Ім’я, за імперію дужче

Про родину Косачів.

Інколи в житті трапляються випадки, які можна вважати цілковито вигаданими, якби… їх не було насправді.
У вісімдесяті роки вже минулого століття в містечко Камінь-Каширський на Волині, де я редагував тоді газету «Радянське Полісся», приїхали Тамара Скрипка та Іван Денисюк (світлої пам’яті світла людина). Мали вони на меті дослідити родинні зв’язки Косачів – є в листах Петра Антоновича згадка про купівлю маєтку «у Запрудді біля Ратна».
Виявилося то для Т. Скрипки та І. Денисюка доволі непростим завданням. Річ у тім, що «біля Ратна» недалеко село Забріддя, є Заприпіття, а от Запруддя нема… Можливо, описка? Їдемо в один населений пункт з подібною назвою, в другий, навіть у сусідні райони мандрували, доки науковці в селі Запруддя (таки правильне написання!) відшукали сліди родини. Щоправда, Запруддя зовсім не біля Ратного, а на межі Ковельського й Камінь-Каширського районів. Т. Скрипці та І. Денисюку вдалося там зустріти літню жінку, яка пам’ятала ще «чорну пані» – тітку Лесі Українки.
Старожили показали поле, де колись було родинне обійстя. Це про нього писав Юрій Косач Камінь-Каширському музеєві: «Коли мені було 12–14 років, мати показувала мені фотографії (їх було багато, але всі вони пропали) із Запруддя… Там зняті великі товариства, якісь святкування, з’їзди, між товариством був і Іван Франко, який у тих роках приїздив та перебував з родиною в Колодяжному й Запрудді.
На фотографіях були (як пояснили мені пізніше) також тогочасні українські діячі – Лисенки, Старицькі, Юркевич, Грицько Григоренко (письменниця), Судовщикова (вдова по братові Лесі Михайлові), батькові шкільні товариші…»
Серія публікацій Івана Денисюка і Тамари Скрипки у пресі (пишаюся, що насамперед у «Радянському Поліссі»), подальші наукові дослідження, які ввійшли в окремі книги та монографії, відкрили нові сторінки життя і творчості Лесі Українки. Професор І. Денисюк навіть припустив, що прототипи дядька Лева та інших героїв «Лісової пісні» взяті також із Запруддя. А ще згодом Т. Скрипка багато-пребагато зробить задля повернення в Україну листів, світлин, документів та іншої спадщини славетної нашої землячки, її родини та оточення, опублікує ґрунтовні праці.
Коли ж з’ясувалося місце обійстя Косачів, то увагу науковців не обминула невелика церква, що зовсім поряд – напівзруйнована, запущена, вона була під очевидною загрозою повного знищення (пам’ятаю, як виносив із тодішнім головою колгоспу з церкви ящики з-під помідорів, то ступати слід було вельми обачно по прогнилій підлозі, склепіння також ледве трималося).
– А в цю ж церкву, вельми ймовірно, приходили помолитися найславетніші люди тогочасної України, – казав із сумом Іван Овксентійович Денисюк. – Якщо влада так ставиться до храмів, то хоч би музей етнографічний тут зробили – задля порятунку приміщення…
І ось на районній партійній (!) конференції виникає питання про організацію… Музею народного мистецтва, ухвалюють рішення. Далі простіше: виділяють кошти, відбудовують храм. А то вже настали «перебудовні» часи, люди підняли врешті голови… Жителі Запруддя навпростець заявили владцям: ви забрали в нас церкву, то ж віддайте назад не музей, а храм; вимагають провести сільський сход.
Був я на тому сході з представниками «керівної і спрямовуючої», чув і бачив, як одноголосно люд повторив вимогу свою. Нікуди вже було діватися велемудрим керманичам, храм знову став належати тим, чиї прадіди його будували. А до падіння «союзу республік вільних» ще мало збігти часу…
Я не відаю: тодішня влада, що затято із храмами воювала, десь чи колись ще відбудовувала церкву. Але тут, на очах сучасників, з усією своєю потугою, якою імперія зла світ жахала, безсилою постала вона супроти імені тендітної жінки на ім’я Леся.

Джерело: “Сім’я і дім”, 24.02-02.03.2011р.