ILLUSTRI DUCE GALICIAE ET BANO TOTIUS SCLAUONIAE

У цих лапідарних, але таких знакових і вельми пожаданих для багатьох монархів середньовічної Європи словах не тільки відбився  володарний статус головного героя твору — князя руського Ростислава Михайловича (1219—1264 рр.), а ще й своєрідно акумулювалися непроста життєва доля й поривання цієї людини.

Ростислав був сином знаменитого чернігівського князя Михайла Всеволодовича, який прийняв мученицьку смерть в Орді 1246 р. й пізніше був канонізований православною Церквою як мученик за віру. Ще змалечку, як і було заведено в ті часи, Ростислав прилучається до справ державного управління. Вперше він пізнав тягар княжої служби вже в 1230—1231рр., коли став самостійно князювати у Новгороді. Потім йому судилося на короткий час стати князем галицьким (1237—1238рр.) й луцьким (1240р.), а в останні роки свого життя володарем Славонії, потім Мачви поблизу болгарських кордонів, на благословенній землі між Дунаєм, Дриною, Савою й Моравою. На широкому історичному тлі подій і явищ, що визначали плин різних сторін складного й суперечливого життя низки країн Центрально-Східної Європи більш ніж половину ХІІІ століття, письменнику вдалося створити захоплюючу художню оповідь про труди і дні цього непогамовного «завойовника» Європи.

У своєму творі Іван Корсак майстерно ущільнив суть складнощів відповідних історичних моментів. То були непрості часи в житті Київської Русі. Давалися взнаки прогресуюча удільна роздробленість і ворожнеча князівських кланів. Незважаючи на державну деструкцію Русі, її головним, загальновизнаним політичним і духовним центром залишався Київ. В період удільної  роздробленості київський стіл  залишався об’єктом притягання для багатьох давньоруських князів, які розглядали його як спільну загальнодинастичну спадщину. «И кто убо не розлюбить Киевъскаго княжения, — зауважував середньовічний книжник, — понеже вся честь, слава, и величество, и глава всем землям Руськиим Киев, и от всех далних многих царств стицахуся всякии человеци и купци, и всяких благих от всех стран бываше в нем».

Русь-Київщина в цей час виокремлюється в об’єкт колективного сюзеренітету Рюриковичів, які шукали в ній причастя. За право володіти Києвом і прилеглими до нього землями в різний час сперечалися, вступаючи у запеклу боротьбу між собою, і князі ростово-суздальські, і галицькі, і смоленські, і переяславські, і волинські. Претендентів на київський стіл вабили не тільки і не стільки багаті володіння великокнязівського домену, скільки перспективи встановлення сюзеренітету над усією територією Давньоруської держави й визнання «старійшинства» з боку удільних князів. Політичне суперництво князівських кланів за участь в управлінні Київщиною нерідко призводило до того, що на київському столі стверджувалося відразу два князя. Такими співправителями у другій половині ХІІ ст. у Києві були, наприклад, Рюрик Ростиславич і Святослав Всеволодович, Всеволод Юрійович і Рюрик Ростиславич, В’ячеслав Володимирович й Ізяслав Мстиславич.

За підрахунками М. С. Грушевського, в період від правління Ярослава до монгольської інвазії у джерелах зафіксовано близько п’ятдесяти перемін князів на київськім столі, а від 1068 до 1200/1201 рр., тобто від першого до останнього відомого нам прояву політичної діяльності київської громади, — близько сорока. З того, «громада взяла в переміні князя якусь участь більше-менше чотирнадцять раз. Притім кандидата закликано на київський стіл з ініціативи самої громади властиво три, а  найбільше п’ять разів; з яких десять або одинадцять разів віче підтвердило або заакцептувало якимось активнішим способом  кандидата, що здобував стіл на основі спадщини, тестаменту або умови князів, або піддержало одного кандидата в боротьбі його з другим; лише чотири рази уложило воно умов з кандидатом» . Ці умови не обмежували прав київського князя у його політичному й адміністративному управлінні й аж ніяк не можуть бути зіставлені з рядами Новгорода зі своїми князями.

Постійне суперництво князівських кланів у їхній боротьбі за Київ об’єктивно урівноважувало боротьбу відцентрових і доцентрових політичних сил у країні. Сама Київська земля впродовж всього давньоруського періоду історії України так і не перетворилася у спадкову вотчину якогось одного князівського роду й не виділилась в окреме незалежне князівство. До ординського нашестя 40-х років. ХІІІ ст. київський стіл залишався об’єктом колективного сюзеренітету найбільш сильних руських князів, їхньою загально династичною спадщиною.

Політична структура державної влади періоду удільної роздробленості у різних регіонах Київської Русі характеризувалась своїми особливостями. Відмінною за формою була, наприклад, новгородська модель державного управління. Тут склався державно-політичний устрій боярської республіки. Вже в перші десятиліття ХІІ ст. помітно послаблюються позиції князівської влади й натомість зростає роль віча як вищого органу новгородської республіканської держави. До сфери компетенції останнього входило право вибирати й зміщувати князів, утверджувати посадників, тисяцьких і єпископів. З 1136 р. після вигнання новгородцями князя Всеволода Мстиславича функції князівської влади у суспільно-політичному житті Новгородської республіки обмежуються. В руках князя зосереджується тепер лише виконавча влада, а посадництво стає вищим республіканським органом контролю за князівською діяльністю. Утвердження того чи іншого князя, що запрошувався на новгородський стіл, супроводжувалося «рядом» (тобто договором) з ним і хрестоцілуванням. Однією з умов цього договору було визнання князем за Новгородом його верховенства у власності на прилеглі до міста землі. Після того, як цей князь залишав новгородський стіл, він повертав Новгороду і всі землі придбані, куплені чи силоміць захоплені ним під час свого правління.

Значний вплив на державне управління Новгородської землі і реальну владу мав місцевий єпископ. В середині 60-х років ХІІ ст. за новгородським владикою було офіційно визнано право на архієпископський сан. Створення новгородської архієпископії було наслідком альянсу місцевого нобілітету з церковними ієрархами. Процедура поставлення останніх позбавляла можливості київського митрополита втручатися в церковно-політичне життя Новгородської республіки. Особливе становище новгородських ієрархів в системі організаційної структури давньоруської Церкви відповідало республіканському характеру державно-політичного устрою середньовічного Новгорода.

У державно-політичній структурі Північно-Східної Русі сильними виявилися позиції князівської авторитарної влади. Піднесення останньої спостерігається вже за часів правління тут одного із синів Володимира Мономаха — Юрія Долгорукого. То був амбітний і честолюбний політик, який прагнув будь-що заволодіти столицею Давньоруської держави — Києвом й закріпити за собою керівну роль у країні. Юрій утвердився в Києві після смерті улюбленця киян князя Ізяслава Мстиславича, однак правління його було коротким (1154—1157 рр.). Його старший син Андрій, що самочинно посів князівський стіл у Владимиро-Суздальщині був уже політиком нового типу. Він не захотів домагатися Києва й натомість прагнув утвердити столицю свого князівства в ролі осібного центру володарювання. З цією метою він у 60-х роках ХІІ ст. активно заходився боротися з Києвом за право улаштування у Владимирі-на-Клязьмі автокефальної митрополії. Утвердившись в 1149—1150 рр. разом зі своїм батьком на Київщині, Андрій не вдовольнився роллю підручного князя і повернувся на Суздальщину. Тут він розгорнув широко-масштабне монументальне будівництво і доклав чимало зусиль, аби вивищити статус Владимира ідеологічно. Однак його честолюбним замислам не судилося збутися. В результаті боярського заколоту Андрій Боголюбський загинув у 1174 р.

Подальше зміцнення політичної єдності Північно-Східної Русі спостерігається за правління Всеволода Велике Гніздо (1176—1212 рр.), під владою якого об’єдналася Ростовська, Суздальська і Владимирська землі. Всеволод подібно київським правителям прийняв титул великого князя. Він мав реальний авторитет і значний вплив на політичне життя країни. Тоді відбулися і певні зрушення в системі державно-політичної організації Північно-Східної Русі. Зокрема, там з’являється новий орган державної влади, що за своїми функціями був прототипом майбутнього земського собору. За своєю соціальною природою то був станово-представницький орган, що слугував надійною опорою влади місцевого князя. Це нововведення об’єктивно урівноважувало боротьбу політичних сил і забезпечувало єдність Володимиро-Суздальської землі.

Іншою була ситуація на Галичині та Волині, де розгортаються основні, змальовані у творі Івана Корсака, події. Тут віддавна досить міцними були позиції місцевого боярства. Зростання його політичного впливу супроводжувалося послабленням князівської влади, що виявилося вже за правління тут Ярослава Володимировича Осмомисла  (1153—1187 рр.). У 1173 р. бояри насильно змістили його з князівського столу, посадовивши слухняну маріонетку — Володимира Ярославича. Щоправда, пізніше Ярославу вдалося повернути галицький престол, однак він уже не міг запобігти дальшому занепаду князівської влади, що настав після його смерті.

В результаті тривалої і напруженої боротьби князя Романа Мстиславича з галицьким боярством йому вдалося оволодіти Галичем і на певний період твердою рукою обійняти в ньому всю повноту влади. Об’єднувач Галичини і Волині Роман Мстиславич став одним із наймогутніших правителів Русі. Він зумів підірвати політичну монолітність місцевих бояр і змусив визнати себе за самодержця. Після трагічної загибелі Романа 1205 р. під Завихостом у Польщі Галицько-Волинська Русь була знову на цілих чотири десятиліття втягнута у вир міжусобної боротьби. Знову підводить голову боярство, яке прагнуло відірвати Галичину від Волині й домагалося проголошення на галицькому столі вигідних для нього кандидатів.

На Галичині боярство як урядова, служебна верства було тісно пов’язане із заможним земським господарсько-волостительським прошарком. Володіючи значними земельними маєтностями, місцева земельна аристократія у цих умовах поступово зосереджує у своїх руках головні органи місцевого управління та владні повноваження. Спираючись на свою економічну та воєнно-політичну міць, вона фактично розпоряджалася князівським столом, запрошуючи і усуваючи володарних князів. Так, коли 1211 р. сини чернігівського князя Ігоря Святославича, які спільно управляли Галичиною, вступили у конфлікт з місцевим боярством (за допомогою якого вони утвердилися тут у 1205 р.), бояри, прикликавши угорців, фізично знищили Ігоревичів, в такий спосіб усунувши їх від влади. Коли вдова князя Романа хотіла правити у Галичині від імені своїх малолітніх дітей, бояри вигнали її з міста і тій довелося шукати захисту в угорського короля. Тим часом, навесні 1213 р. на галицькому престолі утвердився один із найзаможніших серед місцевих олігархів боярин Володислав Кормильчич. То був безпрецедентний у політичній історії Київської держави випадок, який не міг не викликати осуду і засудження не тільки з боку руських князів, але й володарів сусідніх країн. Тому не дивно, що невдовзі війська угорського короля Андрія рушили на Галич й скинули Володислава з княжого престолу, посадовивши на ньому натомість малолітнього Андрієвого сина Коломана.

Проте своєю недалекоглядною політикою, зокрема, безцеремонним втручанням у церковно-релігійні справи руського духовенства, угорські урядовці викликали до себе глухий спротив галичан. Коли терпінню останніх прийшов край, до Галича 1219 р. нагодився запрошений боярами князь Мстислав Мстиславич, прозваний за своє воєнне щастя Удатним. Але під натиском об’єднаних польсько-угорських військ він змушений був на короткий час поступитися Галичем. Заручившись підтримкою володимиро-волинського князя Данила Романовича та половецького хана Котяна, Мстислав навесні 1221р. розгромив угорську залогу поблизу Галича й повернувся на галицький престол.

Політична влада галицького боярства і його участь у державному управлінні реалізувались через боярську раду. Значення боярської ради особливо зросло у перші десятиліття ХІІІ ст. В той час галицьке боярство набуло найбільшої могутності і впливу. З метою максимально обмежити владу галицького князя тамтешні бояри позбавили його права розпоряджатися наявним фондом земельних володінь Галицько-Волинської Русі. Мстислав Мстиславич, відчуваючи свою безпорадність супроти боярської політики, вирішив спекатися Галичини й розпочав переговори з угорським королем. Він видав свою доньку за угорського королевича Андрія й передав йому Галич, а сам рушив до свого Торчеська, де невдовзі й помер.

По смерті останнього в 1228 р. у боротьбу за Галич активно втрутився волинський князь Данило Романович. Ця боротьба була затятою і довготривалою. Коли восени 1235 р. після смерті короля Андрія на угорському престолі утвердився його син Бела IV, який підтримував Ростислава Михайловича у його змаганнях за Галичину, Данило став шукати підтримки при дворі австрійського герцога Фрідріха Бабенберга. Настраханий цим союзом Бела залишив Ростислава наодинці у боротьбі із Романовичами за Галичину. Впродовж 1236—1237 рр. вони двічі виступали походом на Галич, але не домоглися успіху. Данило визнав право Ростислава Михайловича на Галич, вдовольнившись закутнім Перемишлем.

Однак амбітному Ростиславу це не сподобалося і він одібрав його у Данила, що і викликало новий спалах збройної боротьби. Скориставшись відсутністю Ростислава Михайловича, який вирушив зі своїм військом у похід на Литву, Данило стрімким маршем виступив з Холма на Галич. Побачивши хоругви Данила під стінами Галича, городяни стали вітати князя: «Се держатель наш, Богом даний» й відчинили йому міські брами. Данило увійшов до міста й, поклонившись Богу у церкві Богородиці, сів на престолі свого батька.

Ростислав, довідавшись про це, не став випробовувати долю, а поспішив до угорського королівського двору. Слідом за ним туди подався і настраханий першою появою монголотатарських загонів під Києвом і його батько. Проте, Бела непривітно зустрів руських вигнанців, і ті подалися шукати миру до Данила в Галич. Данило Романович уклав з ними мирну угоду, за якою визнав Київ за Михайлом, а Ростиславу дав у володіння Луцьк. Сам же він, не полишаючи надію одружити свого сина Лева з угорською королівною, відправився на перемовини до Бели в Угорщину.

Між тим, по землях Русі сунули монголо-татарські полчища. Ними вже захоплено Київ, зруйновано безліч міст і фортець на Київщині, Чернігівщині і Волині. Європа завмерла у тривожному очікуванні. Коли чужинці вступили на землі Угорщини, Данило повернувся на Волинь, а Ростислав Михайлович разом з батьком подалися до Києва і Чернігова.

Галицько-Волинська земля зазнала порівняно меншої шкоди від навали ординців, ніж східні князівства. Либонь тому Роман Михайлович знову ласиться на Галич. Разом з болохівськими князями і частиною вірних йому галицьких бояр він спробував заволодіти містом, але його сподівання були марними. Після кількаразових спроб утвердитися в Галичі він знову змушений був у 1242 р. поступитися ним Данилу Романовичу й шукати прихистку при дворі угорського короля. Цього разу Бела вельми прихильно зустрів руського вигнанця й нарешті дав згоду на його шлюб зі своєю донькою. Невдовзі після весілля, заохочений підтримкою свого могутнього тестя, Ростислав знову вирушив у похід на Галичину. Спершу він здобув перемогу під Перемишлем у сутичці з передовими загонами Данила, але, коли той сам виступив на Ростислава з великим військом, повернув свої полки назад.

Влітку 1245 р. Ростислав на чолі польсько-угорського війська знову рушив на Перемишльщину й став зі своїм військом під містом Ярославом над Сяном. На свою біду, зарозумілий і хвалькуватий Ростислав влаштував під мурами Ярослава рицарський турнір, під час якого під ним упав кінь і князь вивихнув собі плече. Відвернулося від Ростислава воєнне щастя й під час бойовища з Романовичами. Військо Данила Галицького завдало рішучого удару полкам Ростислава та його угорським союзникам. Багато з них полягло на полі бою або було захоплено в полон, як-от воєводу Фільнія Гордого. Сам же Ростислав порятувався ганебною втечею до Кракова: «бєжа въ Ляхы и поємь жену свою идє въ Угры; про то бо изь Угорь пришєлъ бяшє, съ жєною, въ Лядьскую землю, мысля жє въ умд своємь взяти Галичь и обладати имъ; Бог жє за високу мисль єго нє сътвори тако, єжє онъ мысляшє».

Ярославська битва назавжди поклала край честолюбним помислам Ростислава Михайловича стати володарем Галичини. Йому судилася інша доля — бути баном Славонії, потім Мачви, що охоплювала землі правобережжя Сави і Дунаю. Після смерті цього неспокійного характером князя з династії чернігівських Ольговичів його володіння перейшли до вдови Анни та синів Михайла і Бели. Дві доньки Ростислава стали жонами визначних слов’янських володарів Європи. Так, старша Кунегунда була дружиною чеського короля Пржемислава Оттокара, а Грифіна — краківського князя Лєшка Чорного.

У тьмяному полиску свідчень писемних джерел ці історичні події постають сірою шеренгою буденного політичного життя середньовічної Європи. Тільки творча уява письменника здатна вхопити його живу енергетику. Розцвічені різнокольоровими барвами соковитих художніх рядків пера Івана Корсака, події і явища набувають якісно нового виміру, спонукають до роздумів й переосмислення маловідомих сторінок минулого нашої країни. Ця книга допомагає глибше осягнути місце Галицько-Волинського державно-політичного утворення в системі тогочасних міжнародних відносин та роль Русі і її правлячої еліти у складних процесах історичного розвитку ряду країн середньовічної Європи. Цим і визначається позитивна якість твору, який, переконаний, не залишить байдужим широке коло читачів.

Володимир РИЧКА,

головний науковий співробітник Інституту

історії України НАН України,

доктор історичних наук, професор.