою України» в номінації проза в 2015році) і Ганна Барвінок.отаман Тарас Бульба-Боровець і генерал Павло Шандрук – один перелік книг цього автора про непересічні постаті, займе чимало місця. В пропонованому матеріалі автор ділиться думками про долі контраверсійні, неоднозначні, але яких нам цуратися непростимий гріх
«Долучити розпорошених по світу дітей»
Здається, зовсім недавно під шелест сторінок газет та журналів, а ще клацання клавіатур комп‘ютерів відійшли дискусії: чий Гоголь? Український? Російський?
Дискусії відійшли. Але проблема, навіть ширша, лишилася.
Знакові постаті на межі культур, постаті, від яких в присмеркові недавні часи панічно відхрещувалися, а тут раптом, мов спам‘яталися, і стали хапати за поли та рукави тих, кого через губу зневажливо іменували «формалістами» і т.п.
Останнім часом все частіше у пресі звучить ім‘я Давида Бурлюка. Звертаємося до російських джерел: «отец русского футуризма» або «русский поэт-футурист. Его произведения опубликованы в известных футуристических сборниках начала XX ст.» Щоправда, до визначення «русский поет-футурист» інколи, як між іншим, ще можуть крізь зуби додати «украинского происхождения». Та куди частіше буде зазначено: «американський Ван-Гог» або «основоположник японської гравюри на лінолеумі»
А проте цей поет,художник, теоретик мистецтва, літературний і художній критик, видавець у споминах зазначав: «Пока пишу по-русски, а потом, может быть, и на родной украинский язык перейду… Украина … была и остаётся моей родиной. Там лежат кости моих предков. Вольных казаков, рубившихся во славу силы и свободы». Або «Со стороны отцовской – украинские казаки, потомки запорожцев. Наша уличная кличка «Писарчуки». Мы были писарями «Запорожьего вийска»…
Російські джерела не забудуть зазначити, що Бурлюкові « произведения опубликованы в известных футуристических сборниках начала XX ст.», але геть втратять пам‘ять, що Давид Давидович написав портрет Шевченка, картини “Святослав”, “Козак-Мамай”, “Запорожці в поході”; організував низку виставок у Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові, Херсоні. Зрештою, Д.Бурлюк в напівжарт взявся підраховувати свої витрати на футуризм: “Увесь російський футуризм коштує лише 300 карбованців”.
Набиваючись тепер в «соотечественики», ті «джерела» наївно гадають, що люди забули як перед Другою світовою війною Д.Бурлюк просився вернутись додому, однак російські владці йому не дозволили. Художник навіть хотів подарувати свою картину, але дарунка не прийняли. Тим паче не погодилися повернути йому окремі ранні роботи в обмін на твори вже періоду зрілого.
Слава Богу, поезії митця друкуються в нас українською, ім‘я його як художника повертається.
Куди важча справа з постатями неоднозначними, суперечливими, чиї життєві шляхи щонайменше нагадували добре вимощену дорогу, без ритвин, вибоїн чи калабань.
Недавно журив мене знайомий науковець, чоловік щирий, у патріотизмі якого досі ніхто не мав сумнівів:
-У вашому останньому романі «На розстанях долі» чи не на першому плані професори Федір Богатирчук і Борис Балінський. Але ж того Богатирчука у власівці занесло, а Балінський взагалі життєве кредо щодо суспільства сповідував: моя хата скраю…
Що ж, частково мій опонент рацію має. От тільки…
Як змалювати в одних чорно-білих тонах портрет людини, що пройшла крізь вихори та заметілі безумного двадцятого століття, зробила немало добра для люду свого і не свого, для землі своєї і не своєї? То Федір Богатирчук, той самий, який переоцінював силу червоної російської імперії та недооцінював власний народ, тому й зголосився до власівців, то він був керівником санітарного поїзда у Січових Стрільців, вирятував від смерті майбутнього керівника ОУН Андрія Мельника. То Богатирчук відроджував Червоний Хрест в час німецької окупації Києва, рятував тисячі полонених від неминучої загибелі, бо Кремль не ратифікував женевської угоди ще двадцять дев’ятого року, і тепер Міжнародний Червоний Хрест не міг помагати військовополоненим; то він разом з Уласом Самчуком і такими ж подвижниками збирав продукти для київської інтелігенції; його хіба дивом не розстріляли чекісти, в буцегарню запаковували німці.
У донесенні в Берлін гауляйтер України Еріх Кох так скаржився на київського бургомістра Володимира Багазія, удостоєного окупантом кулі у Бабиному Яру, та український Червоний Хрест: «Міське управління Києва під керівництвом Багазія стало оплотом українського шовінізму. Відповідальні члени нелегальної організації Бандери сиділи у всіх відділах міського управління. В районних управліннях були випущені нелегальні листівки проти німців. Багазій видав велику кількість посвідок для звільненя від роботи в Райхові і виписав перепустки для залишення Києва. Західноукраїнських емігрантів він доставив у Київ і з допомого Червоного Хреста, що він заснував підпільно, відправляв їх у Харків, Рівне, Вінницю, Житомир, Кам’янець-Подільський, Проскурів, Кременець і т. д. Авторитетні службовці міського управління Києва були приведені ним таємно до присяги Мельнику».
Українському Рухові опору і в такий спосіб прислужився тоді Червоний Хрест, який загарбник, спам‘ятавшись, заборонив, а Богатирчука арештував.
Навіть у Власова Богатирчук очолював Українську народну раду, хай і виявилася вона насправді декларативною, але то на його очах, загнані в кут невмолимими обставинами власівці, рятуючись, повернули в останні дні зброю супроти гітлерівців. Згадуватиме картину зустрічі Власова в місті Плзень, картину, описану чеським істориком П.Гловатим: Власов був «прославлений місцевим населенням як рятівник Праги і отримав в дарунок,окрім букета бузку, бюст Карла Маркса. Натовп люду при цьому кричав: «Хай живе Сталін! Хай живе Власов!»
Так все непросто…
А ще Федір Богатирчук видав першим підручник із шахів українською мовою, був багаторазовим чемпіоном України та в двадцять сьомому чемпіоном Радянського Союзу, а ще, захистивши у Києві до війни докторську дисертацію з медицини, багато літ викладав в Оттавському університеті і нагороджений за наукові досягнення Британським інститутом радіології золотою медаллю Барклая… Ім‘я Богатирчука як видатного шахіста повертається, тож потрібно так само зважено оцінити цю непересічну постать як лікаря і громадського діяча.
А чи можемо ми дорікнути Борису Балінському, що він цурався політики, що єдино можливим для себе шляхом обрав науковий?
Мимоволі згадався інший славетний біолог, Феодосій Добжанський. Удостоєний звання професора Колумбійського, Рокфеллерівського і Каліфорнійського університетів, близько двадцяти почесних дипломів інших університетів світу, він престижну Кімберівську медаль одержує з рук особисто президента США. Польське коріння роду Добжанських дозволяє науковцям Республіки Польща вважати його своїм, на українській землі він народився, виріс і здобув університетську освіту, тут зробив перші кроки в науці, на американському континенті Феодосій Добжанський здійснив свій науковий подвиг. Чий же він? Донька вченого Софія сказала про це так: «Єдиною країною, де мій батько почувався повноправним громадянином, була країна, що не знає кордонів, ця країна – наука».
Чимось перегукується доля Бориса Балінського з долею Феодосія Добжанського, певне, насамперш істинно самовідданим, істинно лицарським служінням науці. Дружину Бориса Івановича згноїли в російських концтаборах і вона так передчасно пішла у засвіти, під російською займанщиною, як насувався радянський фронт, він не захотів залишатися, емігрував на захід. Від власівців він, як пристати до них агітували, відкупився банально, давши пожертву, але не долучився до їх рядів. Але й на Заході йому не щастило. Справжнє наукове щастя і спокій душевний вчений знайшов аж … в Південно-Африканському Союзі. Тут він одним з перших засновує електронну мікроскопію біологічних об‘єктів, стає деканом факультету природничих наук. Праці його виходять у світ одна за одною, то вже згодом історики й бібліографи дорахуються, що їх за сто сорок, з них двадцять дві друкувалися українською мовою, а ще англійською, німецькою, російською… Визнання світового співтовариства отримає його підручник «Вступ в ембріологію», що п’ять разів перевидаватимуть англійською, двічі іспанською, також японською, італійською: окремі праці безпристрасна статистика назве за найбільш цитовані в світі.
Борис Балінський довго із зрозумілих причин не міг відвідати батьківщину – це стало можливим лише по здобутті Незалежності, в 1991 і 1993 роках. Вчений подарував Національному природничому музеєві те, чим й може бути науковець багатий – рідкісну біологічну колекцію.
На одному з останніх форумів видавців у Львові був почесним гостем французький культуролог Жан Клод Маркаде. То йому належать слова: зараз, коли Україна є володаркою своєї долі, вона має написати наново власну історію, долучити до неї своїх розпорошених по світу дітей, достатньо лише щоб вони визнали своє походження, аби тільки їхня діяльність живилася з українських природних та культурних джерел».
«Достатньо лише щоб вони визнали…»
Але насамперш визнати маємо ми.
Луцьк.
Джерело: Голос України. 23.01.2018
